Але як би там не було, ніякі побутові труднощі не затьмарили для неї Київ, що його вона потім згадуватиме з радістю і щирою утіхою та захопленням. Вона любила Київ, часто з подругами гуляла в парках над Дніпром, милувалася ним з високих круч, повторюючи безсмертні рядки Гоголя про те, що «редко какая птица долетит до его середины».
Хай і тяжко жилося в Києві без батька аж цілих два роки, «але все ж ці два роки були для мене містерією, чудом життя, незабутньою казкою, – ділилася вона з подругою, – бо що ж значила пригоріла каша, сукня з підшивки і собачий холод в порівнянню з тим, що я перетворювалася з дитини в панну, а тому весь світ ставав для мене іншим!»
Ще пригадувала: «Коли ж кінчалась моя щоденна праця, тоді життя було, мов квітка, що ледве починає розпускатися, а що має тисячі пелюстків. Кожний вірш, образ, захід сонця, кожне миле обличчя і ніжне слово приймала моя душа гостро і здивовано. Весь світ був для мене, а я для всього світу».
Згодом, згадуючи свій «в боях ранений», «трагічний Київ», писатиме у вірші «П’ятнадцята осінь» (їй тоді саме виповнилося п’ятнадцять):
Так у холоді, голоді й безнадії Лідія Шовгеніва з дочкою Оленкою та сином Сергійком якось дотягнула до весни 1922 року. І з жахом дізналася, що надійшла її черга, як дружини петлюрівця, відповідати «за злодіяння мужа-петлюрівця». Залишатися далі в Києві було вже вкрай небезпечно. Що з того, що він був у ранзі столиці якоїсь незбагненної для них УРСР – але ж підлягав новій, більшовицькій, владі Кремля. Правда, була сподіванка на краще, що ось-ось, мовляв, все налагодиться, але – не налагодилось. Шовгеніви мали у Вінниці знайомих, до них і вирішили податися за допомогою – чи не посприяють вони якось перейти кордон. Пані Лідія Шовгеніва з дочкою Оленкою та сином Сергієм сіли одного вечора на поїзд, що йшов до Вінниці. З собою мали лише вузлики найнеобхіднішого. В дорозі спершу не пощастило – потрапили на перевірку документів. Тих, у кого не було документів, патрулі зсаджували з поїзда і кудись вели. Ясно, що назад вони вже не повернуться. Зсадили й Шовгенівих. І теж кудись повели (поїзд пішов далі). Трималися. Як усім, так і їм. Не вони перші, не вони останні.
Чим би воно закінчилося, невідомо. Їх вели до якоїсь маленької станційки. Вів юнак у довгій до п’ят шинелі явно з чужого плеча, у великому кашкеті з червоною зіркою, що зсовувався йому на лоба, з довжелезною рушницею з примкнутим багнетом – її хлопцеві теж було не просто тягати з собою, але він, плутаючись у полах шинелі, все ж таки кудись їх вів – поїзд на той час вже, майнувши останнім вагоном, зник у далині.
Недовго думаючи, Лідія зняла з руки годинничок – запримітила, що хлопчина-конвоїр явно з бідняків, швидше всього з глухого села і годинника ніколи не мав (а може, й не бачив) у своєму короткому житті. Коли Лідія тицьнула йому годинник, схопив його, аж затремтів – наче якусь незвичайну блискучу цяцьку. Для нього то був великий скарб.
– Ге-еть! – зашипів. – Щезайте, щоб я вас більше не бачив!
Пані Лідію з дітьми не треба було двічі запрошувати.
Порадившись, куди далі їм прямувати, вирішили замість Вінниці податися до Кам’янця-Подільського – це значно ближче до кордону. І до всього ж там мала бути їхня рідня, хай і двоюрідна.
Територія України в передвоєнний період все ще була поділена між різними державами, а тому з Кам’янця-Подільського, що зовсім недавно був тимчасовою резиденцією уряду УНР, до володінь Польщі та Румунії було рукою подати. Та й кордони ще не пильно охоронялися, серед місцевих селян було чимало таких, які за плату переводили втікачів з Радянської України через кордон у Польщу чи Румунію (а там теж були такі, котрі за все ту ж плату могли переправити втікачів ще далі).
Цим і скористалися Шовгенови – швидко знайшли провідника через радянсько-польський кордон, а вже на тім боці інші провідники доставили їх до Кракова, де в містечку Тарнуві кучкувалися інтерновані українці, більшість тих, хто, як і вони, втік з «підсовєтської України».
(Якось Олена при нагоді розказуватиме друзям, як вона вперше переходила державний кордон:
– Це було десь двадцять третього року, як ми з мамою йшли з Києва до Польщі. Нас переводила якась контрабанда. Ніч. Дощ. Нас дві жінки і здоровенний козарлюга. Мама дала йому п’ять золотих червінців…)
Знайомих у Тарнуві не виявилося, та й Івана Шовгеніва там теж не було – ходили чутки, що колишній міністр УНР перебуває в Чехії у місті Подебради.
Там і справді виявилося чимало інтелігенції з колишньої УНР і першим, хто їх зустрів, був їхній чоловік і батько Іван Шовгенів із сином Андрієм. Зустріч була бурхливою. Іван Шовгенів підхопив на руки Оленку і закружляв з нею, а Лідія з сином Сергієм закрутилися навколо нього.
Нарешті сім’я була в зборі. Глава сімейства наймав у Подебрадах ще й вельми непогане житло – в ньому й поселилися.
Подебради – курортне місто в Чехії в Полабській низовині на березі річки Ельби за 50 км від Праги – нині 30 хвилин їзди автомагістраллю. Знамените Подебрадським замком та своїми мінеральними джерелами.
Назва міста походить від чеських слів, що значать «біля броду». Історичним у житті міста став 1905 рік (а перша згадка про Подебради відноситься до 1224 року), коли місто відвідав німецький поміщик фон Бюлов. За сумісництвом екстрасенс. З допомогою лози він визначив на внутрішьому дворі замку місце досить сильного джерела, що й справді було виявлено на глибині 96,7 м. Так було відкрито мінеральну вуглецеву воду, на основі якої через три роки в Подебрадах почався курортний сезон. А після закінчення Першої світової війни місто почало стрімко перетворюватися на курорт всеєвропейського значення, який з 1926 року вже спеціалізувався на серцево-судинних захворюваннях. Вже тоді місто Подебради стало популярним у Чехії як місто-курорт і невдовзі стало чи не інтернаціональним, а для українських емігрантів Подебради стали своєрідною Меккою, другим Києвом.
У ті роки маленьке курортне містечко Подебради стало одним з осередків культурного життя української еміграції. Про тамтешнє життя пізніше згадуватиме одна з подруг Олени:
«Був серпень 1922 року – Подебради в Чехословаччині. Перша величава українська маніфестація в цьому новому українському осередку, серед чужого нам ще тоді чеського населення. Це було „Свято поневоленої України“ з багатьма алегоричними возами, що проїздили вулицями тоді ще невеликого, але славного купелевого міста Подебрад. На одному з таких возів, що представляв образ багатої і плодовитої України й де центральною постаттю була Україна – гарна висока молодиця, напереді вміщено дві родини: одна представляла українське селянство, а друга – українську інтелігенцію. Мене притягнено до інтелігентської групи, а юна Леночка була вбрана, як молода селянська дівчина».
У Подебрадах життя емігрантів налагодилось відносно швидко і без особливих проблем. Українці там жили дружною сім’єю. Їх було так багато, що іноді на вулицях чи не частіше за чеську мову чулася українська.
Дивно, але за українську мову, якою вона тоді володіла ще не дуже, взялася саме в еміграції. В Подебрадах діяли матуральні курси для молодих українців, хлопців та дівчат, дітей українських емігрантів, які з тих чи тих причин не мали закінченої середньої освіти чи втратили документи про неї, тож не могли поступити до вищу. Курси всього лише за рік навчання і давали таку матуру – свідоцтво про середню освіту. На такі курси восени і поступила Олена.
Спершу було нелегко. Тож Олена все відіклала і взялася за мову своїх батьків та дідів, як урочисто казала, за мовоньку рідного народу мого. Навчання давалося важко, але вирішила подолати будь-які труднощі. Та й друзі допомагали, всі вони були українцями і, на відміну від неї, – «петербуржанки» – вільно володіли рідною мовою. З друзями вона почала в Подебрадах усвідомлювати себе українкою, чим дуже гнівила брата Сергія, який вперто повторював одне й те ж: ми народилися в Росії, виросли на її мові й культурі.