З туго напнутими вітрилами корабель Енсісо відплив з Еспаньйоли до американського суходолу, невдовзі обриси острова розчинились у синьому обрії. Плавання було спокійне, і попервах не помічали нічого особливого, хіба тільки те, що величезний собацюра з незмірною силою – він був сином славетного пса Бесерікко і сам став славетним під назвою Леонсіко – неспокійно бігав по палубі і до всього пильно принюхувався. Ніхто не знав, кому належала та могутня тварина і як вона опинилася на борту. Зрештою впало в очі ще й те, що пес не відходить від надто вже великого ящика з провіантом, доставленого на борт останнього дня. Але ж дивіться, той ящик відкрився сам собою, і з нього вибрався в повному обладунку, з мечем, щитом та в шоломі, немов Сантьяґо, святий покровитель Іспанії, десь тридцятип’ятирічний чоловік. То був Васко Нуньєс де Бальбоа, що дав отак перший доказ своєї дивовижної відваги та винахідливості. Народившись у шляхетній родині в Хересі-де-лос-Кабальєрос, він поплив у Новий Світ із Родріґо де Бастідасом як простий солдат, і зрештою їхній корабель після численних блукань таки прибило до берега Еспаньйоли. Губернатор марно намагався перетворити Нуньєса де Бальбоа в доброго колоніста: за кілька місяців він кинув напризволяще виділений йому шмат землі і заліз у такі борги, що не знав, як урятуватися від своїх кредиторів. Та, якщо інші боржники, зціпивши кулаки, поглядали з берега на губернаторські човни, які не давали їм змоги втекти на корабель Енсісо, Нуньєс де Бальбоа відважно обминув кордон, який виставив Дієґо Колумб, і заховався в порожній ящик від провіанту, наказавши своїм поплічникам занести його на борт, де серед метушні під час відплиття ніхто не помітив зухвалих хитрощів. Тільки тоді, коли корабель був так далеко від берега, що через пасажира без квитка ніхто б не повертався назад, Бальбоа вийшов зі свого сховку. Тепер він тут.
Bachillerato Енсісо був правник і, як і більшість учених юристів, не мав чуття до романтики. Як алькальд, тобто начальник поліції нової колонії, він не хотів терпіти того непевного чоловіка, що плив задарма на його кораблі. Тому категорично заявив Нуньєсу де Бальбоа, що й не думає брати його з собою, а висадить на наступному острові, повз який вони пропливатимуть, – байдуже, населений чи ні.
Але до такого не дійшло. Поки корабель ще тримав курс на Castilia del Oro, йому назустріч трапився корабель – тієї пори то було диво, бо тоді в тих невідомих морях плавало, може, зо два десятки суден – із численним екіпажем, вів його чоловік, чиє ім’я невдовзі лунатиме по світу: Франсіско Пісарро. Ті люди пливли з належної Енсісо колонії Сан-Себастьян, і їх спершу вважали за бунтівників, які самовільно покинули свої пости. Але, на превеликий жах Енсісо, вони повідомили, що ніякого Сан-Себастьяна вже немає, вони останні люди з колишньої колонії, комендант Охеда покинув її на своєму кораблі, а решта, що мали тільки дві бригантини, були змушені чекати, аж поки померло сімдесят чоловік, тільки тоді вони змогли вміститися на двох невеличких суднах. Але з двох бригантин одна зазнала кораблетрощі, тридцять чотири чоловіки Пісарро – останні, хто вижив, із Castilia del Oro. Куди ж тепер податися? Люди Енсісо після розповідей Пісарро мали невелике бажання терпіти страхітливий болотистий клімат покинутого поселення й отруйні стріли тубільців; повернення на Еспаньйолу видавалося їм єдиною можливістю. Тієї небезпечної миті наперед раптом виступив Васко Нуньєс де Бальбоа. Він пояснив, що завдяки своїй першій подорожі з Родріґо де Бастідасом знає все узбережжя Центральної Америки, і пригадав, що вони тоді знайшли місцевість із назвою Дарієн на березі золотоносної річки, де жили приязні тубільці. Саме там, а не в цьому осередку лиха слід заснувати нову колонію.
Уся команда одразу пристала на пропозицію Нуньєса де Бальбоа. Дотримуючись його настанов, корабель поплив до Дарієна на Панамському перешийку, де іспанці своїм звичаєм одразу влаштували різанину тубільців, а оскільки серед награбованого добра було й золото, desperados вирішили й оселитися там, із побожною вдячністю назвавши нове місто Санта-Марія-де-ла-Антіґуа-дель-Дарієн.
Небезпечне піднесення
Невдовзі bachillerato Енсісо, нещасний фінансист колонії, тяжко пошкодував, що не викинув вчасно за борт ящик із Нуньєсом де Бальбоа всередині, бо через кілька тижнів той зухвалий чоловік уже мав у руках усю владу. Як правник, що виріс з уявленнями про дисципліну й порядок, Енсісо у своїй якості алькальда спробував замість губернатора, якого ще не було, керувати колонією на користь іспанської корони і в жалюгідній індіанській хижі писав свої постанови не менш охайно і точно, ніж якби сидів у своєму кабінеті правника в Севільї. В тій пустці, де ще не ступала людська нога, він заборонив солдатам виторговувати в тубільців золото, бо то привілей корони, і спробував змусити недисципліновану ватагу до порядку й закону, але авантюрники інстинктивно дослухалися до людини меча й обурювалися людиною пера. Невдовзі Бальбоа став справжнім господарем колонії, Енсісо, рятуючи життя, був змушений утікати, а коли, нарешті прибув Нікуєса, один із призначених волею короля губернаторів terra firma, щоб дати всьому лад, Бальбоа просто не дав йому висадитися, і горопашний Нікуєса, вигнаний із землі, яку надав йому король, загинув у морі, повертаючись на батьківщину.
Тепер уже Нуньєс де Бальбоа, чоловік із ящика, господар колонії. Але, незважаючи на свій успіх, він не відчуває спокою на душі. Адже він відкрито збунтувався проти короля і ще менше може сподіватися на прощення, бо поставлений королівським указом губернатор загинув із його провини. Нуньєс знає, що клятий Енсісо зі своїми скаргами вже пливе до Іспанії і рано або пізно його судитимуть за бунт. Але все-таки: Іспанія далеко, а він має ще вдосталь часу, поки корабель двічі перетне океан. Не менш тямущий, ніж зухвалий, Нуньєс знайшов єдиний спосіб утримувати свою узурповану владу якомога довше. Він знав, що тієї пори успіх виправдовував будь-який злочин і чимала партія золота, доправлена до королівської скарбниці, здатна загальмувати переслідування за злочин, а то й узагалі покласти йому край. Отже, треба спершу дістати золото, бо золото – це влада! Разом із Франсіско Пісарро Нуньєс де Бальбоа поневолив та пограбував навколишніх тубільців і серед звичайної на той час різанини йому вдалося домогтися вирішального успіху. Один із касиків на ймення Карета, на якого Нуньєс підступно напав, найбрутальніше порушивши закони гостинності, запропонував йому, щоб уникнути неминучої смерті, що, можливо, було б краще не обертати індіанців у ворогів, а укласти союз із його плем’ям, і запропонував як запоруку вірності свою доньку. Нуньєс де Бальбоа одразу збагнув, як важливо мати надійного й могутнього друга поміж тубільців, пристав на пропозицію Карети і, що дивує ще більше, до останнього подиху був найніжніше відданий тій індіанській дівчині. Разом із касиком Каретою він скорив усіх навколишніх індіанців і набув серед них такого авторитету, що, зрештою, навіть наймогутніший вождь на ймення Комаґре шанобливо запросив його до себе.
Цей візит до могутнього вождя став причиною важливої для всієї світової історії постанови в житті Васко Нуньєса де Бальбоа, що дотепер був лише desperado і зухвалим бунтівником проти корони, на якого чекала сокира або шибениця кастильського правосуддя. Касик Комаґре прийняв Нуньєса де Бальбоа в просторій кам’яниці, яка вкрай здивувала гостя своїм багатством, і без ніяких прохань подарував йому чотири тисячі унцій золота. Але тепер настала пора дивуватися касику. Адже ті сини неба, могутні й богорівні чужинці, яких він приймав із такою шанобою, втратили, тільки-но побачивши золото, всю свою гідність. Мов спущені з ланцюга собаки, вони накинулись один на одного, подіставали мечі, стиснули кулаки, галасували і лютували, кожен прагнув отримати свою особливу частку золота. Касик із подивом і зневагою приглядався до несамовитих: то був вічний подив дитини природи в усіх закутках землі перед культурними людьми, яким жменька жовтого металу видається дорожчою за всі духовні й технічні здобутки їхньої культури.