Коллектив авторов - Проект «Україна». Галичина та Волинь у складі міжвоєнної Польщі стр 11.

Шрифт
Фон

Поступово ініціативу в політичному житті краю захопила Незалежна група УНТП. Більш довірливо поставились до програми Українська радикальна партія (УРП) і група «Заграва». У той час, коли керівники партій не змогли зійтись на спільній платформі, активність у цьому процесі виявили низові організації. 17 лютого 1924 р. у Станіславові відбувся Міжпартійний з’їзд, у якому взяли участь близько 100 делегатів – членів Незалежної групи УНТП, групи «Заграва», Незалежної робітничої групи й УРП, де пролунав заклик створити крайову канцелярію національної оборони. Крім того, засновано Станіславівську окружну політичну раду, до складу якої увійшли по два представники УРП, Незалежної групи УНТП, групи «Заграва» і Незалежної робітничої групи.[133] Подібні з’їзди відбулись – у Раві-Руській (25 березня 1923 р.), Перемишлі (28 березня), Львові (29 березня), де також було створено окружні політичні ради й окружні канцелярії національної оборони.[134]

На з’їзді трудовики заявили про доцільність національно-політичного представництва за кордоном. На їхню думку, склад цього представництва слід було обговорити з іншими українськими партіями, зокрема з УПР. Щодо Радянської України, то, на відміну від радикалів, з’їзд із задоволенням відзначив «великі поступи українського народу Наддніпрянщини в напрямі розбудови свойого національно-державного життя і висловив тверду віру в рішаючу волю золотоверхого Києва відносно долі пошматованих кордонами українських земель».[135] Обидва з’їзди продемонстрували спільність позицій радикалів і трудовиків у питаннях захисту прав українського народу перед екстермінаційним наступом польського уряду, доцільності співпраці українських партій та створення Верховної ради як координаційного центру. Однак розбіжності в інших питаннях не давали змоги сформувати єдиної платформи національно-визвольного руху.

Антиукраїнський наступ польських націонал-демократів

За таких зовнішньополітичних умов польський уряд Владислава Грабського (грудень 1923 – листопад 1925 рр.) розпочав безоглядне впровадження польських націонал-демократів концепції про однонаціональну державу, спрямованої на закріплення польського панування у краю, винищення українства загалом.

Антиукраїнський наступ польського уряду виявлявся в усіх ділянках суспільно-політичного, економічного та культурного життя. Обстоюючи «інтегральність держави», польський уряд ліквідував усі місцеві органи самоврядування і призначив урядових комісарів із широкими повноваженнями для здійснення колоніальної політики на цих землях. Зокрема, від 1924-го до середини 1926 р. у Львівському воєводстві було розпущено 35 % сільських громад, у Станіславівському – 87, у Тернопільському – 94 %. Упродовж цього періоду ліквідовано 53 % міських управ у Львівському, 76 – у Станіславівському і 57 % у Тернопільському воєводствах.[136]

У відповідь було створено консолідаційну комісію, до складу якої увійшли від Народного комітету УНТП – С. Голубович, А. Малецький, М. Струтинський; від групи «Діло» УНТП – В. Охримович, Д. Левицький, М. Стефанівський; від Української партії національної роботи (УПНР) – Д. Паліїв, В. Кузьмович, В. Целевич. Цій комісії вдалося розробити програму консолідації, яку запропоновано й УПР через Михайла Черкавського.[137]

Консолідація українських центристів

Щоб подолати розбіжності у політичному таборі Західної України, обидві групи УНТП, УПНР і УПР із однодумцями із Західної Волині, Холмщини, Полісся і Підляшшя проголосили створення єдиної партії – Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО), узявши за основу організаційні установи УНТП і пристосувавши програму, тактику й організаційний статут до тогочасних політичних умов.

Головою УНДО обрано Д. Левицького, котрий на установчому з’їзді 11 липня 1925 р. закликав до співпраці всіх присутніх: «Тільки збірним зусиллям цілої суспільності зможемо побороти лихоліття, яке переживаємо. Провід тільки тоді зуміє виконати вложені на нього обов’язки, коли його ініціятива в кожній справі находитиме широкий відгомін на місцях, коли в підмурівок нашої будівлі діячі на місцях покладуть якнайбільшу суму праці і доброї волі». Однією з передумов успішної та результативної роботи УНДО він назвав атмосферу взаємної довіри, подолання особистих і групових непорозумінь і ворожнечі.[138]

У відозві УНДО до української громади від 11 липня 1925 р. розтлумачено основну політичну лінію партії – здобуття самостійної, соборної Української держави. У зверненні партія наголосила, що «від нинішнього дня весь український національний табір виступає як одна цілість, стає в одній оборонній і боєвій лаві, в одній суспільній фаланзі».[139] Створення УНДО як партії демократичного європейського типу змінило політичну ситуацію не тільки у краю, а й у всій Польщі. Для польських правлячих кіл об’єднання національно-демократичних сил краю стало несподіванкою, адже вони все робили для того, щоб запобігти цьому.

Перша велика політична акція УНДО – вічева кампанія протесту проти колонізації та осадництва 11–18 жовтня 1925 р. зняла питання про лідера в українському політичному житті Західної України.[140] Віча у великих містах – повітових центрах Західної України – продемонстрували одностайну підтримку населенням краю політики націонал-демократів, спрямованою на ліквідацію польського панування на українських землях, а також закликали українське селянство заснувати окружні та місцеві комітети оборони землі. Польська влада, перелякана організаційним розмахом УНДО, вдалася до тиску й репресій на місцях.

Аби опанувати всіма ділянками суспільного життя краю, ЦК УНДО призначив відповідальних за напрями роботи: О. Марітчак опікувався закордонними справами; М. Волошин – внутрішніми; В. Целевич – організаційними; Ю. Павликовський – економічними; М. Гаврисевич – фінансовими; І. Ліщинський – освітніми; В. Мудрий – пресою і пропагандою; о. Садовський – справами церкви.[141] Це був своєрідний таємний український уряд.

Політичні акції УНДО засвідчили, що в регіоні з’явилася консолідаційна сила, здатна продовжувати визвольну боротьбу за державність та соборність України, захищати інтереси краю. Ця нова сила виражала загальнонаціональні інтереси, на відміну від інших партій Західної України. Ідея національної консолідації, пропагована УНДО, мала підтримку в повітах, містах і сілах, адже розпорошеність національних сил унеможливлювала рішучу протидію польському антиукраїнському наступові, координацію політичних акцій.

У постанові ЦК УНДО від 13 травня 1926 р. націонал-демократи рішуче виступили за утворення в Західній Україні спільного національного фронту всіх українських партій, щоб розробити й успішно реалізувати спільний план боротьби.[142] Однак соціалістів-радикалів не влаштовувала політика УНДО щодо польського уряду, яку Українська соціалістична радикальна партія (УСРП) разом із комуністичними партіями й організаціями назвали «угодовською». У ставленні до Радянської України соціалісти-радикали й надалі залишалися на позиціях повного несприйняття політики українізації та ін. Загострення боротьби за «Просвіту», «Луги» та за інші товариства зробило неможливим створення широкого міжпартійного об’єднання чи міжпартійної ради. Інші державницькі партії потрапляли під вплив КПЗУ і КП(б)У.

Наголосимо, що ставлення членів УНДО до українських партій краю було різним. Діяльність КПЗУ, москвофільських та угодових партій вони вважали «шкідливою» і «протинаціональною». Тому націонал-демократи закликали до рішучішого їхнього поборювання. Незадоволення виявлялося також в оцінці діяльності УСРП і Сельсоюзу: «стоячи на виключно клясовому становищі, в останньому часі звертають головну увагу на поборювання національного табору і тому ослаблюють сили української партії як цілости в боротьбі з ворожим наступом».[143] Але саме з цими партіями націонал-демократи об’єднувались у боротьбі проти політики польських владних структур.

Ваша оценка очень важна

0
Шрифт
Фон

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке

Скачать книгу

Если нет возможности читать онлайн, скачайте книгу файлом для электронной книжки и читайте офлайн.

fb2.zip txt txt.zip rtf.zip a4.pdf a6.pdf mobi.prc epub ios.epub fb3