Універсальною мобільною формою театральної практики емігрантів стали мандрівні групи. Серед них театр під керівництвом Теодори Руденко у Ковелі, реорганізований у подальшому в «Український наддніпрянський театр», «Український наддніпрянський театр» Ольги Міткевич, театральні трупи М. Орла-Степняка, М. Коморовського, Г. Березовського. Директором Української драматичної школи, заснованої у 1922 р. при Музичному інституті ім. М. Лисенка, був Олександр Загаров.[107] Під керівництвом наддніпрянця Миколи Певного з 1928 р. почав працювати в Луцьку Волинський український театр.[108] Підтримку йому надавало Волинське українське театральне товариство на чолі з емігрантом Миколою Масловим.[109] Однак із часом польська влада всіляко намагалася ізолювати український культурний простір на західноукраїнських землях у межах «сокальського кордону».
За участю наддніпрянських емігрантів у Львові з 1922 по 1927 р. діяв «Гурток діячів українського мистецтва» (ГДУМ), що об’єднував художників, літераторів, архітекторів на чолі з Петром Холодним. Колишній міністр освіти УНР ще в Тарнові організував малярську майстерню, у Львові малював, реставрував ікони, розписував стіни, проектував вітражі. До ГДУМ належав еміґрант Юрій Магалевський, уродженець Поділля, художник при штабі Армії УНР, який написав серію портретів діячів УНР, у Львові розписував церкви й каплиці, писав ікони, редагував альманах «Дніпро». Павло Ковжун із Житомирщини займався книжковою графікою, малярством, театральною декорацією, був редактором і автором мистецтвознавчих праць, сатирично-гумористичного журналу «Ґедзь».[110]
У Рівному емігранти створили «Літературно-мистецьке товариство», де працювали Іван Карнаухов, Михайло Павловський, Петро Зінченко, Андрій Дубиновський, Сергій Полікша.[111] На західноукраїнських землях збереглися будівлі, спроектовані талановитим архітектором Сергієм Тимошенком. Серед них храми у Клепарові та Левандівці, монастир Студитів у Зарваниці, відновлення Братської церкви у Луцьку, кілька цивільних споруд та пам’ятників.[112]
Долучилися емігранти й до літературної творчості. До подвижників української національної ідеї, що уособлювали наддніпрянську політичну еміграцію, можна віднести Галину Журбу (Домбровська), автора сценічного етюду «Маланка» (1921 р.), повісті «Зорі світ заповідають» (1933 р.), роману «Революція іде» (1937 р.). Співпраця з «Літературно-науковим вісником», «Літописом Червоної калини», «Веселкою», листування з Дмитром Донцовим, написання літературних творів, публіцистичних статей характеризували творче життя Романа Бжеського, що оселився у Кременці.[113] Відомим автором невеликих оповідань, описів із народного життя, «Читанки» та низки перекладів був лікар і педагог Модест Левицький.[114]
Емігранти переймалися питаннями шкільництва й освіти, виступали проти утраквізму, працювали вчителями (Надія Шульгина-Іщук, Іван Власовський, Роман Бжеський, Євген Богуславський, Петро Зінченко та ін.). На Волині з їхньої ініціативи виникли товариства, які опікувалися проблемами українських приватних гімназій. Зокрема, «Українська школа» дбала про Рівненську українську приватну гімназію, видавала часопис для дітей «Сонечко», ініціювала будівництво Українського дому. Товариство ім. Лесі Українки турбувалося справами Луцької, а пізніше і Кременецької українських приватних гімназій. Однак у боротьбі за українську школу емігранти обмежувалися закликами, меморандумами, резолюціями, протестами, а для польської адміністрації шкільництво залишалося основним засобом асиміляційної політики.
Будучи людьми старшого віку, емігранти розуміли важливість опіки над молоддю, студентством, їх навчанням, національним вихованням. Уряд УНР у екзилі налагодив тісні контакти з керівником «Лугу» Романом Дашкевичем, вбачаючи в цій організації основу майбутньої української армії.[115] На Волині спортивні товариства «Горинь» у Рівному, «Стир» у Луцьку, «Гарт» у Здолбунові виникали й діяли в межах проурядової ідеології, тому не користувалися авторитетом у молоді, переважна частина якої поділяла націоналістичну ідеологію.
До формування та поширення цієї ідеології долучився емігрант Дмитро Донцов, котрий проживав у Львові, був редактором «Літературно-наукового вісника» (1922–1932), часопису «Заграва» (1923–1924), «Вісника» (1933–1939), написав низку праць, зокрема «Юнацтво і Пласт», «Патріотизм», «Націоналізм», які мали великий вплив на молодь. У згадані видання дописували емігранти Самійло Підгірський, Ігор Лоський, Роман Бжеський.
Націоналісти вбачали в Державному центрі УНР свого основного супротивника, звинувачуючи його у полонофільстві. Еміграція УНР навзаєм дистанціювалася від націоналістичних угруповань, категорично засуджувала їхню ідеологію. Зауважимо, що у другій половині 30-х років поширюються симпатії окремих діячів УНР до націоналістичної ідеології, які яскраво виразилися під час Другої світової війни (Іван Литвиненко, Леонід Ступницький, Петро Смородський, Василь Мороз, Олександр Даниленко, Іван Трейко та ін. воювали в УПА).
Основним політичним та ідейним суперником Державного центру УНР на еміграції був гетьманський рух, якому також була притаманна внутрішня боротьба між осередками, що орієнтувалися на Павла Скоропадського, Василя Вишиваного, Івана Полтавця-Остряницю. З останнім було пов’язане формування на Волині наприкінці 1924 р. ІІ Коша Українського національного козацького товариства (УНАКОТО) на чолі з колишнім офіцером армії УНР Іваном Волошиним.[116] В УНАКОТО працювали Михайло Богацький, Аркадій Валійський, Михайло Душенко, Володимир Савченко-Більський, Захар Дорошенко та інші емігранти. Запланований осередок УНАКОТО в Галичині на чолі з генералом Борисом Неїловим (Палій-Неїло), на той час мешканцем Перемишля, створити не вдалося.[117]
Як авторитарна організація монархічного спрямування УНАКОТО втратило вплив через переслідування поліції, плинність кадрів, малий авторитет серед місцевого населення, започаткування «волинського експерименту», виїзду активних діячів. З наступником УНАКОТО, створеним у 1935 р. Українським народним козацьким рухом (УНАКОР), емігранти на території Волинського воєводства не співпрацювали, хоча ним також опікувався Іван Волошин, який ще з травня 1934 р. переїхав до Німеччини.[118]
Таким чином, явище української еміграції було невідокремлюваним від політичного контексту міжвоєнної доби. У Західній Україні емігранти позиціонували себе як наддніпрянські українці, однак більшість, унаслідок наддніпрянсько-галицьких суперечностей, намагалася оселитися на Волині. Економічні труднощі, обмеження у свободі пересування, проблеми адаптації, утиски з боку влади, внутрішні суперечності ускладнювали непросте життя наддніпрянців. Однак, оселяючись на території західноукраїнських земель, вони опинялися серед україномовного середовища, а у випадку Волині – ще й православних віруючих, що знімало гостроту психологічної адаптації та інтеграції в суспільно-громадське життя. Цьому сприяли як допомога місцевого населення, так і різні форми самоорганізації. Наддніпрянські емігранти долучилися до створення низки громадських, культурно-освітніх, релігійних, мистецьких організацій, що засвідчує їхній внесок у розбудову політичної системи Другої Речі Посполитої. Пошук моделей конструктивного розвитку українсько-польських відносин змушував частину з них іти на компроміс з владою. Водночас емігранти ніколи не відмовлялися від ідеї Української держави, послідовно займаючи антибільшовицьку позицію.