Коли Делла повернулася додому, її захоплення трохи вщухло, натомість з’явилися передбачливість та розсудливість. Вона дістала щипці для завивання, запалила газ і почала виправляти спустошення, вчинені великодушністю та любов’ю. А це завжди надзвичайно важка праця, дорогі друзі, велетенська праця.
За сорок хвилин її голова вкрилася дрібними кучериками і Делла стала дуже схожою на хлопчиська, що втік з уроків. Довгим, уважним і критичним поглядом вона глянула на себе в дзеркало.
«Якщо Джім не вб’є мене з першого погляду, – подумала, – то, глянувши вдруге, скаже, що я схожа на хористку з Коні-Айленда. Але що, що могла б я зробити з одним доларом і вісімдесятьма сімома центами?!»
О сьомій годині кава була готова, а гаряча сковорода стояла на плиті, чекаючи, коли на ній смажитимуться котлети.
Джім ніколи не спізнювався. Делла затисла в кулаці платиновий ланцюжок і присіла на краєчок стола біля вхідних дверей. Невдовзі вона почула його кроки внизу на сходах і на мить зблідла. Вона мала звичку звертатися до Бога з коротенькими молитвами з приводу всяких життєвих дрібниць і тепер швиденько зашепотіла:
– Господи, зроби так, щоб він подумав, що я все ще гарненька!
Двері відчинилися, Джім увійшов і причинив їх. Його худе обличчя було заклопотане. Бідолаха, в двадцять два роки він мав утримувати сім’ю! Йому давно треба було купити нове пальто, і рукавичок у нього не було.
Джім увійшов і завмер, наче сеттер, що збирається кинутися на перепелицю. Його очі спинилися на Деллі, в них був вираз, якого вона не могла зрозуміти, і їй стало страшно. Це не були ні гнів, ні здивування, ні докір, ні жах – жодне з тих почуттів, яких вона могла очікувати. Він просто пильно дивився на неї, і на обличчі у нього був отой дивний вираз.
Делла зіскочила зі стола і кинулась до нього.
– Джіме, милий, – вигукнула вона, – не дивись так на мене! Я постриглась і продала волосся, бо я б не пережила, якби нічого не змогла подарувати тобі на Різдво. Волосся відросте! Ти ж не гніваєшся, правда? Я повинна була це зробити. Волосся у мене росте дуже швидко. Привітай мене з Різдвом, Джіме, і будьмо щасливі. Ти ж навіть не знаєш, який чудовий подарунок я для тебе маю!
– Ти обстригла волосся? – насилу спитав Джім так, наче все ще не міг усвідомити цього очевидного факту, хоч його мозок напружено працював.
– Обстригла і продала його, – відповіла Делла. – Але ж я тобі все одно подобаюсь? Я ж така сама, тільки з коротким волоссям!
Джім здивовано оглянув кімнату.
– Отже, твого волосся вже нема? – спитав він з якимсь безглуздим виразом.
– І не шукай його, не знайдеш, – відповіла Делла, – кажу ж тобі: я його продала – обстригла і продала. Сьогодні Святвечір, Джіме. Будь добрим до мене, це ж я зробила для тебе. Можливо, волосини на моїй голові і можна було б перелічити, – в її голосі раптом прозвучала глибока ніжність, – але ніхто й ніколи не зможе виміряти мою любов до тебе! Смажити котлети, Джіме?
І Джім раптом наче прокинувся від важкого сну. Він обняв свою Деллу. Будьмо скромними – відвернімося на якихось десять секунд і займімося чимось іншим. Подумаймо, наприклад, яка різниця між вісьмома доларами на тиждень і мільйоном на рік? І математик, і мудрець дадуть неправильні відповіді. Волхви принесли дорогі дари, але серед них не було одного. Цей натяк ми роз’яснимо пізніше.
Джім витяг з кишені свого пальта пакуночок і кинув його на стіл.
– Зрозумій мене правильно, Делл, – сказав він. – Жодна стрижка, жодні нові зачіски не примусять мене розлюбити тебе, дівчинко. Але розгорни цей пакунок – і ти зрозумієш, чому я спершу трохи розгубився.
Білі спритні пальчики розірвали мотузку й папір. Пролунав крик захвату, а на зміну йому – ой леле! – прийшли, як то буває тільки у жінок, потоки сліз та зойки. Довелось негайно вдатися до всіх заспокійливих засобів, які тільки були у господаря квартири.
Річ у тім, що на столі лежали Гребінці, набір гребінців – бічні й задній – якими Делла давно милувалася в одній із бродвейських вітрин. Чудові гребінці, справжні черепахові, прикрашені по краях дрібними коштовними каменями, і саме того відтінку, що пасував би до її волосся. Гребінці були дорогими, вона знала це, і її серце давно вже щеміло, бо не було анінайменшої надії купити їх. Тепер вони належали їй, але де ж ті коси, що їх прикрасили б ці довгождані гребінці.
А проте вона міцно притисла їх до грудей, підвела нарешті затуманені сльозами очі, всміхнулась і промовила:
– У мене дуже швидко росте волосся, Джіме!
Делла підскочила, як ошпарена, і вигукнула:
– О Господи!
Джім ще не бачив свого чудового подарунка. Вона хутенько подала йому на долоні ланцюжок. Матовий коштовний метал, здавалося, засяяв відбитим світлом її гарячої і щирої радості.
– Ну, правда ж гарний, Джіме? Я обнишпорила все місто, поки знайшла його. Тепер ти можеш дивитись, котра година хоч сто разів на день. Дай-но мені свій годинник. Я хочу побачити, як він виглядатиме з ланцюжком.
Але Джім не послухався – він ліг на кушетку, заклав руки під голову і всміхнувся.
– Делл, – сказав він, – давай побережемо свої подарунки до інших часів. Вони занадто гарні, щоб так одразу ними користуватись. Я продав годинник, щоб купити тобі гребінці. А тепер, гадаю, час смажити котлети.
Волхви, ті, що принесли дари немовляті в яслах, були, як ви знаєте, мудрими людьми, надзвичайно мудрими людьми. Вони завели звичай робити різдвяні подарунки. Бо вони були мудрими, і дари їхні були такими ж; не виключено, що їх можна було навіть поміняти, якщо траплялися два однакових подарунки. А я розповів вам нічим не примітну історію про двох дурненьких дітей, які жили у восьмидоларовій квартирі і зовсім немудро пожертвували одне для одного найдорожчими своїми скарбами. Але до відома мудреців наших днів слід сказати, що з усіх, хто робив подарунки, ці двоє були наймудрішими. З усіх, хто приносить і приймає дари, наймудрішими є тільки такі, як вони. Це всюди так. Вони і є волхвами.
Коп і хорал
Сопі стурбовано засовався на своїй лаві у Медісон-сквері. Коли дикі гуси скрикують ночами, пролітаючи високо в небі, коли жінки, які не мають хутряних накидок, стають привітнішими до своїх чоловіків, коли Сопі починає стурбовано соватися на своїй лаві у парку, це означає, що зима не за горами.
Пожовклий лист упав на коліна Сопі. То була візитна картка Діда Мороза. Він добрий до постійних мешканців Медісон-скверу і щоразу чесно попереджає про свій прихід. На перехресті чотирьох вулиць він вручає свою візитну картку Північному вітрові, швейцарові готелю «На свіжому повітрі», щоб його пожильці могли приготуватись.
Сопі зрозумів, що прийшов час заснувати у своїй власній особі комітет для відшукання заходів і засобів захисту себе від суворої природи. Саме тому він і засовався стурбовано на своїй лаві.
У думках про те, як перезимувати, Сопі не заносився високо. Він не мріяв ні про круїз Середземним морем, ні про сяюче небо Півдня і чудові краєвиди Неаполітанської затоки. Три місяці ув’язнення на Острові – ось чого жадала його душа. Три місяці забезпеченого притулку і харчування у приємній компанії, далеко від посягань Борея та копів – це було для Сопі вершиною бажань.
Уже кілька років гостинна в’язниця Блеквелл була його зимовою квартирою. Як його щасливіші співмешканці по Нью-Йорку купували кожної зими квитки до Палм-Біч або на Рів’єру, так і Сопі мав свої нескладні приготування для щорічного паломництва на Острів. Тепер настав час для них.
Минулої ночі три недільні газети, які він розподілив – одну під піджак, другу на ноги і третю на коліна, – не захистили його від холоду, коли він спав на своїй лаві біля фонтана в старому парку. Тому він дійшов думки, що вже час переселитися на Острів, який дасть йому бажаний притулок. Він з презирством ставився до всіх подачок міській бідноті в ім’я благодійності. На його думку, закон був милостивішим, ніж філантропія. У місті були численні громадські та приватні благодійні установи, де він міг би мати потрібні йому скромні притулок і їжу. Але для такої гордої людини, як Сопі, дари благодійності були надто обтяжливими. За допомогу з рук філантропів треба було платити якщо не грошима, то приниженням. У благодійній установі треба було приймати ванну – там примушували митись, а за кожний шматок хліба домагались відповіді на різні інтимні запитання. Куди краще бути гостем закону! Там усе робиться за встановленими правилами, зате ніхто безцеремонно не лізе в особисті справи джентльмена.