Йому було пояснено, що Росія починається на північ від Курська.
Для малої Олени це була перша лекція про українську революцію. За нею прийшла і друга. На парад на честь союзу української армії з денікінцями мати не пустила. Але коли незадовго після музики почулись постріли, всі вибігли на вулицю. Від Хрещатика мчав кіннотник. З пістолею в руці нагнувся над гривою коня, а за ним маяв чорний довгий шлик. На нього сипались питання – що таке? що сталось? – У відповідь він радісно вигукував: „Наконец опять бйом русских!“
Ця радість захопила Олену. Цей казковий лицар став втіленням краси і мрій. Став ідеалом, по якому треба було всіх міряти. І її дорогий батько, і коханий брат серед тих, що тепер б’ють „русских“, хоч і не знала тоді, за що їх властиво бити. Але питання такі недовго мучать дітей. Діти мають більше „уважніших“ справ. В кожному разі й цей казковий лицар говорив по-російськи». (О. Жданович. Олена Теліга: збірник. Видання Українського Золотого Хреста. – Детройт – Нью-Йорк – Париж, 1977. Перевидано заходами видавництва ім. О. Теліги, Фундації ім. О. Ольжича. Київ, 1992).
Українську революцію всі Шовгеніви сприйняли «на ура», піднесено і кинулися у вир боротьби чи не з молодецьким завзяттям. Батько навіть вступив до Центральної Ради, а старший брат пішов до українського війська і зі зброєю в руках захищав незалежність.
Іван Шовгенів з квітня 1918-го по січень 1919 року працював у міністерстві директором департаменту водного і шосового господарства, а потім – товаришем (заступником) голови Вищої технічно-економічної ради. А з травня 1919 року він стає головою меліоративної секції Української академії наук, з квітня 1920-го – комісаром водяних і шосових шляхів України і одночасно працює в Київському політехнічному інституті, спочатку лектором і керівником дипломних проектів, а згодом і професором.
Та подальша доля України склалася нещасливо. У Петербурзі, звідки виїхали Шовгеніви, новий уряд, що його очолили Ленін та Троцький, вирішив Україну на волю не відпускати. А замість Російської імперії, з якої вона вирвалася, запроторити в нову, цього разу вже червону.
Полковник царської армії Муравйов, який перейшов на бік червоних, за дорученням Леніна і Троцького в січні 1918 року очолив похід радянських військ на столицю незалежної України Київ. Це був надзвичайно жорстокий нелюд. Захопивши Київ, учинив там масову різанину мирного населення. (Кожного українця Муравйов оголосив націоналістом і всіх стріляв без суду й слідства, часто за одну лише вишиванку, що її носила людина.) Буде вбитий в липні 1918 року, коли, командуючи Східним фронтом, зробив спробу підняти лівоесерівський заколот.
Муравйов не мав аніяких особливих військових талантів, просто його армія, що її дали йому більшовики для нападу на Київ, мала численну перевагу в силі та ще й отримала підтримку повсталих робітників «Арсеналу», які завдали удару в спину бійцям армії УНР.
Муравйов захоплено рапортував Леніну:
«Сообщаю, дорогой Владимир Ильич, что порядок в Киеве восстановлен, революционная власть в лице Народного Секретариата, прибывшего из Харькова, Совета рабочих и крестьянских депутатов и Военно-революционного комитета работает энергично…»
У своїй доповіді царський полковник на службі в червоних так описував штурм Києва:
«Я приказал артиллерии бить по высотным и богатым дворцам, по церквям и попам… Я сжег большой дом Грушевского, и он на протяжении трех суток пылал ярким пламенем… – Хвастався своїми подвигами: – Мы идем огнем и мечом устанавливать советскую власть. Я занял город, бил по дворцам и церквям, бил, никому не давая пощады. 28 января Дума (Киева) просила перемирия. В ответ я приказал душить их газами. Сотни генералов, а может, и тысячи, были безжалостно убиты… Так мы мстили. Мы могли остановить гнев мести, однако мы не делали этого, потому что наш лозунг – быть беспощадными!»
Муравйов першим у громадянську війну використав отруйні гази, заборонені усіма міжнародними угодами як варварська зброя. Гази й допомогли його армії захопити місто. А увірвавшись у Київ, Муравйов-вішатель на цілий тиждень став його повним володарем, організувавши в місті класовий терор – тільки за тиждень було знищено до трьох тисяч киян. Коли радянський уряд переїхав з Харкова до Києва, то виявив, що Київ завалений трупами мирних жителів, а муравйовці стріляють і вбивають все нових і нових мирних жителів, тож змушений був звернутися до Москви з вимогою негайно забрати Муравйова з України. Це був класичний «вожак бандитів», який виступав з гаслом «единой, неделимой России».
Червоні встановили в захопленому Муравйовим Києві свій терор – всіх, кого запідозрювали у співробітництві чи бодай у симпатіях до УНР, знищували. Іван Шовгенів як урядовець УНР та міністр змушений був разом із старшим сином Андрієм, вояком УНР, спішно залишати Київ. Так спішно, що навіть не зміг зустрітися з дружиною, дочкою та молодшим сином – вони залишалися в охопленому страхом Києві. Без будь-яких перспектив уціліти – червоні винищували членів сімей та дітей урядовців УНР.
Батько, оформивши буцімто відпустку на 28 діб до Вінниці, виїжджав поспіхом, навіть і довідку про ту відпустку не взяв. Втікав не обтяжений речами, сподіваючись, мабуть, невдовзі повернутися. Згодом Олена згадуватиме: «Тато виїхав з Києва… як всі тоді думали, на „два тижні“, отже, залишив маму, мене і Сергія без копійки».
Якийсь час Іван Шовгенів був у Кам’янці-Подільському, а тоді разом з іншими урядовцями був евакуйований до польського міста Тарнова, місця осідку уряду УНР. Там він перебуватиме до квітня 1922 року, займаючи посади товариша міністра шляхів та керуючого цим міністерством, а також міністерством пошт і телеграфів…
Після різних пригод Шовгеніви – батько з сином – дістануться Чехії та оселяться в Подебрадах. Дружина з дочкою та молодшим сином залишалися в Києві, холодному й лихому, чи не два роки. Змушені були продавати речі, аби придбати харчі, хоч їх чи не щодня бракувало, тож жили надголодь – Оленка постійно просила їсти. Але треба було – це вона швидко збагнула, – якось уже самій дбати про шмат хліба. Пізніше в одному з листів вона так писатиме про ті тяжкі часи:
«Я вступила посильним в тій самій Політехніці, де був колись професором мій батько. Тому мій зверхник з особливою насолодою ганяв мене в саму жахливу погоду в найдальші кінці Київа. В літі я сапала і полола цілі довгі, пекучі дні на комуністичних огородах, щоб прогодувати себе, та й додому принести якийсь „пайок“. Як же ж тяжко мені було, Натуся, я була маленька, ще і слабенька, і мені тяжко було „гнати рядки“ наряду з бабами, які були призвичаєні до такої роботи. Доглядачі кричали на мене немилосердно, а я старалася, що є сили, щоб тільки мене не вигнали. Це було декілька верст від Київа, отже, я додому ходила лише в неділю, а цілий тиждень жила там, спала в сараях, на соломі, поміж баб.
Хліб для мене був мрією, бо їли ми лише картоплю і пшоняний куліш. Все це без масла чи сала. Для того щоб роздобути цей хліб чи кавалок сала, я з товаришкою їздила в якесь село, щоб зміняти там рушник чи серветку на ці продукти. Ти знаєш, в ті часи потяги були переповнені, отже, нам часто доводилось, на вітру і морозі, декілька годин висіти на підніжці чи тремтіти на криші ваґона.
Щоб дістати дрова на опал, теж їздили чи ходили в ліс, самі пиляли і рубали, а потім тягнули на своїх плечах чи везли на тачці».
Приватну Київську гімназію Дучинської Оленка так і не закінчила. Нова влада видала указ, яким закривалися всі приватні навчальні заклади, діти мали ходити в державні трудові школи єдиного зразка. Навчання тривало через пень-колоду – то вчителів не вистачало, то десь учні розбігалися голодні й холодні, то ще щось… Найгірше, що взимку не було чим опалювати школи. Оленка простудилася в класі, злягла з надсадним кашлем та високою температурою, якось подолавши пневмонію, була такою слабкою, що в школу більше не ходила. Мати допомагала їй вчитися дома.