– Звідки ти прибув? – спитала, окидаючи зором цю дивну постать напівселянина-напівслуги.
– З лісу, панянко.
– А де твій пан?
– Цього мені не можна казати. Але він звідси далеко. Я п’ять днів їхав, аж коня втратив.
– Ось тобі таляр! – подала Олюнька. – А чи твій пан здоровий?
– Здоровий він юнак, як тур.
– А чи не голодує? Не в бідності?
– Він заможний пан.
– Іди з Богом.
– Кланяюсь до ніг.
– Скажи панові… зачекай… скажи йому… нехай йому Бог помагає.
Чоловік пішов – і знову пливли дні, тижні без звістки від пана Кміцица. Минали якось буденно, день від дня гірший. Московське військо Хованськогo щораз більше запруднювало Річ Посполиту. Не враховуючи українських земель, найбільші в королівстві воєводства: Полоцьке, Смоленське, Вітебське, Мстиславське, Мінське та Новоміське – вже були зайняті. Лише частина Віленського, Брест-Литовського, Трокайського та Жемайтійське староство дихали ще вільними грудьми, але й вони з дня на день сподівалися гостей.
Останнього щабля немочі, мабуть, досягла Річ Посполита, що не могла вже чинити опір саме тим силам, якими раніше легковажила і з якими завжди розправлялася переможно. Правда, сили ці підтримував ще триваючий бунт Хмельницького, справжня стоголова гідра. Та попри бунт, попри виснаження сил у попередніх війнах і діячі, і воїни запевняли, що саме лише Велике Князівство могло і було в стані не тільки навалу відбити, але ще й стяги свої звитяжні поза власні кордони занести. На нещастя, внутрішня незгода ставала тій силі на перешкоді, паралізуючи намагання навіть тих громадян, котрі життя та майно пожертвувати були готові.
Тим часом у землях, ще не окупованих, захищалися тисячі біженців, як зі шляхти, так із простого люду. Міста, містечка і села в Жемайтії повнилися людьми, яких поразки війни загнали у злидні та розпач. Місцеве населення не могло ні розмістити всіх, ні дати їм достатньо їжі. Тому там повально вмирали з голоду саме люди низького стану. Неодноразово силою брали те, в чому їм відмовляли, звідси й заворушення, бійки та розбої ставали щораз частішими.
Зима була надзвичайна у своїй суворості. Настав нарешті квітень, а сніги лежали глибокі не лише в лісах, але навіть на полях. Коли минулорічні запаси вичерпалися, а нових ще не було, почав насідати голод, брат війни, і простягав своє панування щораз ширше. Виїхавши з дому, неважко було зустріти трупи людей, що лежали на полях, при дорогах, закостенілі, обгризені вовками, які плодилися надзвичайно, цілими ватагами підходили під села та закутки. Їхнє виття змішувалося з людськими зойками жахіття. По лісах, на полях і поблизу численних сіл палахкотіли ночами багаття, при яких біднота гріла змерзлі кінцівки, а коли хтось проїжджав, то бігли за ним, просячи хоч гріш, хліб, милостиню, стогнучи, проклинаючи та погрожуючи одночасно. Забобонний страх опанував людський розум. Багато хто казав, що ці війни, такі несприятливі, і нещастя, доти нечувані, з королівським іменем пов’язані. Охоче тлумачили, що літери: J. C. R., викарбувані на грошах, означають не лише Joannes Casimirus Rex22, а й Initium Calamitatis Regni23. А якщо в провінціях, ще війною не охоплених, виникав такий переляк і безлад, то легко здогадатися, що робилося в тих, які вже топтала вогняна нога Молоха. Вся держава була розпорошена, пошарпана партіями, хвора і в гарячці, як людина перед смертю. Пророкували також нові зовнішні та внутрішні війни. Причин для них не бракувало. Різні впливові в Речі Посполитій роди, охоплені вихором незгоди, зиркали один на одного, як ворожі держави, а за ними цілі землі і повіти творили протилежні табори. Так само було і в Литві, де настав розбрат між Янушем Радзивіллом, великим гетьманом, і Ґосевським, гетьманом польним, і водночас підскарбієм Великого князівства Литовського, що перейшов майже у відкриту війну. На бік підскарбія стали впливові Сапєги, котрим здавна була сіллю в оці могутність дому Радзивіллів. Їхні прихильники обтяжували великого гетьмана звинуваченнями: що, прагнучи лише слави для себе, військо на річці Шкловці втратив і країну на грабунок віддав, що більше, ніж добробуту Речі Посполитої, жадав для свого дому права засідати в сеймах Німецької імперії, що навіть про удільну корону замислився, що католиків переслідував…
І не раз уже доходило до зіткнень між партизанами з обох сторін, ніби без відома керівництва, ватажки, своєю чергою, скаржилися до Варшави, розбрат їхній проявлявся і на сеймах. На місцях же панувала сваволя та безкарність, бо такий Кміциц міг бути впевнений в опіці одного з цих магнатів, лише б він на його бік проти іншого став.
А тим часом ворог просувався вперед, подекуди тільки об замки спотикаючись, а загалом вільно і без опору.
У таких обставинах всі в землі Ляуданській мусили жити насторожені й озброєні, особливо тому, що гетьманів не було й близько, бо обидва розбиралися з ворожими військами. Небагато, щоправда, вони домогтися змогли, але принаймні наїздами їх шарпали і доступ до ще вільних воєводств гальмували. Окремо і Павел Сапєга відсіч давав і славу собі здобував. Ян Радзивілл, славетний воїн, саме ім’я котрого страх наганяло на ворога аж до програної битви під Шкловом, отримав від цього навіть певну вигоду. Ґосевський то бився, то угодами пробував навалу зупиняти. Обидва вожді набирали війська із зимових квартир і звідки тільки могли, знаючи, що з весною війна розпалиться заново. Але військ було мало, скарбниця порожня, а посполите рушення з окупованих воєводств було марне, бо його ворог розігнав. «Треба було про це перед шкловською кампанією подумати, – гомоніли ґосівчани, – тепер уже запізно». І таки було запізно. Коронні війська прийти з допомогою не могли, бо всі опинилися в Україні у ще важчій ситуації проти Хмельницького, Шеремета і Бутурліна.
Лише звістки про доблесну боротьбу, що добігали з України, про здобуті міста, про походи нечувані, дещо бадьорили упалі серця та до захисту заохочували. Звучали також голосною славою імена коронних гетьманів, а біля них ім’я пана Стефана Чарнецького щораз частіше на людських устах з’являлося, але слава ні війська, ні допомоги додати не могла. А литовські гетьмани виступали повільно, безперестанку сварячись між собою в дорозі.
Нарешті Радзивілл став у Жемайтії. Разом із ним повернувся короткочасний спокій у землі Ляуданські. Лише кальвіністи, осмілілі від близькості свого отамана, підіймали по містах голови, кривди роблячи і на костели нападаючи, зате ватажки розмаїтих волонтерських зграй і партій, невідомо чиїх, які під прапорами Радзивіллa, Ґосевськогo чи Сапєги країну нищили, поховалися в ліси, розпустили своїх бандюг – і спокійні люди якось легше зітхнули.
А позаяк від полегшення легко перейти до надії, то й набагато кращий настрій запанував на Ляуді. Панна Олександра сиділа спокійнісінько у Водоктaх. Пан Володийовський, котрий весь час мешкав у Пацунелях, а тепер уже помалу до здоров’я став повертатися, розпускав чутки, що король навесні прийде з найманими хоругвами, після чого вся війна набуде зовсім іншого вигляду. Шляхта впевненіше стала виходити з плугами в поля. Сніги також танули і на березняку з’явилися перші паростки. Ляуда розлилася широко. Розпогоджене небо сяяло над околицею. Люди вже не так занепадали духом.
Утім, стався випадок, який знову порушив ляуданську тишу, руки відірвав від лемешів і не дозволив шаблям укритися червоною іржею.
Розділ VII
Пан Володийовський, славетний і старий вояк, хоч і молодий іще чоловік, сидів, як то кажуть, у Пацунелях у Пакошa Ґаштовтa, патріарха пацунельськогo, котрий мав репутацію найзаможнішого шляхтича серед усієї дрібної братії Ляуданської. Його три доньки, котрі були заміжні за Бутримaми, отримали в щедрому посагу добре срібло, кожна по сто талярів, крім усілякого іншого добра, так що й жодна родовитіша шляхтянка більше не мала. Ще три доньки залишалися вдома паннами і вони пильнували пана Володийовськогo, рука котрого то гоїлася, то мертвіла знову, коли траплялася сльота на дворі. Всі ляуданці переймалися цією рукою, бо її бачили при роботі на річці Шкловці і під Сепеловом, і панувала думка, що кращу важко було знайти в усій Литві. Оточили також молодого полковника в усій околиці надзвичайною шаною. Ґаштовти, Домашевичі, Ґостевичі та Стак’яни, а за ними й інші присилали в Пацунелі достатньо риби, грибів і звірини, сіна для коней і дьогтю для ресор, щоб лицареві та його челяді нічого не бракувало. А якщо панич почувався слабкішим, то наввипередки їздили за цирульником до Паневежиса – словом, усі намагалися прислужитися.