Така людина «дівочого стану» невдовзі з’явилася. Перед самісіньким від’їздом до Москви. Якось Іван ішов набережною Неви і зненацька почув чийсь милий дівочий спів – голос прямо-таки соловейковий. Крім голосу, й пісня взяла юнака за душу, бо від неї війнуло чимось далеким, вже напівзабутим – рідною батьківщиною, Україною, як Шевченко писав, безталанною…
Іван підійшов ближче. Побачив дівчину.
«О, землячка!» – подумав Іван.
А дівчина, дивлячись на потемнілі, аж вороні води Неви, зажурено і від того так щемко виводила своїм ніжним голосочком:
І тієї ж миті, як вона заспівала, з-за хмар вигулькнув ще блідий від денного світла молодик, забовтався в небесній ополонці.
– А ось і я, – підійшов до дівчини Іван.
– Хто… ти?
– Той, про кого ти співаєш, – посміхався Іван від вуха до вуха. – Твій миленький. А ти тепер будеш моєю миленькою…
Розмова відбулася ніби жартома і в той же час серйозно. Виявилось… Дівчину звати Лідою, вона дочка священика родом з України, приїхала до Санкт-Петербурга знайти якусь службу. Хоча б гувернанткою. На крайній випадок і покоївкою. Чи й навіть прачкою… Почувалася в чужому місті кепсько, нудьгувала за рідним краєм, не могла призвичаїтись до імперської столиці, де все їй було чужим і ворожим… Аж тут така зустріч із земляком, молодим і гарним. Сама доля їй послала його.
На службу до Москви, свою першу службу в якості інженера-гідротехніка Іван Шовгенов поїхав не сам, а з молодою дружинонькою Лідою…
Так їх звела рідна мова в чужій імперській столиці, звела й поєднала. Та мова, яку вони так швидко забудуть у Російській імперії і страшно будуть подивовані (мати навіть обурена), що донька їхня, от же вперта! – наперекір материній пораді стала:
– Але я все одно повернуся до Києва золотоверхого, до столиці вітчизни своєї – така в мене доля. А що саме погубить мене, українство, як ти кажеш, чи ще щось, то… Згадай Кобзаря і його святі слова:
– Отож, – матінка зітхнула ніби гірко, – погубив. Аж в Оренбурзі у чорта на куличках опинився. В солдатчині клятій. Але ж і впертим був Тарас Григорович: караюсь, мучусь, але не каюсь… А для чого каратися та мучитись, коли можна й без цього жити в теплі та затишку.
– На чужині?
– Тіпун тобі на язик! Неруських в імперії багато і живуть нічого, коли Росію-матушку за свою матушку визнають. А ти, доню, не забувай: ти тутечки народилася. В Росії. Тож і вітчизна твоя – Росія, тутечки. І братик твій Сергій вважає – його родіна, каже, Русь великая!
– Мені ближче порада Кобзаря: за неї душу погублю!
Мабуть, тоді Леночка під руку своєї Долі мовила, бо так і станеться: погубить. І не схаменеться.
Потім вони жили в Москві, як вельми шановані і відомі люди. Особливо батько. Він займав такі престижні посади, починаючи з посади помічника начальника робіт з виправлення перекатів Волги за допомогою регуляційних споруд і часто щось там, бувало, намугикував «про матушку Волгу»… Потім працював начальником Нижньоновгородської технічної дільниці – на все тій же Волзі; начальником Московської технічної дільниці та інспектором судноплавства із завідуванням шістьма греблями, а також землечерпальними машинами; трудився інспектором при Московській окрузі шляхів сполучення. А ще він з 1905-го по 1911 рік викладав курс лекцій за своїм фахом у Московському інженерному училищі. Тож займав у Москві вельми престижне становище, був там людиною відомою, навіть мав ранг колезького асесора. Мешкали тоді Шовгенови у Москві по Луковому провулку, 4, а влітку незмінно відпочивали в підмосковному Іллінському, де й народилася Оленка (в сім’ї вже було два сини, тож Оленка, як і водиться в таких випадках, стала загальною улюбленицею).
У Санкт-Петербург, як уже згадувалось, Шовгенови переїдуть, як Оленці виповниться п’ять рочків, у 1911-му главу сімейства перевели до імперської столиці інженером-гідротехніком, який мав чималий досвід роботи. Швидко став Іван Опанасович директором департаменту земельних поліпшень, очолював технічний і гідрологічний комітети, викладав у Петроградському інституті шляхів… Оленка зростала в достатку, під опікою гувернанток, вчила мови і вважала себе істинною русачкою.
Та досить було в Петрограді спалахнути революції, як Шовгенови відразу ж налагодили зв’язки з Україною (очевидно, вони з нею ніколи й не уривалися, просто батьки їх не афішували).
І ось раптом батечко Іван Шовгенов, відомий інженер-гідротехнік, фахівець свого діла, якому самовіддано служив, нарікши себе вже Шовгенівим («о» замінив буквою «і», щоб було більш по-українському), несподівано врочисто оголосив за обідом:
– Діти мої, ми їдемо до Києва!
– На екскурсію? – здивувалася Леночка.
– Ні, цього разу – назавжди. Як кажуть, час настав повертатися до своїх витоків. Та й весна зараз, а по весні і журавлів та лелек тягне на батьківщину.
Леночка й отямитись од негаданого щастя не встигла, як опинилася з сімейством у купе швидкого потяга «Санкт-Петербург – Київ». Того ж дня, як приїхали, в золотоверхому найняли пристойну квартиру, а з 1 квітня батечко поступив у Києві на службу. І відразу ж директором – спеціаліст він був класний! – департаменту водного і шосового господарства Міністерства шляхів Української держави.
І все у них швидко налагодилося і вони були переконані, що завжди жили в Києві і нікуди з нього не виїздили. Невдовзі глава сімейства взяв собі ще одну роботу – почав викладати в Київському політехнічному інституті (через рік він стане професором тієї Політехніки).
У вересні 1918 року Олена почала навчатися в третьому класі приватної Київської жіночої гімназії Олександри Дучинської – то був один з найстаріших навчальних закладів, заснований ще 1878 року педагогом-меценатом Вірою Ващенко-Захарченко. Гімназія містилася в будинку Язева на Бібіковському бульварі (пізніше для неї буде збудований будинок на вулиці Тимофіївській, 7 (тепер – М. Коцюбинського).
У гімназії вивчали закон Божий, російську історію, арифметику, німецьку, французьку й українську мови (з української Оленка мала тоді оцінку «4»).
Мешкали Шовгенови на Шулявці, біля Політехніки, де жили родини професорів. Велись розмови – Оленка уважно їх слухала – про національне відродження, про Українську державу. Не все Оленка розуміла, не всім переймалася, але загалом життя в Києві її захопило, і вона згодом називатиме Київ своїм рідним домом.
«Батьки були українцями, але не виховували своїх дітей по-українськи. Тепер стають батьки активними українцями, але на дітей, у цьому відношенні, не звертають уваги. Діти були заскочені революцією. Універсали, прапори, паради – все нове й небувале, незрозуміле…Старший брат, заполонений стихією української революції, раз глянувши на лави українського війська, що проходило зі співом „Запорозького маршу“, пішов до Української армії. Мати говорила тепер з московським оточенням принципово по-українськи, але з дітьми й далі по-московськи… Олена з молодшим братом обертались між товаришами по школі та забавах в парку Політехніки, але Київ для них був далі „російським“ містом. Не розуміли, в чому тут річ.
Одного дня, коли в Києві була українська влада, стався такий випадок: до дверей помешкання хтось застукав і коли мама відчинила, на порозі з’явилась постать висока, струнка, молода, але з дуже худим і вимученим обличчям. Всім стало ясно, що це один з тих, які повертаються з німецького полону. Він запитав московською мовою: „Тут живуть українці?“ Відповідь – „Так!“ Незнайомий безсило опустився на крісло й почав плакати, крізь сльози оповідаючи:
– Три роки тому це було російське місто, а тепер українське. Я князь Трубецкой. Місяць тому я увійшов на територію Росії, але знаходжу – Україну. Де ж Росія?