Годі сумніватися, що жалоба Марії Стюарт за Франциском II – не просто поетична вигадка, а щирий і відвертий жаль. Адже в постаті Франциска II Марія Стюарт утратила не тільки зичливого і поступливого товариша, ніжного друга, а й своє європейське становище, свою владу, свою безпеку. Невдовзі дитина-вдова вже відчула різницю, як багато означає бути першою на своєму дворі, бути королевою і як мало – раптом стати другою, утриманкою на ласці наступника трону. Це вже й так гнітюче становище було обтяжене ворожістю, яку засвідчувала їй свекруха, Катерина Медичі, тільки-но знову ставши першою дамою двору; здається, ніби Марія Стюарт колись нерозумним словом смертельно образила ту зарозумілу й підступну представницю роду Медичі, зневажливо порівнявши незначний рід «купецької доньки» зі своєю успадкованою протягом низки поколінь королівською гідністю. Така бездумність – супроти Єлизавети поривна, позбавлена доброї поради дівчинка теж припустилася такої помилки – згубніша між жінками, ніж відверта образа. Тільки-но Катерина Медичі, змушена два десятки років приборкувати своє честолюбство, спершу через Діану Пуатьє, а потім через Марію Стюарт, здобула політичну владу, вона жорстко і виклично дає відчути свою ненависть обом поваленим.
Але Марія Стюарт – саме тепер виразно проступає визначальна риса її характеру: нестримна, несхитна, по-чоловічому непоступлива гордість – не хоче лишатися ніде, де вона тільки друга, її високе й запальне серце ніколи не вдовольниться непомітним становищем, якимсь проміжним рангом. Вона радше обрала б небуття, обрала б смерть. Якусь мить Марія Стюарт думає назавжди податись у монастир, зректися всіх рангів, якщо вже не можна досягти найвищого в цій країні. Але спокуса жити ще надто велика, довічне зречення суперечило б природній вдачі вісімнадцятирічної дівчини. Крім того, втрачену корону вона й досі може поміняти на іншу, не менш коштовну. Посол іспанського короля вже приходить як сват від ім’я дона Карлоса, майбутнього володаря двох світів, австрійський двір уже посилає таємного посередника, королі Швеції і Данії просять її трону і руки. Зрештою, Марії Стюарт і досі належить спадкова корона, корона Шотландії і ще й тепер витає претензія на другу, сусідню, англійську корону. Цю дівчинку, що стала королівською вдовою, цю жінку, що тільки-но розквітла до своєї повної краси, ще чекають незмірні можливості. Але тепер уже не так, як раніше, коли доля дарувала їй усе й підносила, відтепер вона сама має виборювати все, з допомогою спритності та терпіння брати гору над непоступливими суперниками. А втім, із такою відвагою в серці, з такою красою на обличчі, з такою молодістю в гарячому, квітучому тілі можна бездумно наважитись і на найвищу гру. З рішучою душею Марія Стюарт вступає в боротьбу за свою спадщину.
Щоправда, розстатися з Францією їй нелегко. Дванадцять років прожила вона на французькому монаршому дворі, і гарна, багата, радісна й мила країна стала їй рідніша за Шотландію, де минули дитячі літа. У Франції Марія Стюарт має материних родичів, які дбають про неї, тут є замки, в яких вона була щаслива, є поети, які вихваляли її і розуміли, тут панує легка, лицарська привабливість життя, і в глибинах душі вона знає, що народилася для неї. Тому Марія Стюарт зволікає місяць у місяць, хоча її вже давно закликали негайно повернутися у власне королівство. Вона відвідує своїх родичів у Жуанвілі, в Нансі, присутня в Реймсі під час коронації свого десятирічного шваґра Карла IX і завжди шукає, немов попереджена таємничим здогадом, той або той привід, щоб відсунути від’їзд. Марія Стюарт, власне, немов чекає на якийсь перст долі, який позбавить її потреби повертатися в Шотландію.
Адже, хоч яка, можливо, нова й недосвідчена Марія Стюарт у державних справах, ця вісімнадцятирічна дівчина все-таки мала зрозуміти, що в Шотландії на неї чекають суворі випробування. Після смерті матері, що замість неї керувала як регент її спадщиною, протестантські лорди, її найзапекліші супротивники, взяли гору і навряд чи приховують прагнення чинити опір наміру закликати в країну правовірну католичку, прихильницю проклятої меси. Вони відверто заявляють, – про це в захваті повідомляє в Лондон англійський посол, – що «приїзд королеви Шотландії слід відкласти ще на кілька місяців, і, якби вони не були зобов’язані до послуху, то взагалі навряд чи мали б бажання бачити її». Потай вони давно вже вдаються до підступної гри й намагалися запропонувати англійській королеві як чоловіка наступного законного претендента на шотландський трон: протестантського графа Аррана, а отже, всупереч праву віддати в руку Єлизаветі корону, яка безперечно належить Марії Стюарт. Не більше вона може довіряти й своєму єдинокровному братові Джеймсу Стюарту, графу Морею, що за дорученням шотландського парламенту приїздить до неї у Францію, бо він перебуває в небезпечно близьких стосунках із Єлизаветою і, можливо, навіть отримує платню, перебуваючи в неї на службі. Тільки швидке повернення Марії Стюарт на батьківщину здатне вчасно розбити всі ті темні й туманні інтриги, тільки з допомогою успадкованої від своїх предків, королів із династії Стюартів, мужності зможе вона утвердити свою королівську владу. Отже, зрештою Марія Стюарт, щоб не втратити того самого року після першої корони ще й другу, вирішила з пригніченим серцем і похмурими здогадами дослухатися до заклику, який ішов не від щирого серця і якому вона сама вірила тільки наполовину.
Але, ще навіть не ступивши на землю свого королівства, Марія Стюарт змушена відчути, що Шотландія має кордон з Англією і що королева там не вона, а інша жінка. Єлизавета не має ніяких підстав і ще менше – схильності полегшувати життя цій суперниці й претендентці на трон, і тому її державний міністр Сесіл із цинічною відвертістю підтримує кожну ворожу дію: «Що довше справи шотландської королеви будуть непевні, то краще для справи Вашої Величності». Адже суперечка, породжена тією паперовою і мальованою претензією на трон ще не вирішена. Щоправда, шотландські делегати в Единбурзі уклали з англійським послом договір, у якому від ім’я Марії Стюарт зобов’язалися визнати Єлизавету “for all times coming”, отже, назавжди, законною королевою Англії. Але, коли той договір привезли в Париж і треба було поставити підпис під безперечно слушною угодою, Марія Стюарт та її чоловік Франциск II відмовилися; визнання не набігає їй на перо, і вона ніколи, дозволивши одного разу нести перед собою в гербі, немов прапор, претензію на англійську корону, не опускає той прапор. У крайньому разі Марія Стюарт готова з політичних міркувань відкласти своє право, але ніколи не подумає відкрито й чесно зректися предківської спадщини.
Єлизавета не годна терпіти таку двозначність «так» і «ні». Посли шотландської королеви підписали від її ім’я договір в Единбурзі, отже, пояснює вона, Марія Стюарт зобов’язана схвалити ті підписи. Але визнання без оголошення, таємної згоди Єлизаветі не досить, бо для неї як протестантки, половина держави якої й далі ревно дотримується католицизму, претендентка-католичка означає небезпеку не тільки для трону, а й для життя. Якщо королева-суперниця не зречеться виразно всіх претензій, Єлизавета не буде справжньою королевою.
У цьому суперечливому питанні право, без сумніву, належить Єлизаветі, і цього ніхто не може заперечити, але вона сама мерщій удається до протиправних дій, намагаючись вирішити великий політичний конфлікт дріб’язковим і вбогим способом. Жінки в політиці завжди мають небезпечну властивість колоти суперницю тільки шпилькою і отруювати антагонізм особистою злобою, тож і тепер ця загалом видюща володарка коїть вічну помилку жінок-політиків. Маючи намір плисти до Шотландії, Марія Стюарт суто формально звернулася з проханням про “safe conduct”, «гарантію безпеки», – сьогодні ми б сказали про транзитну візу, – і з її боку це був лише акт куртуазії, який можна інтерпретувати як офіційну ґречність, бо прямий морський шлях на батьківщину був їй і так відкритий; а якби вона хотіла їхати через Англію, то мовчки просила б отак суперницю про можливість дружньої розмови. Проте Єлизавета одразу хапається за нагоду вколоти конкурентку. На чемність вона відповідає грубою нечемністю і каже, що відмовляє Марії Стюарт у “safe conduct”, поки та не підпише Единбурзький договір. Щоб поцілити королеву, Єлизавета ображає жінку. Замість сильного жесту погрози війною вона обирає злобну й безсильну особисту образу.