Та в якій невидній далечіні купчаться оті грізні хмари! Що за віддаль між усіма тими наслідками й ускладненнями і дитячим розумом п’ятнадцятирічної дівчинки, яка невинно бавиться зі своїм невправним товаришем, яка з малим стукотливим серденятком і ясними цікавими очима, сміючись, гадає зійти на підніжки трону – а в кінці стоїть ешафот. Але кому від початку чорна недоля судилась, боги про те не кивнуть і не скажуть. Вони дали їм бездогадно й вільно простувати своєю дорогою, а вже з глибин єства тих людей по тій самій дорозі їм назустріч насувається доля.
Дебют у Версалі
Версаль ще й сьогодні вражає як найвеличніший і найвизивніший жест автократії. Без якоїсь видимої причини просто серед поля поодаль від столиці на штучному пагорбі звівся величезний замок, і тисячами своїх вікон понад штучними каналами й штучно підстриженими садками дивився в порожнечу. Не тече поряд ніякої річки, де б роїлося життя, не сходяться шляхи; цілком випадковий, скам’янівши примхою великого пана, палац виставляє свою безглузду розкіш зачудованим поглядам.
Але саме цього прагнула цезарська воля Людовіка XIV: спорудити блискучий вівтар своєму гонорові, своєму самообожнюванню. Викінчений автократ, деспот удачею, він переможно накинув поділеній країні свою волю до об’єднання, державі – лад, громаді – звичаї, дворові – етикет, вірі – єдність, мові – чистоту. Від нього походило прагнення все зібрати і об’єднати, отже, й уся слава мусить дістатися йому. «Держава – це я», де я, там центр Франції, пуп землі, і, щоб відчули його цілковиту самовладність, король-сонце навмисне відсуває свій палац від Парижа. І те, що резиденція стоїть серед пустки, так само наголошує, що королеві Франції не потрібні ні місто, ні городяни, маси, як підтримка або ж унаочнення його влади. Йому досить простягти руку й наказати – і вже з болота й піску підводяться ліс і садки, гроти й водоспади, найгарніший, найвеличніший палац; тепер у цій астрономічній точці, вибраній його владною самоволею, буде сходити і сідати сонце його держави. Версаль збудували, щоб у Франції затямили: народ – це ніщо, а король – усе.
Але творчу снагу мають тільки ті, хто нею наділений; успадкувати можна корону, а не велич і несхитну силу. Вже не обдарованим творчою могуттю, а немічним, дрібним і ласолюбним душам – Людовікові XV й Людовікові XVI – діставсь у спадок просторий палац і міцно заснована держава. Зовні й при них усе зостається незмінним: кордони, мова, звичаї, віра, військо; рішуча рука витесала заглибокі форми, щоб вони могли стертися за сотню років, але невдовзі вже нема чого заливати в ті форми, бракує розжареної матерії творчих поривів. Версаль за Людовіка XV не змінився зовні, але зміст був уже не той: в проходах і двориках і далі роїлось три, чотири тисячі служників у пишних лівреях, а в стайнях було дві тисячі коней; на кожному балу, прийомі, виставі чи маскараді на добре змащених завісах і далі схилялась і випростувалась машинерія етикету, а дзеркальними залами й роззолоченими покоями бундючно походжали кавалери й дами в пишнім парчевім і шовковім убранні, всіянім самоцвітами; двір і далі був найславетнішим, найбільш вишуканим і витонченим у тодішній Європі. Але те, що буяло колись у розповні сили, давно вже обернулось на безцільний рух, бездушне й безглузде снування. Король знову Людовік, але він ніякий уже не владар, а байдужий дамський попихач; він теж збирає до двору архієпископів, міністрів, полководців, архітекторів, поетів і музик, але так само, як він уже не Людовік XIV, так і серед тих немає ні Боссюе, ні Тюренна, немає Рішельє, Мансара, Кольбера, Расіна й Корнеля – а самі тільки пронозливі й зажерливі інтригани; замість будувати, вони видирають посади, прагнучи лише споживати, ссати, мов паразити, вже готове, а не своєю волею й духом улити свіжої крові. В тій мармуровій теплиці не зріють уже відважні плани й рішучі реформи, не буяють поетичні твори, зате пишно вигналось болотне зілля інтриги й галантності. Визначальним є не діяння, а крутня, не заслуги, а протекція; хто на ранковім прийомі найліпше зігнеться в дугу перед пані Помпадур чи Дюбаррі, той скочить найвище; замість діла цінується слово, замість справжнього – вдаване. Ці людці тільки самі для себе у своїм незміннім найтіснішім колі з досконалою вправністю і без ніякої мети грають ролі короля й урядовців, священиків і полководців; всі вони забули про Францію і реальний світ, дбають лише про себе, про свої кар’єри й утіхи. Задуманий Людовіком XIV як європейський Forum Maximum[20], Версаль за Людовіка XV звівся на світський театр шляхетних аматорів, найштучніший і найдорожчий з усіх знаних у світі.
І от на цю пишну сцену нерішучою ходою дебютантки вперше ступила п’ятнадцятирічна дівчинка. Спершу вона грає лиш невеличку пробну роль дофіни, наступниці трону. Але вельможні шляхетні глядачі знають, що цій малій білявій австрійській ерцгерцогині судилося згодом грати у Версалі головну роль, роль королеви, – отож як тільки вона приїхала, всі погляди з цікавістю повернулись до неї. Перше враження було чудове: тут давно вже не бачили такого чарівливого дівчати, звабного й витонченого, немов севрська мальована порцелянова лялька зі жвавими блакитними очима, з гарним і зухвалим ротом, що міг і сміятися дитинно, і скривитись у наймилішу гримаску. Трималася вона бездоганно: легенька й граційна хода, просто чарівна в танці, та все ж – недарма вона донька імператриці – виступає впевнено, гордовито й прямо, йдучи дзеркальними галереями й невимушено приймаючи вітання з усіх боків. Дами, які, коли ще не було примадонни, могли братися й за перші ролі, з погано тамованим гнівом бачать, що це вузькоплече, недоросле дівча прийшло переможною суперницею. Проте єдину похибку в її поведінці суворе двірське товариство таки однодушно зауважує: в цієї п’ятнадцятирічної дитини дивне прагнення поводитися в тих священних покоях не стримано, а по-дитячому нескуто: за вдачею жвава, мов звірятко з пущі, мала Марія Антуанетта в легкому одязі грається й гасає з меншими братами свого чоловіка; вона ще не може звикнути до нудної розважності, скрижанілої стриманості, якої там невідступно вимагають від дружини принца королівської крові. При всяких значних приключках вона вміє повестися бездоганно, бо й сама зросла в отакому ж не менш помпезному іспансько-габсбурзькому етикеті. Але в Гофбурзі та в Шенбрунні поводилися поважно тільки з урочистих нагод; мов святковий одяг, чіпляли на себе церемоніал і полегшено скидали, як тільки гайдуки зачинять за гостями двері. Тоді можна було відітхнути, стати невимушеним і товариським, дітям дозволяли бавитись і пустувати; про етикет у Шенбрунні хоч і дбають, але не слугують йому по-рабськи, немов божеству. Проте тут, на цьому манірному й застарілому дворі, живуть не для того, щоб жити, а щоб виставлятись, і чим вищий у когось щабель, тим більше приписів. Отож ради Бога святого ніяких довільних рухів, за всяку ціну не бути природним, бо це було б непоправною зневагою звичаїв. З ранку до вечора, з вечора до ранку самі лиш манери й манери, інакше одразу забурчить немилосердне збіговисько лакиз, що, власне, існують лише на те, щоб жити в цьому театрі і для цього театру.
Цієї страхітливо поважної врочистості, версальських святощів церемоніалу Марія Антуанетта не могла зрозуміти ні дівчинкою, ні королевою; вона не збагнула тієї безмірної важливості, що тут приписують усі кожному кивкові й крокові, – і не збагне ніколи. Від природи свавільна, вперта, а над усе справедлива, вона ненавидить усяке самообмеження; правдива австрійка, вона хоче жити й ходити, а не страждати повсякчас від тієї нестерпної і нікчемної показності й поважності. Як удома вона тікала від осоружного їй навчання, так і тут рада кожній нагоді вимкнутись від своєї неласкавої придворної дами, пані де Ноай, глузливо називаючи її «пані Етикет». Це зарано й задорого продане політиками дитя несвідомо прагне єдиного, чого насамперед бракує серед пишноти її становища: кількох років справдешнього дитинства.