– А хто пана Тумґрата на морозі біля коня вів? Хто того коронного порубав, котрий питав, чи в Орші вже на двох ногах ходити, чи ще на чотирьох? Хто панів Визинських, батька та сина, обібрав? Хто останній сеймик розігнав?
– Сеймик був в Орші, а не деінде, це домашні справи. Пан Тумґрат, умираючи, вибачив мені, а про решту нема навіть сенсу балакати, бо трафунки трапляються навіть невинним.
– Я ще не все згадав, про військовий трибунал також не згадую, що вас у таборі чекає.
– Не мене, а вас, бо я тільки тим завинив, що вам, вітрогонам, грабувати дозволив. Але менше з тим. Стули пельку, Кокошку, і нічого не кажи Олюньці, ні про поєдинки, ні особливо про ту стрілянину по портретах і про дівок. Якщо дізнається, я всю провину перекладу на вас. Слугам я вже заказав і дівулям, якщо хоча б словом обмовляться, то накажу паси з них дерти.
– Звеліть підкуватися, Яндрусю, якщо вже так дівчини боїтеся. Іншим ви були в Орші. Бачу це тепер, бачу, що будете, як на прив’язі ходити, а це ніщо! Один давній філософ казав: «Якщо не ти, то тебе!» Ви вже зовсім дозволили себе оплутати.
– Бовдур ти, Кокошку! А що стосується Олюньки, то й ти будеш з ноги на ногу переступати, коли її побачиш, бо з такими гречними думками другої такої не знайдеш. Що хороше, вона відразу ж похвалить, а що кепське, то ганити не забариться, бо, незважаючи на юність, має свою думку і готове рішення. Так уже її небіжчик підкоморний виховав. Захочеш перед нею фантазії парубоцькі показати та повихвалятися, що закон розтоптав, то самому ще й соромно стане: бо відразу ж скаже, що добропорядний громадянин такого робити не може, бо це проти батьківщини… Так вона скаже, і тобі наче хтось в пику заїхав, і сам дивуєшся, що раніше того не втямив… Тьху! Ганьба! Ми поводилися негідно, то тепер маємо перед чеснотами та невинністю очима світити… Найгіршими були ті дівчата!..
– Не були вони найгіршими. Я чув, що тут по закутках шляхтянки, як кров із молоком, і, кажуть, зовсім безвідмовні.
– Хто тобі таке казав? – пожвавився пан Кміциц.
– Хто сказав? Та хто ж іще, якщо не Зенд! Вчора патякав, смакуючи вино. Він їздив у Волмонтовичі однією дорогою і повідомив, що бачив море синичок, котрі з всеношної поверталися. «Я думав, – розповідав він, – що з коня впаду, бо дівки були на будь-який смак – і худі, і гладкі». І коли на котру поглянув, то йому відразу ж усі свої зуби показала. І це не дивно! Бо всі найкращі хлопи серед шляхти під Расейняй подалися, а синички нудяться самі.
Пан Анджей штовхнув ліктем у бік товариша:
– Поїдемо, Кокошку, якогось вечора, ніби заблудивши, еге ж?
– А як щодо вашої репутації?
– А, до дідька! Припни язика! Їжте самі, якщо так, або краще занехай і вий! Не обійшлося б без галасу, а з тутешньою шляхтою хочу мирно жити, бо їх опікунами Олюньки покійний підкоморний призначив.
– Ви це казали, але я не хотів вірити. Звідки ж така честь для сарак?
– Бо на війну з ними ходив, і я чув це ще в Орші, як він торочив, що чесна кров тече в тих ляуданцях. Але, правду кажучи, Кокошку, я відразу ж здивувався, бо це так, ніби їх наглядачами наді мною поставив.
– Будете змушені з ними рахуватися і в ноги кланятися.
– Ще до того дух із них виб’ю. Цить, бо я закипаю! Це вони будуть мені вклонятися та служити. Хоругва готова на перший же поклик.
– Уже хтось інший буде тією хоругвою командувати. Зенд каже, що є якийсь полковник серед них… Забув його прізвище… Володийовський, чи якось так. Він під Шкловом ними командував. Кажуть, гарно себе проявив, а їх там добряче причесали!
– Чув я про котрогось пана Володийовського, бравого вояка… Але ось уже Водокти видніються.
– Ех, добре людям живеться в цій Жемайтії, бо всюди огидні порядки. Старий мав бути неабияким господарем… І двір, бачу, показний. Їх тут менше ворожий вогонь палить, то можуть будуватися.
– Гадаю, що про ту сваволю в Любичі вона ще не могла дізнатися, – сказав ніби сам собі пан Кміциц.
Після цього він обернувся до свого супутника:
– Тож, Кокошку, попереджаю тебе, а ти повтори ще раз решті, що мусите тут пристойно поводитись, і нехай собі тільки хтось щось дозволить, як на милість Божу, на січку порубаю.
– Ого! Але ж вас осідлали!
– Осідлали, не осідлали, тобі до того зась!
– Не дивіться на мене косо, то не буде вам проса, – флегматично зауважив пан Кокосінський.
– Стьобни батогом! – гукнув кучерові Кміциц.
Пахолок, котрий сидів на шиї срібного ведмедя, замахнувся батогом і цьвохнув дуже справно, інші возії взяли з нього приклад, і поїхали гамірно, бадьоро, весело, як поїздом.
Вивалилися із саней, увійшли спочатку в сіни, величезні, як комора, не білені, а звідти повів їх пан Анджей у їдальню, прикрашену, як і в Любичі, головами впольованих тварин. Тут вони зупинилися, споглядаючи уважно і з цікавістю на двері в сусідню кімнату, з яких мала вийти панна Олександра. Тим часом, добре пам’ятаючи застереження пана Кміцицa, балакали один із одним так тихо, як у костелі.
– Ось ти за словом у кишеню не лізеш, – шепотів пан Углік панові Кокосінськoму, – то привітаєш від нас усіх.
– Я складав промову всю дорогу, – відказав пан Кокосінський, – але не знаю, чи піде достатньо гладко, бо мене Яндрусь дуже сильно обмежив.
– Що-небудь, аби з фантазією! Що має статися, нехай станеться! О, вже йде!..
Панна Олександра дійсно увійшла та стала на порозі, ніби здивована такою численною компанією, а пан Анджей застиг на мить, як укопаний, захоплений її вродою, бо дівчину бачив лише вечорами, і при світлі дня вона здавалася ще прекраснішою. Очі панночки були кольору волошок, чорні брови над ними огортали біле чоло, немов чорним деревом, а льняне волосся виблискувало, наче корона на голові королеви. І дивилася вона вперед відважно, не відводячи погляду, як господиня в своєму обійсті, котра гостей приймає, зі світлим обличчям, ще світлішим на фоні чорної шубки, отороченої горностаями. Такої серйозної та гонорової панночки ці шалапути, звиклі до іншого кшталту жінок, ще не бачили. Тому стояли струнко, ніби на огляді хоругви, і клацаючи закаблуками, вклонялися один за одним, а пан Кміциц стояв попереду та, поцілувавши руку панянки кілька разів, сказав:
– Оце привіз вам, мій скарбе, своїх товаришів, із котрими на останній війні воював.
– Це для мене неабияка честь, – зронила панна Білевичівнa, – приймати в своїй оселі таких гідних кавалерів, про гідність і відвагу котрих мені пан хорунжий розповідав.
Сказавши це, вона взялася кінчиками пальців за сукню, підняла її злегка, кивнула з надзвичайною повагою, а пан Анджей губу прикусив, але водночас аж зашарівся, що його дівчина таке сказала.
Гідні кавалери зашургали ногами, випихаючи наперед пана Кокосінського.
– Гайда! Виступай!
Пан Кокосінський ступив крок уперед, кашлянув і почав:
– Ясновельможна панно підкоморянка…
– Лісничівна, – виправив його пан Анджей.
– Ясновельможна панно лісничівна, а для нас – усемилостива добродійко! – повторив знічений пан Яромир. – Даруйте, панно, що я неправильно назвав ваш титул…
– Це незначна помилка, – зауважила панна Олександра, – і прикрощів настільки красномовному кавалерові не завдасть…
– Ясновельможна панно лісничівна, добродійко, а для нас усіх милостива пані… Не знаю, що краще від імені всієї Орші відзначити: вашу вроду, доброчесність, чи море щастя ротмістра та командира нашого, пана Кміцицa, котрий хоч і досяг небес, навіть хмар… Самих, кажу, хмар…
– Та злізь уже нарешті з тих хмар! – гримнув на нього пан Анджей.
На ці слова гості вибухнули одним гучним реготом і раптом, згадавши накази пана Кміцицa, схопилися руками за вуса.
Пан Кокосінській готовий був крізь землю провалитися, стояв весь червоний і вичавив із себе:
– Вітайте самі, погани, якщо мене збиваєте з пантелику! Панна Олександра знову взялася кінчиками своїх пальців за сукню.
– Я й не сподівалася від вас пишних промов, – зронила вона, – але знаю, що я недостойна цієї честі, яку ви від імені всієї Oрші мені складаєте.