Тарнавський Євген М. - Потоп. Том I стр 14.

Шрифт
Фон

У постійних переїздах, бійках і нападах пан Анджей здичавів, призвичаївся проливати кров так, що ніщо не могло зворушити його загалом добре серце. Він полюбив людей, готових на все і невгамовних. Його ім’я незабаром стало зловісно відомим. Менші ворожі загони не наважувалися висовуватися з міст і таборів у тих місцях, в яких цей страхітливий партизан нишпорив. Але і місцеві громадяни, постраждалі від війни, боялися його людей не набагато менше, ніж супостата. Особливо, якщо око пана Кміцицa особисто не спочивало на них, де командували його офіцери Кокосінський, Углік, Кульвець, Зенд, а ще гірше найдикіший і найжорстокіший, високого походження пан Раницький. Там важко було з’ясувати: захисники вони чи нападники? Пан Анджей карав часом і своїх людей, коли йому не до шмиги прийшлися, немилосердно. Але частіше ставав на їхній бік, не турбуючись ні про закон, ні про сльози, ні про людські життя.

Таким було військо пана Кміцица.

Компанійці, крім пана Рекуця, на котрому невинної крові не було, підбурювали свого молодого ватажка, аби щораз більше волі своїй буйній природі давав.

Тепер саме забрав він свою голоту з Упіти, щоб її в Кейдани відіслати. Коли ж вони затрималися перед садибою у Водоктaх, панна Олександра доброго страху набралася, побачивши юрбу через вікно, на гайдамак схожу. Кожен був інакше озброєний: одні в шоломах, здобутих у ворога, другі в козацьких шапках, у папахах, капелюхах, треті у вицвілих ферейзах20, четверті в кожухах, з мушкетами, списами, луками та бердишами, на худих, почорнілих конях, одягнені у польські жупани, московський, турецький одяг. Заспокоїлася Олюнька лише тоді, коли пан Анджей, весь квітучий і веселий, як завжди, зайшов у кімнату й одразу з непомірною жвавістю до рук її припав.

Дівчина, хоча попередньо й вирішила прийняти його серйозно і холодно, однак не могла перебороти радість, яку спричинило прибуття нареченого. Можливо, й хитрість панночки відіграла в цьому певну роль, бо треба було розповісти панові Анджею про вигнання за двері його компанії, тож хотіла його спочатку чарами дівочими узяти. А що прибулець вітав господиню щиро, проявляючи таке палке кохання, то рештки образи розтанули, як сніг від вогню.

«Він кохає мене! Немає жодних сумнівів!» – думала юнка.

А він промовляв:

– Як я скучив за вами, що мало Упіту не спалив, тільки б до вас якнайскоріше прилинути. Щоб їх там мороз скував, тих личаків!

– І я також була неспокійна, щоб там до справжньої битви не дійшло. Дяка Богові, ви таки приїхали.

– Та яка там битва! Жовніри почали трохи личаків термосити…

– Aле ви їх уже заспокоїли?

– Зараз вам розкажу все, що трапилося, мій скарбе, лишень собі сяду трохи, бо стомився. Ох! Тепло тут у вас! Гарно в цих Водоктaх, майже, як у раю. Радий би чоловік довіку тут сидіти й у ваші чарівні очі дивитися, і нікуди не виїжджати. Але й напитися чогось теплого також би не завадило, бо надворі мороз пекельний.

– Зараз накажу вам вина з яйцями підігріти, я сама принесу.

– І дайте моїм халамидникам яке барильце горілки і дозвольте їх до обори пустити, щоб між худоби собі розмістилися. Кожухи мають вітром підшиті, тож зовсім померзли.

– Нічого їм я не пожалію, бо то ваші воїни.

Сказавши це, панночка усміхнулася так, що панові Кміцицу аж в очах посвітліло, і господиня вислизнула тихо, як кішка, щоб у челядній накази віддати.

Пан Анджей міряв кроками кімнату, то чуприну гладив, то молодий вус крутив, і все метикував, як їй розповісти про те, що в Упіті сталося.

– Треба щиру правду розповісти, – бурчав собі під носом, – немає ради, хоч би товариші потім сміялися, що мене тут на повідку водять…

І знову походжав, і знову чуприну на чоло нагортав, врешті втратив терпець, що дівчина довго не повертається.

Тим часом пахолок приніс світла, вклонився до пояса і вийшов, а після нього зараз же увійшла вдячна господиня, несучи особисто в обох руках блискучу олов’яну тацю, а на ній горщик, з якого парувало запашне нагріте угорське вино, і різьблений скляний келих, із гербом Кміциців. Старий Білевич одержав його свого часу від батька пана Анджея, коли в нього на гостині забавлявся.

Пан Кміциц, побачивши господиню, підбіг до неї.

– Ого! – крикнув він. – Обидві руки зайняті, тепер уже від мене не вислизнете!

Парубок нахилився через тацю, а юнка відхилила свою світлу голівку, боронячись хіба лише парою, що пашіла з горщика.

– Але ж ви й вітрогон! Дайте мені спокій, бо впущу горщик. Але він погроз не злякався, а лише зарепетував:

– Як Бог на небі, від таких смаколиків розум може потьмаритися!

– У вас уже давно потьмарився… Сідайте, сідайте!

Гість слухняно сів, а господиня наповнила його келих.

– Кажіть уже, як в Упіті винних судили?

– В Упіті? Як Соломон!

– Ну, і слава Богу!.. Бо мені серце потерпає, щоб усі в околиці вважали вас статечним і справедливим чоловіком. То як же все ж там було?

Пан Анджей зробив чималий ковток, зітхнув і сказав:

– Мушу розказати все спочатку. А було так: личаки звернулися до бургомістра по гроші на провіант від великого гетьмана або від пана підскарбія. «Шановне панство, – казали вони жовнірам, – ви добровольці, тому експропріацію проводити не можете. Квартири вам виділили з милості, а провіант дамо аж тоді, коли матимемо певність, що нам заплатять».

– То вони мали рацію, чи ні?

– За законом, звісно, мали, але жовніри мали шаблі, а за старими звичаями, у кого шабля, того й рація. Тому й сказали личакам: «Зараз ми тут на вашій шкірі випишемо зобов’язання!» І стався рейвах. Бурмістр із личаками забарикадувалися на вулиці, а мої їх намагалися звідти вибити. Не обійшлося й без стрілянини. Завзяті вояки для страху підпалили кілька стодол, кількох личаків також заспокоїли…

– Як це заспокоїли?

– Хто отримає шаблею в чоло, відразу спокійний стане.

– Заради Бога! Tа це ж убивство!

– Саме на той час я над’їхав. Жовніри зараз кинулися до мене з наріканням та скаргами на утиски, в яких мусять жити, що їх безневинно переслідують. «Животи наші порожні, – бідкалися сіроми, – що ж нам робити?» Я наказав бурмістрові до мене з’явитися. Він довго думав, але врешті-решт прийшов із трьома іншими. І почали скиглити: «Хай би вже грошей не давали, гаразд, але навіщо бити, навіщо місто палити? Ми б їх нагодували та напоїли за добре слово, але вони захотіли солонини, медів, делікатесів, а ми самі, убогі, такого не маємо. Законом будемо захищатися, а ваша ясновельможність перед судом за своїх вояків відповість».

– Бог вас благословить, – заволала Олюнька, – якщо ви по-справедливому вчинили!

– Якщо вчинив?..

Тут пан Анджей скривився, як студент, котрий має провину визнати, і чуприну почав рукою на чоло нагортати.

– Моя королево! – озвався він врешті жалісно. – Мій скарбе!.. Не гнівайтеся на мене…

– То що ж ви такого накоїли? – занепокоїлась Олюнька.

– Я наказав дати по сто батогів бурмістрові і райцям! – видихнув пан Анджей.

Олюнька не сказала нічого, лише руки поклала на коліна, голову опустила на груди і поринула в мовчанку.

– Голову зітніть, – заволав пан Кміциц, – але не гнівайтесь!.. Я ще не все розповів.

– Ще не все? – застогнала панночка.

– Вони потім послали до Пеневежиса по допомогу. Приперлася сотня дурнуватих пахолків з офіцерами. Їх поклали, а офіцерів… Заради Бога, не гнівайтеся!.. Я наказав голих канчуками гнати по снігу, так, як колись із паном Тумґратoм в Орші вчинив.

Білевичівнa підняла голову. Суворі її очі палали гнівом, а пурпур залив їй щоки.

– У вас немає ні сорому, ні совісті! – промовила дівчина.

Пан Анджей глянув здивовано, замовк на мить, після чого спитав зміненим голосом:

– Ви серйозно, чи лише прикидаєтесь?

– Правда така, що лише гайдамаки гідний такий учинок, а не кавалера!.. Щиро кажучи, мені ваша репутація серце крає, бо мені соромно, що ви лише приїхали, а вже вся громада вважає вас ґвалтівником і пальцями тикає!

Ваша оценка очень важна

0
Шрифт
Фон

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке

Скачать книгу

Если нет возможности читать онлайн, скачайте книгу файлом для электронной книжки и читайте офлайн.

fb2.zip txt txt.zip rtf.zip a4.pdf a6.pdf mobi.prc epub ios.epub fb3