– Що?
– Це щось на кшталт невинної вади. Вона нервова, розумієш… сказала, що завжди їсть желатинки на чаюваннях, бо не може так довго залишатися на одному місці.
– І про що ви розмовляли… Бергсон? Білфізм? Чи аморальний «ванстеп»?
Морі був незворушний, здавалося, що його можна гладити за шерстю і проти неї.
– Насправді ми розмовляли про білфізм. Здається, її мама білфістка. Але найдовше ми говорили про ноги.
Ентоні покотився зі сміху.
– Господи! Чиї ноги?
– Її, вона багато розповідала про свої ноги. Так ніби вони були якоюсь рідкісною дрібничкою. Чим викликала велике бажання їх побачити.
– Вона що, танцівниця?
– Ні, я дізнався, що вона кузина Діка.
Ентоні від здивування різко сів, аж подушка за ним піднялася, ніби жива істота, і впала на підлогу.
– А звати її не Глорія Гілберт? – вигукнув він.
– Так. Хіба ж вона не чудова?
– Я навіть і не знаю… але, судячи з тупості її батька…
– Ну, – перебив Морі з невблаганною впевненістю, – її сім’я може бути така ж гнітюча, як професійні плакальники, але я схильний думати, що вона своєрідна та оригінальна. На перший погляд може здатися, що вона – типова завсідниця випускних балів у Єлі, але насправді вона інша, кардинально інша.
– Продовжуй, продовжуй! – наполягав Ентоні. – Щойно Дік мені сказав, що у неї в голові немає мізків, і я одразу зрозумів, що вона має бути гарненька.
– Він так і сказав?
– Присягаюся, – відповів Ентоні, пирскаючи сміхом.
– Ну, те, що для нього жіночі мізки…
– Я знаю, – не стримався Ентоні, – це поверхові роздуми над літературною дезінформацією.
– Саме так. Розумними він уважає таких, які роздумують про щорічне падіння моралі і наскільки це добре чи погано. Або пенсне, або позерки. Отже, ця дівчина казала про ноги. Також про шкіру – її власну шкіру. Завжди про себе. Вона мені розповідала щось про те, як хотіла би засмагнути влітку й наскільки вона завжди наближається до бажаного відтінку.
– І тебе полонив її низький голос?
– Низький голос? Засмага! Я почав думати про засмагу. Я почав думати, до якого кольору я засмаг, коли востаннє засмагав два роки тому. Я гарно засмагав. У мене був такий собі бронзовий відтінок, якщо пам’ять мене не зраджує.
Ентоні впав на подушки, його трусило від сміху.
– Вона таки тебе зачепила, ой, Морі! Морі Коннектикутський, рятівник невинних. Людина – мускатний горіх. Екстра! Спадкоємиця тікає з береговим охоронцем, зачарована його неперевершеною пігментацією! Потім виявляється, що в його родині є домішок тасманської крові!
Морі зітхнув, він підвівся, підійшов до вікна й підняв штору.
– Сильний сніг.
Ентоні, який досі намагався стримати сміх, нічого не відповів.
– Ще одна зима. – Голос Морі долітав шепотом від вікна. – Ми старіємо, Ентоні. Господи, мені вже двадцять сім! Три роки, і буде тридцять, це те, що старшокурсники називають «чоловік середніх літ».
Ентоні на хвилю замовк.
– Ти старий, Морі, – погодився він невдовзі. – Перші ознаки безладного й агресивного старіння – ти весь вечір розповідав про засмагу й жіночі ніжки.
Раптом Морі різко опустив штору.
– Ідіот! – вигукнув він. – І я чую це від тебе! Я сидітиму тут, молодий Ентоні, як і тепер, ще не одне покоління, і дивитимусь, як веселі душі, такі, як ти, чи Дік, чи Глорія Гілберт, не будуть проходити повз, будуть сміятись і любити, і ненавидіти одне одного, їх буде щось зворушувати вічно. А мене зворушує тільки відсутність моїх емоцій. Я сидітиму тут, а сніг буде йти… ох, саме час Кермелу зробити нотатку… іще одна зима… іще одна зима, і мені буде тридцять, а ти й Дік, і Глорія будете проходити повз, співаючи й танцюючи, вічно чимось схвильовані. Але коли ви всі зникнете, я знову щось розповідатиму новому Діку і слухатиму про нові розчарування й нові кпини нового Ентоні… а ще – розмовляти з новою Глорією про засмагу майбутнього літа.
Вогонь у каміні раптом зблиснув. Морі відійшов од вікна, розмішав вугілля кочергою і поклав нове поліно на таган. Потім він повернувся у своє крісло, і його стишений голос поглинуло полум’я нового червоно-жовтого вогню.
– Врешті-решт, Ентоні, це ти в нас молодий і романтичний. Це ти завжди боїшся, що хтось порушить твій спокій. А я шукаю щось, що зворушило би мене, я намагаюся знайти хоч щось, але я – завжди тільки я. Ніщо ніколи не зачіпає мене.
– Але, – пробурмотів він після довгої паузи, – було щось у цій дівчині з її безглуздою засмагою, щось вічне і древнє – як я.
Хвилювання
Ентоні сонно повернувся в ліжку й зустрів посічений тінню віконних ґрат клаптик сонця на своєму стьобаному покривалі. Кімнату заполонив ранок. Різьблена скриня в кутку, древня незбагненна шафа стояли в кімнаті, як темні символи забудькуватості матерії, тільки килимок здавався звабливим у своїй тлінності для тлінних ніг; і ще був Баундс, жахливо недоречний у своєму м’якому комірці, він ніби сам складався з газоподібної матерії, такої ж нетривкої, як і його заморожений подих. Він стояв біля ліжка, руки його було занесено над тим місцем, за яке він стягував покривало, темно-карі очі незворушно дивилися на господаря.
– Бовс! – пробурмотів сонний бог. – То є Бовс?
– Це я, сер.
Ентоні повернув голову, змусив очі розплющитись і переможно кліпнув.
– Баундс.
– Так, сер?
– Чи могли би ви… аха-а-а-а-а-х, Боже!.. – Ентоні широко позіхнув, і вміст його мізків позлипався докупи в одну щільну масу. Він почав заново.
– Чи могли би ви зайти десь о четвертій і подати чай з канапками та ще щось?
– Так, сер.
Ентоні відчув прохолодний брак натхнення.
– Якісь канапки, – безпорадно повторив він, – якісь канапки з сиром чи зельцом, і курку й оливки, щось таке. Сніданку не подавайте.
Творче напруження було занадто великим. Він утомлено заплющив очі, дозволив голові безконтрольно впасти і швидко розслабив м’язи, які вже встигли попрацювати. Десь із провалля його свідомості виліз невиразний, але неминучий привид учорашнього вечора – він виявився нічим іншим, як тривалою розмовою з Річардом Кермелом, який зайшов у гості опівночі; поки Ентоні слухав першу частину «Демона-коханця», вони випили чотири пляшки пива й зажували сухими скоринками хліба.
Десь іздалеку долинув голос. Ентоні нічого не міг розібрати, сон зімкнувся над ним, обійняв його, заповз у найглибші куточки свідомості.
Раптом він прокинувся, вимовляючи «Що?»
– На скількох, сер? – Баундс досі був тут, він спокійно й нерухомо стояв біля ліжка… Баундс, який ділив свої добрі манери між трьома господарями.
– На скількох що?
– Я гадаю, сер, мені варто знати, скільки гостей буде. Потрібно розрахувати сандвічі, сер.
– Двоє, – пробурмотів Ентоні хрипко, – леді та джентльмен.
Баундс сказав: «Дякую, сер!» і пішов геть, понісши з собою ганебний м’який комірець, принизливий для всіх трьох господарів, які, одначе, могли вимагати з нього тільки третину.
Ентоні встав пізно й натягнув коричнево-синій, із молочним відливом халат на свою худорляву, але приємну фігуру. Солодко позіхнувши, він пішов у ванну та, увімкнувши світло над туалетним столиком (у ванній не було вікон), уважно і з цікавістю розглянув себе у дзеркалі. Мерзенне видовище, подумав він; він зазвичай так думав вранці – сон робив його обличчя неприродно білим. Він запалив сигарету, переглянув декілька листів і ранковий «Триб’юн».
Годину по тому, поголений та одягнений, він сидів за столом, розглядаючи клаптик паперу, якого добув зі свого гаманця. Той був заповнений нерозбірливими закарлюками: «Зустріч з містером Ховландом о п’ятій. Підстригтися. Розібратися з рахунком Ріверса. Зайти у книжковий магазин».
І під останнім рядком: «Готівка в банку, 690$ (закреслено), 612$ (закреслено), 607$.
У самому кінці квапливим почерком: «Дік і Глорія Гілберт на чай».
Остання нотатка викликала в нього задоволення. Його день, зазвичай схожий на медузу, безформну та безхребетну, раптом набув кістяка мезозойських ящурів. День упевнено й навіть бадьоро йшов у напрямку кульмінаційного моменту, як і належить виставі, як і належить дню. Він боявся того моменту, коли хребет дня зламається, коли він, нарешті, зустріне дівчину, коли порозмовляє з нею, а потім проведе її сміх до дверей, уклониться і повернеться до сумного чайного осаду і недоїдених канапок, які почали черствіти.