Сказавши це, він поцілував нареченій руку і загорнув у ковдру. Потім сів в інші сани і гукнув возію:
– В Упіту!
Розділ IV
Минуло кілька днів, а пан Кміциц не повертався, зате до Водоктів приїхали троє ляуданських шляхтичів на розвідку до панночки. Це приїхав Пакош Ґаштовт із Пацунелів, той, хто гостив у себе вдома пана Володийовськoго, патріарх опору, відомий своїми статками та шістьма доньками. З них три були заміжні за трьома Бутримами, й отримала кожна по сто битих талярів посагу, крім інших маєтностей. Другим приїхав Касіян Бутрим, найстаріший чоловік у Ляуді, котрий добре пам’ятав ще Баторія, із зятем Пакошa, Юзвою Бутримом. Той, хоч і був у самому розквіті сил, йому ще не минуло п’ятдесяти, однак до посполитого рушення до Расейняя не приєднався, бо в козацьких війнах гарматне ядро йому стопу відірвало. З цього приводу чоловіка прозвали Кульгавим або Юзвою Безногим. Був це страхітливий шляхтич, із силою ведмедя та великого розуму, але суворий, енергійний, про людей різко відгукувався. Тож боялися його трохи в околицях, бо чоловік не вмів пробачати ні собі, ні іншим. Він міг бути також небезпечним, коли випивав, але таке ставалося рідко.
Вони й приїхали до панночки, котра прийняла гостей з удячністю, хоча відразу зметикувала, що вони рознюхувати припхалися і почути щось про пана Кміцица прагнуть.
– Ми б хотіли поїхати до нього з поклоном, але він ще з Упіти не повернувся, – пояснив пан Пакош, – тому до вас прибули, щоб поштиво спитати, коли можна буде?
– Можу сказати лише те, що його ще немає, – відповіла дівчина. – Він буде радий вам, опікунам, від усієї душі, бо багато доброго чув про вас і раніше – від дідуся, а тепер і від мене.
– Аби лишень не захотів прийняти нас так, як Домашевичів прийняв, коли ті до нього зі звісткою про смерть полковника прибули! – пробурмотів понуро Юзва.
Панночка лише це почула, відразу ж відрубала:
– Не треба говорити про те, чого не знаєте. Можливо, він не надто дипломатично їх прийняв, але свою помилку визнав. Варто також пам’ятати, що він повертався з війни, на якій стільки труднощів і лиха зазнав! Жовнірові ніхто не дивується, якщо й на когось крикне, бо гумор їхній, як шабля гостра.
Пакош Ґаштовт, котрий завжди й усюди хотів жити мирно, замахав руками:
– Ми також не дивувалися! Кабан вепрові ікло в бік встромить, якщо його раптом побачить, чому б вояк із вояком мали б жити в злагоді! Ми поїдемо по-старосвітськи до Любича вклонитися панові Кміцицу, щоб із нами жив, на війну і в хащі ходив, як і покійний пан підкоморний.
– То ви вже скажіть, любонько: сподобався він вам чи ні? – поцікавився Касіян Бутрим. – Про це питати є нашим обов’язком!..
– Бог винагородить вас за турботу. Гідним кавалером є пан Анджей, і навіть якщо б я щось не те зауважила, то не годилося б мені казати про це.
– Але нічого не зауважили, найясніша наша панно?
– Нічого! Врешті, ніхто тут не має права його судити і, боронь Боже, недовіру показати! Краще Господу дякуйте!
– Чого ж заздалегідь дякувати?! Якщо буде за що, подякуємо, а якщо ні, то й ні, – сказав насуплений Юзва, котрий, як справжній жемайтієць, був дуже обережний і завбачливий.
– А про весілля вже говорили? – перепитав Касіян.
Олюнька опустила очі.
– Пан Кміциц хоче якомога швидше…
– О, так! Ще б він не хотів, – пробурчав Юзва. – Хіба б зовсім дурний був! Який же ведмідь не хоче меду з вулика? Але навіщо так поспішати? Чи не краще буде побачити, що він за чоловік? Татку Касіяне, та вже скажіть, що у вас на язиці, не дрімайте, як заєць пополудні під скибою!
– Я не дрімаю, лишень собі міркую, що б такого сказати, – відповів стариган. – Ісус сказав таке: як Куба Богові, так Бог Кубі! Ми також пану Кміцицу зла не бажаємо, лише б він нам не бажав, дай, Боже, амінь!
– І щоб по-нашому думав! – додав Юзва.
Білевичівнa насупила свої соболині брови та зауважила з певною зарозумілістю:
– Пам’ятайте, шановні, що не слугу приймаєте. Він тут буде господарем, і це його воля має панувати, а не ваша. Він і опіку вашу на себе має перейняти.
– Чи означає це, що нам не можна буде більше втручатися? – не повірив Юзва.
– Це означає, що ви можете бути йому друзями, якщо й він захоче стати вам приятелем. Проте тут він охоронятиме своє власне добро, яким кожен на власний розсуд керує. Чи не так, татку Пакоше?
– Свята правда! – підтвердив пацунельський дідуган.
Юзва ж знову звернувся до старого пана Бутримa:
– Не спіть, татку Касіяне!
– Я й не сплю, тільки собі розважую.
– То кажіть, як є.
– Як є? Що я бачу… Родовитий той пан Кміциц, блакитної крові, а ми дрібні пахолки! Він вояк відомий. Сам один протистояв ворогу, коли всі руки опустили. Дай, Боже, таких побільше. Але компанія у нього – нікудишня!.. Сусіди пана Пакоша, знаєте, що від Домашевичів чули? Що це все босота, над якими і ганебні кондемнати висять, і протести, й інквізиція. Кат за ними ридає! Важко було з ними ворогам, але й громаді важко. Вони палили, грабували, ґвалт чинили! Ось хто вони такі! Щоб так когось зарубали чи побили, будь-кому може трапитися, але вони, як із промислу татарського довгий час жили, й їм давно по вежах довелося б гнити, якби не заступництво пана Кміцицa, вплив котрого незаперечний! Він їх любить і захищає, і до нього горнуться, як лошак до кобили. А тепер вони їдуть сюди, і всі все про них знають, хто вони такі. Чому першого ж дня в Любичі з бандолетів стріляли? І в що? В портрети мертвих Білевичів, чого пан Анджей не мав би дозволяти, бо вони – його добродії.
Oлюнькa затулила очі руками.
– Цього не може бути! Цього не може бути!
– Може бути, бо було! Добродій дозволив постріляти в тих, кому мав би бути вдячний! А потім дівуль знадвору позатягали в покої для розпусти!.. Тьху! Бога не бояться! Такого в нас ще не було!.. Перший же день розпочали зі стрілянини та розпусти! Перший же день!..
Тут старий пан Касіян розсердився і почав стукати києм об підлогу. На обличчі Олюньки пашіли темні рум’янці, а Юзва підкинув дров:
– А те військо пана Кміцица, що в Упіті залишилося, нічим не краще. Які офіцери, така й армія! Панові Сологубові худобу відібрали якісь люди, кажуть, що пана Кміцицa. Мейшагольських селян, котрі дьоготь везли, на дорозі побили. Хто? Також вони. Пан Сологуб подався до пана Глебовичa по справедливість, а тепер знову в Упіті ґвалт! Все проти Бога! Раніше тут спокійно було, а тепер хоч рушницю на ніч набивай і стережи. А все чому? Бо пан Анджей із компанією прибув!
– Татку Юзво! Не кажіть так! Не кажіть, – заридала Олюнька.
– А як я маю казати? Якщо пан Кміциц не винен, то навіщо людей тримає, навіщо з такими живе? Вельможна панна має сказати йому, щоб їх вигнав або катові віддав, бо інакше тут спокою не буде. Де це чувано, щоб у портрети стріляти та розпусту плодити? Та вся околиця лише про це й пліткує!
– І що мені робити? – розгубилася Олюнька. – Може, це й погані люди, але він із ними війну пройшов. І має витурити їх на моє прохання?
– Якщо не витурить, – буркнув Юзва м’яко, – то він і сам такий!
Тоді в дівчині стала закипати кров проти тих товаришів, забіяк і гультяїв.
– Ну, що ж, хай буде так! Він мусить їх витурити! Нехай вибирає: або я, або вони! Якщо правда те, що ви повідомили, а я вже сьогодні дізнаюся, чи це справді так, то їм не подарую ні стрілянини, ні розпусти. Я зовсім сама і бідна сирота, а їх купа озброєних, але я не відступлю…
– Ми вам допоможемо! – пообіцяв Юзва.
– Заради Бога! – сказала Олюнька, ще більше розпаляючись. – Нехай роблять, що хочуть, але не тут, у Любичі… Нехай будуть такими, як їм заманеться, це їхня справа, їхні шиї відповідатимуть, але нехай пана Кміцицa не намовляють… до розпусти… Сором! Ганьба!.. Я гадала, що це незграбні жовніри, а бачу купу негідників, котрі і себе, і його плямують. Так і буде! Погано я в їхні очі дивилася, і якою ж була дурепою, що не розпізнала це. Гаразд! Спасибі вам, батечки, що мене очі на юд відкрили… Знаю вже, що мені робити.