– Щоб ви, пане, там чогось забороненого не побачили. Я краще таки дам вам чоловіка з каганцем, бо у нас і вовків під Волмонтовичами не бракує.
– А я що коза, щоб вовків боятися? Вовк жовнірові приятель, бо часто з його рук їв. Та й бандолетик9 є в санчатах. На добраніч, люба моя, на добраніч!
– З Богом!
Сказавши це, Олюнька відступила назад, а пан Кміциц рушив до ґанку. Але дорогою, в шпарину відчинених дверей у челядну, він уздрів кілька пар дівочих очей, – панянки не лягали спати, щоб його знову побачити. Їм пан Анджей послав за вояцькою традицією поцілунок рукою від вуст і вийшов. Через якийсь час задзеленчав дзвіночок, спочатку голосно, а потім усе тихіше і тихіше і, нарешті, зник.
Тихо стало у Водоктaх, аж ця тиша здивувала панну Олександру. В її вухах все ще лунали слова пана Анджея, чувся його щирий і веселий сміх, в очах стояла кремезна постать, а відтак після цієї бурі слів, сміху та веселощів запала дивна мовчанка. Панночка нашорошила вуха, чи не почує ще той дзвіночок від санчат. Але ж ні! Вже дзеленькоче десь там у лісах, під Волмонтовичами. І сильна туга охопила дівчину, ніколи вона ще не почувалася такою самотньою у світі.
Повільно взяла свічку, увійшла в спальню і стала на коліна для молитви. Вона починала її п’ять разів, аж поки все належно не відмовила. Але тоді її думки, немов на крилах, помчали до тих санчат і людей, котрі в них сиділи… Бір з одного боку, бір з іншого, посередині широка дорога, а він собі іде… Пане Анджею! Тут Олюньці здалося, що вона бачить, як наяву, розбурхану чуприну, сірі очі та повний сміху рот, в якому біліли, як у молодого цуцика, зуби. Важке завдання постало перед серйозною панночкою, що їй пекельно сподобався цей галасливий парубок. Стурбував її трохи, трохи налякав, але водночас розбурхав її фантазію, своєю веселою розкутістю та щирістю. Аж соромно стало, що він їй сподобався, навіть із його пихою, коли про її опікунів відгукувався, ніби турецького скакуна приборкував, коли казав: «…навіть біржайські Радзивілли нікого тут опікувати не будуть!» «Це не мамин синочок, це справжній чоловік! – сказала собі дівчина. – Воїн, котрих дідусь любив найбільше… Бо вони того варті!»
Так собі міркувала панночка, відчуваючи блаженство, з нічим не зрівнянне, і водночас неспокій, але тривога була приємною. Вона вже почала роздягатися, коли рипнули двері й увійшла тітка Кульвецівна зі свічкою у руці.
– Дуже довго сиділи! – сказала вона. – Не хотіла молодим заважати, щоб ви самі першого разу набалакалися. Пристойний із нього кавалер, здається. А як він тобі?
Панна Олександра спочатку нічого не відказала, лише, вже боса, підбігла до тітки, обняла її за шию і, поклавши свою світлу голову на груди жінки, ніжно вимовила:
– Тітонько, ох, тітонько!
– Ого! – буркнула стара панна, здійнявши догори очі та свічку.
Розділ II
При дворі в Любичі, куди напередодні пан Анджей заїхав, вікна сяяли, а гамір лунав аж на подвір’ї. Слуги, почувши дзвіночок, висипали із сіней, аби привітати господаря, бо знали про його приїзд від компанійців. Вітали пана покірно, цілуючи руки й уклоняючись до ніг. Старий бурмістр Знікіс стояв у коридорі з хлібом-сіллю і бив чолом поклони. Всі поглядали з неспокоєм і цікавістю, який цей їхній майбутній пан. Він, своєю чергою, гаманець із талярами на тацю кинув, про товаришів спитав, подивований, що ніхто до його вельможності не вийшов.
Але вони не могли вийти, бо вже три години сиділи за столом, забавляючись келихами, і, можливо, навіть не помітили дзеленчання за вікном. Але коли прибулець увійшов у залу, з грудей усіх присутніх вирвався гучний вигук: «Переможець! Звитяжець приїхав!» І всі компанійці посхоплювалися зі своїх місць і стали підходити до нього з келихами. Пан Анджей узяв боки в руки і засміявся, побачивши, як гості радять собі в його оселі і повпивалися ще до його приїзду. Він сміявся все гучніше, бачачи, що гості спотикаються об крісла на своєму шляху, і концентруючись, рухаються зі серйозністю п’янички. Попереду інших виступав велетень пан Яромир Кокосінський, котрий Пипкою запечатує, вояк дуже знаменитий, із жахливим шрамом через чоло, око та щоку, з одним вусом коротшим, а другим довшим, поручник і приятель пана Кміцицa, «гідний компанієць», засуджений до втрати гідності і на горло в Смоленську за викрадення панночки, вбивство та підпал. Тепер його захищала від покарання війна і протекція пана Анджея, котрий був його ровесником, і їхні маєтки в Орші, поки пан свого не пропив, купалися в меді. Ступав він туди, тепер тримаючи двома руками діжку, заповнену дубняком. Слідом за ним ішов пан Раницький, гербом котрого був Сухекомнат10, родом із Мстиславського воєводства, де був оголошений поза законом за вбивство двох протестантських шляхтичів. Одного в поєдинку зарубав, а другого без бою з рушниці застрелив. Імені собі не заробив, хоча величенький клапоть землі успадкував від своїх батьків. Війна також його від ката захищає. Забіяка він був, у двобої не знав собі рівних. Третім виступав Рекуць-Леліва, в котрому голубої крові не було, хіба ворогів. Та свою долю він і програв, і пропив. Уже три роки за паном Кміцицом волочився. За ними йшов четвертий, пан Углік, також смоленчанин, за вироком трибуналу мав бути вже давно страчений. Пан Анджей його захищав, бо той чудово грав на чекані11. Крім них, ще був пан Кульвець-Гіпокентавр, такий самий на зріст, як і пан Кокосінський, а силою, може, навіть і перевершував його. І Зенд, кавалькатор12, котрий звірів й усіляке птаство приборкувати вмів, чоловік темного походження, хоча й шляхтичем курляндським себе називав. Не маючи маєтку, об’їжджав панові Кміцицу коней, з того й жив.
Усі вони оточили усміхненого пана Анджея. Пан Кокосінський підняв келих і заспівав:
Інші повторили це хором, після цього пан Кокосінський вручив панові Кміцицу келих, а йому самому інший кухоль відразу ж подав Зенд.
Пан Анджей і собі підняв кухоль і вигукнув:
– За здоров’я моєї дівчини!
– Слава! Слава! – відізвалися всі голоси, аж вікна затремтіли в свинцевих рамах.
– Слава! Мине траур, буде весілля!
Питання посипалися, як горох:
– А яка вона із себе? Гей, Яндрусю! Дуже гарна? Чи така, як ви собі уявляли? Знайдеться ще одна така ж в Орші?
– В Орші? – залементував пан Кміциц. – Димарі порівняно з нею нашими оршанськими панночками затикати… Достобіса! Та другої такої немає в усьому світі!
– Саме такої для вас ми й хотіли! – зауважив пан Раницький. – Ну, й коли весілля?
– Як тільки скінчиться траур.
– А щоб його з тим трауром! Діти не народжуються чорними, лише білими!
– Якщо буде весілля, то й трауру настане кінець. Різко, Яндрусю!
– Різко, Яндрусю! – підтримали.
– Уже там хорунжата оршанські затужили з неба на землю! – крикнув пан Кокосінський.
– Не можна змушувати чекати небожат!
– Шановні панове, – сказав тоненьким голосочком пан Рекуць-Леліва, – я на тому весіллі всіх переп’ю!
– Мої любі друзі, – відповів їм пан Анджей, – дайте мені спокій, або краще сказати: йдіть під сто чортів, дайте ж мені по своєму будинку роздивитися!
– Це даремно! – пояснив пан Углік. – Завтра зробите оглядини, а зараз час до столу. Бо там ще кілька карафок із повними животами стоїть.
– Ми тут замість вас оглядини справили. Золоте яблуко цей Любич! – зронив пан Раницький.
– Стайня добра! – вигукнув Зенд. – Є два бахмати, дві гусарські передні, пара жемайтійців і пара калмиків, і всього по парі, як і очей в голові. Стаднину13 завтра оглянемо.
Тут Зенд заіржав, як кінь, усі дивувалися, що він так добре вміє імітувати, зареготали.
– То ось які тут порядки? – спитав утішений пан Кміциц.
– І пивничка має пристойний вигляд, – пропищав пан Рекуць, – густі наливки та пляшки запліснявілі, як хоругви в шеренгу вишикувалися.