Після години порожніх намагань змінилися люди при сокирах. Декотрі родичі випали, але на їхнє місце постали люфи мушкетів. Знову загуркотіли постріли. Двоє Бутримів упали на землю з простреленими грудьми. Інші, не те що не сторопіли, а рубалися ще запекліше.
За наказом пана Володийовськогo позатикали отвори клубами, зробленими з балахонів. Водночас нові вигуки почулися від дороги. Це Стак’яни прибували на допомогу своїм братам, а за ними озброєні селяни з Водоктів.
Прибуття підмоги, вочевидь, вразило обложених, бо скоро якийсь голос гучно озвався за дверима:
– Стійте там! Не рубайте! Слухайте. Стійте, до дідька!.. Погомонімо.
Пан Володийовський наказав зупинити роботу і спитав:
– Хто промовляє?
– Оршанський хорунжий Кміциц! – прозвучала відповідь. – А з ким я балакаю?
– Полковник Єжи-Міхал Володийовський.
– Вітаю! – почувся голос з-за дверей.
– Не час на привітання. Чого ви хочете?
– Мені б першому поцікавитися: чого ви хочете? Ви не знаєте мене, я вас. То чому ви на мене нападаєте?
– Зрадник! – втрачав терпець пан Міхал. – Зі мною є ляуданці, котрі з війни повернулися, і вони хочуть виставити вам рахунки за розбої та за кров, невинно пролиту, і за цю панночку, котру ви зараз викрали! Ви знаєте, що таке raptus puellae27? Мусите негайно піддатися!
На хвилину запало мовчання.
– Ви б не назвали мене другий раз зрадником, – сказав знову пан Кміциц, – коли б не ці двері, які нас розділяють.
– То відчиніть їх. Я цього не забороняю!
– Спершу ще не один ляуданський кундель ногами беркицьне. Ви не візьмете мене живим!
– То вас здохлого за чуба виволочу. Нам байдуже!
– Слухайте добре і затямте те, що скажу. Якщо від нас не відчепитись, я маю тут барильце пороху і ґніт уже тліє. Дім я висаджу, всіх, хто тут є, і себе самого. Боже мені в цьому помагай! А тепер підходьте мене брати!
Цього разу хвилина мовчання була ще довша. Пан Володийовський даремно шукав відповіді. Шляхта почала злякано перезиратися. Стільки було дикої енергії в словах пана Анджея, що в погрозу повірили всі. Вся перемога могла бути однією іскрою в порох розвіяна і Білевичівнa пропала б на віки.
– Заради Бога, – буркнув котрийсь із Бутримів, – то біснуватий чоловік! Він це готовий зробити.
Раптом панові Міхалу спала на гадку щаслива, як йому здавалося, думка.
– Є інший спосіб! – крикнув він. – Виходьте зі мною, зраднику, битися на шаблях! Якщо покладете мене, то від’їдете вільно!
Довгий час не було жодної відповіді. Серця ляуданські билися неспокійно.
– На шаблях? – уточнив нарешті пан Кміциц. – Це можна!
– Якщо ви не боягуз, то так і буде!
– Слово честі, що я від’їду вільно?
– Слово.
– Не може бути! – озвалося кілька голосів серед Бутримiв.
– Тихо, пановe, хай вам грець! – гукнув пан Володийовський. – Бо інакше він і себе, і вас порохом висадить.
Бутрими замовкли, а за мить один із них промовив:
– Буде так, як ваша милість хоче.
– То що там? – спитав задерикувато пана Анджей. – Сараки погоджуються?
– І присягнуть на мечах, якщо ви захочете.
– Хай присягають!
– До гурту, панове, до гурту! – покликав пан Міхал шляхту, що стояла під стінами й оточила весь будинок.
За мить усі зібралися під головними дверима і скоро звістка, що пан Кміциц хоче порохом усе підірвати, розлетілася на всі боки. Тому стояли, як із каменя висічені, від жаху. Тим часом пан Володийовський підвищив голос і промовив у замогильній тиші:
– Всіх тут присутніх панів беру у свідки, що пана Кміцицa, оршанського хорунжого, викликаю на поєдинок особисто й обіцяю, що якщо він мене здолає, від’їде вільно, і ніхто з панства йому не перешкоджатиме. І в цьому на зброї йому присягнути мусите заради Господа Бога та хреста святого.
– Зачекайте! – перепитав пан Анджей. – Я вільно з усіма людьми від’їду і панночку з собою заберу?
– Панночка тут залишиться, – відрубав пан Володийовський, – а люди в ясир до шляхти підуть.
– Так не піде!
– Тоді підпалюйте свій порох! Вже ми якось змиримося з втратою, а щодо людей, то краще їх спитайте, чого вони бажають.
Знову запанувала тиша.
– Хай буде так, – погодився все ж пан Кміциц. – Не сьогодні я її вкраду, то за місяць. Не сховаєте її навіть під землею! Присягайте!
– Присягайте! – повторив пан Міхал.
– Ми присягаємо Господу Богу і хресту святому. Амінь!
– Ну, виходьте, виходьте вже! – нетерплячився пан Міхал.
– Дуже поспішаєте на той світ?
– Гаразд, гаразд! Лише швидше.
Залізні прути, що підпирали двері зсередини, заскрипіли. Пан Володийовський трохи відійшов, а за ним шляхта, щоб місце зробити. Незабаром двері відчинилися і в них з’явився пан Анджей, високий, стрункий, як тополя. Світанок уже був на підході і перші бліді вогники дня впали на його горде, лицарське та молоде обличчя. Ставши у дверях, глянув він сміливо на натовп шляхти і промовив:
– Я вам довірився. Один Бог знає, чи добре я зробив, але менше з цим!.. Хто тут пан Володийовський?
Низькорослий полковник вийшов уперед.
– Це я, – сказав він.
– Огo! Велетнем вас назвати важко, – гмикнув пан Кміциц, кепкуючи зі зросту лицаря. – Я сподівався міцнішого вояка зустріти, хоча мушу визнати, що відразу видно досвідченого жовніра.
– Не можу цього й про вас сказати, бо ви про чатових не потурбувалися. Якщо ви до шаблі такий, як і до команди, то я не матиму багато роботи.
– Де ми станемо? – спитав жваво пан Анджей.
– Тут. Рівне подвір’я, як стіл.
– Згоден! Готуйтеся померти!
– Ви такі впевнені?
– Відразу видно, що ви в Oрші не бували, якщо в мені сумніваєтесь. Я не лише впевнений, але й жаль мені вас, бо багато про вас хорошого чув. Тому востаннє пропоную: дайте мені спокій! Ми не знайомі. То навіщо маємо дорогу один одному переходити? Що я вам особисто зробив? Дівчина за заповітом мені належить, як і цей маєток, і Бог свідок, я тільки своє отримати хочу. Це правда, що я шляхту у Волмонтовичaх порубав, але це вже нехай Бог судить, кого першого тут скривдили. Свавільниками були мої офіцери, чи ні, вже не має значення, досить того, що тут нікому зла не вчинили, а вирізали їх до ноги, як скажених собак, за те, що з дівчатами в корчмі хотіли потанцювати. Хай буде кров за кров! Потім і жовнірів моїх знищили. На Божі рани, прийму присягу, що я без жодних лихих намірів у цей край приїхав, а як мене тут прийняли?.. Але хай буде кривда за кривду. Ще своє отримаю, а прикрощі винагороджу… по-сусідськи. Краще бажаю так, а не інак…
– А які ж то люди сюди з вами тепер прибули? Звідки ж узяли цих помічників? – спитав пан Володийовський.
– Звідки взяв, звідти й узяв. Не проти вітчизни їх сюди привів, а щоб статки свої повернути.
– Tо це так?.. Отже, за своє ви з ворогом об’єдналися? А чим же їм за їхні послуги будете платити, якщо не зрадою?.. Ні, братику, не перешкоджав би я вам тягатися з цією шляхтою, але кликати ворога на допомогу – зовсім інша річ. Вам тут не викрутитися. А тепер ставайте, ставайте вже, бо знаю, що перед собою страхопуда бачу, котрий себе за оршанського майстра видає.
– Самі напросилися! – кинув пан Кміциц, стаючи в позицію.
Але пан Володийовський не квапився і шаблю ще не витягав, озирнувся навколо по небу. Світало вже. На сході зайнялося перше золото і блакитна стрічка розтягнулася світлим пасмом, надворі однак було ще досить темно, особливо перед будинком, сутінки тут ще панували повністю.
– Добре день починається, – зауважив пан Міхал, – але сонце ще не скоро вийде. Може, ви бажаєте, щоб нам посвітили?
– Мені байдуже.
– Скажіть, панове! – закликав пан Володийовський, звертаючись до шляхти. – Чи не принести якого ліхтаря чи лучини, буде нам світліше в цьому оршанському танці.
Шляхта, якій жартівливий тон молодого полковника дивно додавав духу, поштовхався жваво до кухні. Дехто став збирати потоптані під час битви факели і вже за якийсь час близько п’ятдесяти червоних язиків полум’я замиготіло в блідих вранішніх сутінках. Пан Міхал вказав на них шаблею пану Анджею.
– Погляньте, справжня похоронна процесія!