Того листопада 1913-го, напевне, з однієї канцелярії в іншу спустили якийсь наказ, і отже – вжжик – і наш ескадрон вже перемістили з Ярославичів у інший маленький гарнізон на угорському кордоні. Не має значення, чи я назву справжню назву цього містечка, чи ні, бо два ґудзики на мундирі не можуть бути більш схожими один на одного, ніж австрійські провінційні гарнізони. Там і тут ті самі державні казарми: казарма, манеж, навчальний плац, офіцерський клуб, до цього три готелі, дві кав’ярні, кондитерська, винарня, жалюгідне вар’єте з потяганими субретками, котрі поміж ділом приділяли увагу офіцерам та добровольцям. Військова служба скрізь означає однаково пусту рутину; година за годиною розподілені за непорушним сторічним регламентом, а вільний час теж не набагато відрізняється. В офіцерському клубі ті самі обличчя, однакові розмови, в кав’ярні одні й ті ж партії в карти та більярд. Інколи навіть дивує, як це Господь Бог був таким люб’язним зробити принаймні інше небо та інший ландшафт навколо шести-восьми сотень дахів подібних містечок.
Щоправда, одну перевагу новий гарнізон (на противагу попередньому, галіційському) мав: гарнізон, з одного боку, був близько до Відня, з іншого – не дуже далеко від Будапешта, і тут була станція швидкого потяга. Тож хто мав гроші – а в кавалерії завжди служили доволі багаті молоді люди, не кажучи вже про добровольців, почасти з дворянства, почасти сини фабрикантів – той міг (якщо вчасно вшитися) поїхати до Відня вечірнім потягом о п’ятій, а нічним – о пів на третю, вже знову повернутися. Цього часу достатньо, щоб сходити в театр, погуляти по Рінґштрасе, побути кавалером та пошукати випадкову пригоду; деякі щасливчики навіть тримали там постійне житло чи кімнату в заїжджому дворі. На жаль, такі освіжаючі легковажні прогулянки в той час були поза межами мого місячного бюджету. З розваг мені залишалася лише кав’ярня чи кондитерська, де я грав у більярд (ставки в картах у більшості випадків були задорогими для мене), чи у ще дешевші шахи.
Того разу пообіді (це було, мабуть, у середині травня 1914-го) я так само сидів у кондитерській із аптекарем із «Золотого янгола», котрий був і віцебургомістром нашого гарнізонного містечка. Ми давно зіграли звичні три партії і розмовляли просто задля того, щоб згаяти час; встати й піти – та куди підеш у цій глушині? Розмова, немов догоріла сигарета, вже ледь жевріла. Раптом розчиняються двері, і хвиля свіжого повітря вносить милу дівчину в легкій спідниці-кльош: карі мигдалеві очі, смаглява шкіра, чудово одягнена, зовсім не провінційна, а головне – нове обличчя в цій нестерпній одноманітності. На жаль, ця тендітна німфа не звертає уваги на наші шанобливі погляди; гордо і стрімко, пружним упевненим кроком вона не соромлячись проходить повз дев’ять маленьких мармурових столиків прямо до стійки і замовляє en gros[2] дюжину тістечок, торти та шнапс. Мені одразу кидається в очі, як devotis-sime[3] вклоняється їй пан кондитер – я ніколи не бачив, щоб шов на спині його фрака так сильно напинався. Навіть його дружина, пишна грубувата провінційна Венера, котра зазвичай байдужо приймала лестощі наших офіцерів (адже до кінця місяця часто залишаються якісь невеличкі борги), підводиться зі свого місця за касою і майже розтає в солодких речах. Доки кондитер записує замовлення в книгу, ця мила дівчина безтурботно хрумкотить праліне і перемовляється з пані Ґросмайєр; ми вже непристойно завзято витягуємо шиї, проте на нас вона не кидає жодного погляду. Звісно, молода пані не обтяжує гарненьку ручку пакунками: пані Ґросмайєр ввічливо запевняє, що все буде надійно доставлено. І вона навіть не думає, як звичайні смертні, розплачуватися готівкою біля металевого касового апарату. Одразу зрозуміло: шляхетний покупець, вищий ґатунок!
Зробивши замовлення, вона повертається до виходу, і пан Ґросмайєр поспіхом вискакує відчинити їй двері. Мій аптекар також підводиться зі свого місця, щоб поштиво вклонитися, коли вона пропливає повз нас. Вона дякує з королівською люб’язністю – чорт забирай, які оксамитові очі, немов у лані! Я ледь можу дочекатися, доки вона, облита солодкими компліментами, вийде з крамниці, і з величезною цікавістю запитую мого друга, що це за пава в нашому курнику.
– Ох, ви її не знаєте? Це ж небога пана… (я назву його паном Кекешфальвою, хоча його справжнє ім’я звучить інакше) Кекешфальви, ви ж знаєте Кекешфальву?
Кекешфальва: він вимовляє ім’я так, ніби кидає банкноту в тисячу крон, і дивиться на мене, чекаючи, що я – певна річ! – з побожним трепетом вигукну: «О, звісно!» Але я – новоспечений лейтенант, що з’явився в цьому гарнізоні лише кілька місяців тому, не маю жодного уявлення про цього таємничого бога, тому ввічливо прошу пояснити мені, що пан аптекар і робить із задоволенням провінційного марнославства. І звісно, значно багатослівніше та детальніше, ніж я вам переказую.
Кекешфальва, пояснює він мені, – найбагатша людина в усьому окрузі. Майже все належить йому. Не лише замок Кекешфальва («Таж ви мусите його знати – його видно з навчального плацу, ліворуч від головної дороги – жовтий палац із квадратною баштою та великим старим парком») а й цукрова фабрика дорогою в Р., і лісопильня в Бруці, й кінний завод у М. – все це належить йому, а до цього ще шість чи сім будинків у Будапешті та Відні.
– Так, важко повірити, що у нас є такі багатющі люди, котрі вміють жити, як справжні магнати. Взимку він у маленькому віденському палаці на Якквінґассе, влітку – на курортах; власне, в цьому будинку він проводить лише кілька місяців навесні, але, святий Боже, що то за будинок! Квартети з Відня, шампанське та французькі вина, все перше з першого, краще з найкращого!
Якщо я хочу, він із задоволенням познайомить мене з ним, адже – самовдоволений жест – він товаришує з паном фон Кекешфальвою, в минулі роки часто мав із ним справи і знає, що той завжди охоче приймає у себе офіцерів; одне його слово – і мене буде запрошено.
То чом би й ні? В болоті такого провінційного гарнізону задихаєшся. Йдучи бульваром, уже знаєш в обличчя усіх жінок, знаєш, який у кожної з них літній та зимовий капелюшки, яка святкова і яка повсякденна сукня – все залишається незмінним. І собак знаєш, і служниць, і дітей з першого погляду, і навіть зі спини. Знаєш кожен витвір мистецтва товстої богемської куховарки в офіцерському клубі, а від одного погляду на завжди однакове меню в трактирі починає нудити. Знаєш напам’ять кожну назву, кожну вивіску, кожен плакат у кожному провулку і кожен магазинчик у кожному будинку, а в кожному магазині – кожну вітрину. Знаєш майже так само точно, як обер-кельнер: о котрій годині в кав’ярні з’явиться пан окружний суддя, і те, що він сяде зліва від вікна і рівно о пів на п’яту замовить каву зі збитими вершками, а от пан нотаріус знову прийде рівно на 10 хвилин пізніше, о четвертій сорок, і – чарівне різноманіття – через його слабкий шлунок вип’є склянку чаю з лимоном і, запаливши звичну вірджинську сигару, розповість звичні анекдоти. Ох, знаєш всі обличчя, всі мундири, всіх коней та кучерів, усіх злиднів у всій околиці, самого себе знаєш до відрази! Чому б одного разу не вирватися з цього замкненого кола? А до того ж, ця мила дівчина, ці медові очі! Отож я кажу моєму покровителю з удаваною байдужістю (тільки б не виказати свою радість цьому самозакоханому пілюльнику!), що, звісно, я буду радий познайомитися з родиною Кекешфальва.
І дійсно – хвацький аптекар не збрехав! – вже за два дні він приносить у кав’ярню, гордо роздутий, немов той індик, та подає мені жестом благодійника надруковане запрошення, в яке каліграфічно вписали моє ім’я; це запрошення свідчить, що пан Лайош фон Кекешфальва запрошує пана лейтенанта Антона Гофміллера наступного тижня в середу на вечерю о восьмій годині вечора. Слава Богу, наші люди також не в тім’я биті і знають, як поводитися в таких випадках. У неділю зранку, одягнувшись у кращий одяг, білі рукавички та лакові черевики, немилосердно виголившись (крапля одеколону на вуса), я виїхав із візитом ввічливості. Служник – старий, стриманий, хороша ліврея – взяв моє запрошення і вибачаючись пробурмотів: «Господарі будуть дуже засмучені, що не зустрілися з паном лейтенантом, але вони в церкві». «То й на краще, – думаю я, – візити ввічливості – не найприємніша справа, як на службі, так і поза нею». У будь-якому разі, я виконав свій обов’язок. У середу ввечері я піду туди і будемо сподіватися, що мені сподобається. Отже, до середи справа з Кекешфальвою залагоджена. Але два дні по тому, у вівторок, я дуже зрадів, коли знайшов у себе в кімнаті візитну картку з загнутим кутиком від пана Кекешфальви. Ці люди, думаю я, мають бездоганні манери. Всього через два дні після мого візиту ввічливості зустрічний візит мені, маленькому офіцеру, – більшої ввічливості та поваги навіть генерал не може забажати! Тепер я очікую вечора середи з дійсно хорошим передчуттям.