Райт знову відчував на собі погляд чорних очей, що проверчували йому ззаду череп, якби шукали в його мізку за його думками. Як довго Райт працював над своєю книжкою, він увесь належав до світа, що розкривався перед ним, і всякі буденні прикрощі щезали, не мали до нього доступу. Але тепер, коли закінчив роботу, знову був безборонний. Стакен заволодів його свободою і зв’язав йому у боротьбі руки.
Райт пригадав свого батька Карла Райта, що ще звався Чарльзом. Його батько, навіть живучи в Німеччині, зберіг манери вродженого англійця. У своїй різкости він мав переконання, що ввесь світ існує тільки для нього. Його прадід переселився на початку XIX віку з Англії до Німеччини і переніс усі звичаї бритійського королівства на континент. Він займав чільне становище на маленькому дворі німецького князівства і гордився тим, що був майже всевладним паном у внутрішній і закордонній політиці цієї мініятурної держави. У спадщині від цього англійського емігранта дістав Роберт Райт завзяття і сильну волю протиставлятись усякому насильству. Він піддавався неписаним законам, як джентльмен, володів собою і був стриманий. Така поведінка не дозволяла йому занадто різко зазначувати свої права, чим часто грішили його повнокровні земляки. Він був тої думки, що Стакен не поводиться по-джентльменськи, встряваючи в його життя, але ця думка прийшла до нього запізно, щойно тоді, коли він відчував, що підлягає влізивому впливові Стакена.
* * *
Мері вернулася, не повідомивши нічого про свій поворот. Коли Райт прокинувся вранці, почув її гострий голос:
– Роберте, чи можу ввійти?
«Лізе як освоєна кітка», – подумав Райт.
– Одну хвилину!
Мері сказала йому кілька слів через двері і перейшла до бічної кімнати, звідки долітали її обривчасті слова. Заки Райт устиг одягнутися, вона кликала його знову. Вже засіла перед кавником, як господиня. Він уклонився і поцілував її у простягнену руку. Вона підсунула йому до цілунку чоло й очі. Мері виглядала як після доброго відпочинку, вся загоріла, але трохи зі згрубілими рисами, наче простакувата. Коли він сів поруч неї, прийшло йому на думку, чи з неї не можна б зробити противаги Стакенові.
Ні, він не міг сподіватися від неї помочі. За кілька хвилин вона розніжилась. Навіть почала пробувати видувати кокетливо примхуваті уста. Райт не мав охоти жартувати.
– Що ти робив без мене? – спитала Мері.
«Цим вона досі не поцікавилася у своїх листах», – блимнуло йому в голові.
– Я писав книжку і саме її закінчив.
– Чи ти вже її продав?
«Справжня дочка Ляндсберґа», – подумав.
– Так, англійцям.
Мері заплескала по-дитячому в долоні і почала подрібно випитувати про висоту гонорару, а щойно згодом дуже недбайливо про те, що буде в тій книжці.
– Я буду її читати, – заявила святошно.
Райта почали обсідати дивні думки. Взагалі навіщо йому Мері? Чи вона зможе доповнити його духові потреби? Досі вона не була йому навіть близька, а тепер видалась йому просто чужою в тому світі, де він жив. Чи він шукав жіночої ніжности? Так, але не тої, яку він знайшов, коли, утікаючи від Стакена, попав у її обійми. Тепер він знайшов інший захист у давно минулому світі з його радощами і терпіннями. Його душа жила там більше, ніж його тіло серед буденної метушні.
Ляндсберґ – батько Мері, – що щез на літній час і тільки раз дав знак життя листівкою з якоїсь італійської містини, вернувся до міста і почав пригадувати реченець шлюбу своєї доньки. Він згадував про це щораз частіше і залюбки зупинявся на цій темі. Він говорив чомусь про ремонт свого дому і то так, мовби хотів позбутися з цього дому доньки. Мері зрозуміла це дуже швидко.
Вона сиділа у клюбовому фотелі, закинувши одну ногу на другу і зложивши руки на коліні. Поглянувши бистро на батька, який приглядався попелові на своїй цигарі, вона почала:
– Ти хотів би бути сам. Ти гадаєш, що ніхто не помічає твоїх махінацій. Гадаєш, що я не знаю, чому ти так несподівано почав журитися моїм щастям. А я не вступлюся звідси… – Ляндсберґ перестав дивитись на попіл. – Ага! тепер ти перелякався! Який ти наївний: знай, я не вступлюся, заки не дістану від тебе того, що мені належиться. Пізніше можеш уже робити які хочеш дурниці.
– Чого ти хочеш від мене? – відповів Ляндсберґ непевно-втомленим голосом. Такі розмови з донькою завсіди виводили його з рівноваги.
– Гроші на стіл!
Батько і донька присунули в тій самій хвилині свої фотелі і почали торгуватися. Вони дуже радо йшли на уступки.
Коли дійшли до порозуміння, і Ляндсберґ, підписавши документ, спустив покришку свого американського бюрка, Мері поцілувала батька в чоло, вдоволена своєю перемогою.
На свій лист до Пікока Райт дістав дуже чемну відповідь з ріжними порученнями. Одне з них було дуже цінне: лорд Кернервон займався вже від довгих літ розкопами і мав багатий досвід. Не було сумніву, що дружнє поручення такого світоча науки як Пікок запевнить Райтові якнайприхильніше відношення лорда.
«Я не маю найменшого сумніву, – писав Пікок, – що лорд К., мій добрий приятель, прийде вам з усякою допомогою. Він має точно означений плян і цей плян такий широкий, що охоплює своїм зацікавленням усі нерозв’язані проблеми. Ваш земляк Шенфельд працює разом із лордом на території, яку він йому відступив для дослідів. Кернервон має цілий ряд добре підготовлених і вишколених робітників, яких він може вам частинно відступити, як тільки на це дозволяє сама праця.
Мене дуже живо зацікавив папірус, який попав у ваші руки. А проте ім’я Нефрети, як ви це самі знаєте, мало характеристичне. Воно не рідше, як у нас Мері або у Німеччині Гретхен. «У нас, у вас…» Я тішуся думкою, що в жилах мого молодого, а вже славного товариша, пливе теж англійська кров. Я вірю у вашу провідну зірку.
На підставі фрагментів, які ви встигли запам’ятати і які мені передаєте, Нефрета є напевне донькою королівського достойника, а може, і самого фараона. Може, вона теж ідентична з Нефернефрузе – п’ятою донькою Ехнатона, що вродилася на чотири роки перед смертю свого батька, а потім жила разом зі своєю сестрою Анхесенпаатон, жінкою Тутенхамона. Може вам пощастить завдяки сприятливому припадкові при розкопах знайти її мумію і тексти її поезій. Тоді здобудете славу відкривника найстарших пам’ятників літератури. Якби навіть і не було багато таких джерел, з яких одно щасливою долею попало у ваші руки, то все ж ви могли б на їх підставі знайти доказ, яке ясне натхнення жило в тій єгипетській поетці і які зрозумілі ще тепер для нас спроби поетичного вислову відділені від нас безоднею трьох тисяч років…»
Відкрити гробницю Нефрети та її поезії! Віддихати ніжно-спокійним леготом її кохання!
Ця думка прокинулася в Райті, наче можливість бажаної зустрічі. Від цієї хвилини його досить неясне бажання прибрало виразну форму: ціль – віднайти Нефрету. І те зворушення з молодечих літ, коли він пережив короткий роман зі своєю молодою далекою своячкою – тепер, наче любовна башта, осяяла всю його душу. Нісенітниця, що за переніжнена вражливість!
Ще раз прочитав лист від Пікока. Так. Зустріч була недалека. Давнє пережите знов ожило.
Зерно, що спочивало глибоко у землі, почало кільчитися. Воно видавалося мертве, але тепер зацвіло і запахло наново…
«Що таке зі мною?»
Райт одягнувся і зателефонував до Мері. Її не можна було ніде знайти.
На вулицю! Між людей, юрбу, гомін, світло, в течію живих сучасних людей!
І поринув у морі.
* * *
Зірвати з Мері видавалося Райтові найпростішою розв’язкою, він попросту не розумів, навіщо мав женитися, не знаходив причини, чому мав би зв’язувати себе отим чужим для нього світом. Але щось спиняло його перед вирішальним кроком. У подружжі йшло не про особу Мері, а про те, що це був єдиний вихід, щоб видобутися з завороженого кола Стакена. Треба було розірвати тісний обруч схеми. Коли він сховається під крила Мері, тоді відмежує себе від Стакена недоступним кільцем.