– Сину мій, княжиче Федоре, пора тобі вже князем ставати і в граді своєму княжити. Євпраксієчко, невісточко моя, віншуючи вас на весіллі вашому, дарую вам отчину – град Красний, що на річці Осетр – там ви й почнете творити своє князівство.
Це був щедрий дарунок батьків – княжич Федір нарешті ставав князем, хоч і удільним, та отримав князівство – нехай і удільне. Але ж своє.
І молодята враз заквапилися у своє князівство. Того ж дня княжі слуги перенесли весільні дарунки – вельми щедрі – на струги, великі човни-вітрильники, і попливли струги з молодятами рікою Осетр.
На стругах музики не вгавали, і де струги, напнувши вітрила, пропливали, там на берег вибігали люди і співанням весільних пісень молодят проводжали. Струги проминули городок Олегів, оточений дубовим лісом, у Переяславлі затримались на день і далі попливли – аж до Перевітська, а там уже починалися землі їхнього князівства. Обнесений валом і огорожею із вікових сосон, град Красний стояв на високому березі холодної та швидкої ріки. За Осетром далеко, аж до обрію, тягнулися густі ліси. Містечко було невелике. У княжому теремі, щойно збудованому (ще пахтів сосною) молодят зустрічали бояри і слуги.
– Честь і слава тобі, княже Федоре, і тобі, пресвітла княгине Євпраксіє Веславівно!
Зустрічали запашним, щойно спеченим хлібом – за руським старовинним звичаєм.
Колись городок, заснований 1146 р., звався, як і ріка, на березі якої він виріс, – Осетр. Град Осетр у ті роки був центром свого удільного князівства, згодом він стане прикордонним містечком-фортецею Рязанського князівства. Як свідчать літописи, які тільки на ймення в різні часи протягом віків він не мав: Осетр, Красний, град Святого Николи Корсунського, Заразьк, Новгородок-на-Осетрі, Заразеськ, Микола Заразький-на-Осетрі, Никола-на-Осетрі, Миколи Заразького посад, Никола Заразький, Зарайськ, Зараск, а з ХVII ст. стане Зарайським.
Але це буде упродовж століть, а тоді городок Осетр став Красним. Себто красивим. Та й навколо слалися мальовничі місця (тож і Красний). Євпраксія, коли з човна вперше побачила град, де її коханий мав стати удільним князем, а вона – княгинею, заплескала в долоньки – так їй сподобалось містечко, обнесене ровом і дерев’яною огорожею.
– Як тут гарно-красно! – вигукувала захоплено.
– І життя наше буде так само красним, – пригорнув князь Федір кохану.
Спершу так і було. Тамтешній люд був певен, що Сирін – райська птиця-діва, що має людську подобу й солодкий голос, птах радощів, успіху і слави, не деінде, а в їхньому краї живе. Це про нього літописи писатимуть: «Птица, глаголемая сиринес, человекообразна, суща близ святого раю… ея же нарицаютъ райскую птицу сладости ради песен ея».
Сирін і мешкала буцімто у їхньому краї та зачаровувала усіх своїм співом, що в людей викликало гарний настрій, радість і щастя, хоч побачити її могли тільки щасливі та радісні люди. Не кожному пощастить побачити Сирін, адже птаха так само швидко зникає, як слава чи успіх. Та в граді Красному багато хто глаголили і присягалися, що вони в живі очі бачили оту птаху Сирін, тому вони й щасливі у своєму краї, в городку Красному на Осетрі.
Князь Федір запевняв княгиню свою, що й вони ось-ось побачать Сирін. Вона показується на очі лише щасливцям, а вони ж щасливі в любові своїй. Прокидалась Євпраксія не рано, але й не дуже пізно, коли сонечко вже вставало за лісами та осявало першими променями річку і град Красний. Вона тихо, радо посміхаючись, кликала: «Федю, Федю…» Кликала, хоча й знала, що князя вже немає, він встає рано й одразу ж іде клопотатися своїми княжими справами.
Як завжди, в теремі вже пахло свіжоспеченим хлібом.
Млосно потягнувшись, гукала прислужниць. В опочивальню, ніби чекали цього, вбігали юні дівчата, несучи на руках сорочку з тонкого шовку, синю спідницю-поньову (так вона звалася химерно), пишний короткий сарафан-навершник із яскравого оксамиту.
– Яка ти гарна, княгине! – крутилися навколо неї дівчата. – Наче тя хто намалював… Скажи, скажи, княгинюшко, як нам такими вродливими стати?
– Авжеж, скажу, – посміхалася княгиня. – Та ви теж гарні…
Так і минали роки, безперечно щасливі. Хоча які роки? Прожила Євпраксія з князем Федором рік, народила дитинча – синочка пухкенького. Іванком його назвали – князь був неймовірно радий і не знав, як і дякувати княгині, що подарувала йому спадкоємця.
Здавалося, так буде завжди – у щасті й затишку. Іванко швидко ріс, на ноги якось непомітно зіп’явся. От-от побіжить… Молода княгиня не могла нарадуватися своєму первістку, пестила його, гралася з ним та все наспівувала синочку пісеньок, що їх із дитинства пам’ятала – про сіренького вовчика, про кота-воркота.
Згодом вихованням малого Йванка перейнявся батько. Часом під слюдяне вікно княжого терема приводили загнузданого жеребчика, що бив копитом землю. Федір садовив синка попереду себе у сідло.
Євпраксія жахалася, зі сльозами кидалась до князя:
– Що ти чиниш? Хіба ж можна такого малого на коня? Віддай сюди!
А Федір тільки сміявся.
– Не віддам. – І погладжував світлу кучеряву борідку. – Іванко – надія моя. Маю синка всьому навчити, а найперше – на коні їздити.
І зникав. А Євпраксія злякано вслухалася в тупіт копит коня, що помчав її чоловіка й синочка, а тоді піднімалася на фортечну стіну і з високої кутової башти вдивлялася в темно-зелену гущавину борів, що тяглися понад рікою – там зник Федір із сином. Тривога на серці трохи вщухала – князя супроводжували озброєні дружинники, вони ж захистять його з малим на випадок чого… І княгиня мало не до вечора вдивлялася в далину, виглядаючи чоловіка і сина.
А якось із лісу на дорогу вилетів якийсь вершник. Плащ його на вітрі розпахнувся, і під ним сяйнула на сонці кольчуга… Гм… Коли б не лихо яке. Квапливо спустилася в терем, куди невдовзі зайшов слуга князя – Апониця, вклонився. А з ним і той чоловік у плащі й кольчузі.
Він теж уклонився княгині.
Апониця йому кивнув:
– Кажи пресвітлій княгині все, як є.
– Недобрі вісті я привіз, княгине… – почав той чоловік. – Сунуть на нас люті вороги із степового краю, видимо-невидимо їх… Подолати їх буде нелегко. Вони вже сусідів наших, половців та приволзьких булгар побили, жінок і дітей їхніх у полон погнали. А тепер ось на нас ідуть, нечестивці…
– Що ж воно за люди? – запитала Євпраксія. – Та й чи люди вони? Як прозивають їх?
– А прозивається той народ… – прибулець на мить запнувся, – прозиваються… мунгали. Або ще – татарове. Гонець їхній від царя їхнього безбожного Бату-хана, у Рязань приїздив. У князя Юрія десятину для свого хана вимагав – людьми, кіньми, різним майном. А не дадуть – мечем, застеріг, своє візьмуть… Кажу, мунгалами вони прозиваються, із далеких степів, де люди дикі кочують. І вони несамовиті – грабують, убивають, добро собі забирають, жінок і дітей теж, а міста й села плюндрують та за димом пускають… Оті, що мунгалами прозиваються – люди диявола…
[МОНГОЛОЇДНА РАСА, азійсько-американська раса – одна з великих рас людства. Охоплює корінне населення Північної, Центральної, Східної, Південно-Східної Азії, Північної та Південної Америки.
Ознаками монголоїдної раси є жовтувата шкіра, плескувате обличчя з дуже випнутими вилицями, наявність епікантуса – особливої складки повік, жорстке чорне пряме волосся, слабкий розвиток волосся на обличчі й тілі. Всередині великої монголоїдної раси вирізняють кілька рас: північноазійську (монголи, якути, буряти, евени, евенки), арктичну (чукчі, ескімоси), далекосхідну (китайці, корейці, в’єтнамці), південноазійську (більшість народів Південного Китаю, Індокитаю, Бірми, Індонезії, Філіппін) і американську (індіанці). Комплекс типових ознак монголоїдної раси чітко виявлено вже в палеоантропологічних знахідках часів мезоліту.