Ґустав Майрінк
Ґолем
Сон
Місячне сяйво падає на узніжжя мого ліжка й лежить там велетенською осяйною пласкою брилою.
Коли повний місяць йде на спад і його правий бік починає щербитися, – немов обличчя, якого вже торкається старість: воно марніє і мережиться зморшками, – такої ночі мене огортає туск, гнітючий неспокій.
Я сплю й не сплю водночас, у напівсонному мареві в моїй душі пережите змішується з прочитаним і почутим, ніби два струмені різної барви й прозорості зливаються докупи.
Перед сном я читав життєпис Будди Ґотами, і в моїй голові на тисячу ладів водно повторюються слова:
«Ворона злетіла вниз до каменя, схожого на великий шматок сала, подумала: може, то щось смачненьке. Розчарована, вона відлетіла геть. Так і ми – ті, що у вічному пошуку, – немов ота ворона, приваблена каменем, полишаємо аскета Ґотаму, втративши до нього інтерес».
І образ каменя, схожого на шматок сала, виростає до несусвітніх розмірів у моєму мозкові.
Я простую пересохлим руслом річки й збираю гладкі камінці.
Сіро-блакитні з вкрапленнями блискотливого пилу, що проступив на поверхні, – я все сушу та й сушу над ними голову, ніяк не придумаю, що з ними робити, – а ще чорні з сірчано-жовтими плямами, схожі на скам’янілі потуги дитини викласти незґрабну подобу плямистої ящірки.
Я хочу пожбурити їх геть далеко від себе, ті камінці, але вони випадають мені з рук, я не годен їх витіснити зі свого поля зору.
Усе каміння, яке коли-небудь щось важило в моєму житті, з’являється не знати й звідки, стискаючи мене звідусіль.
Деякі, немов величезні синювато-сірі краби перед припливом, судомно намагаються виборсатися з піску на світ божий, щоб за будь-яку ціну звернути на себе мою увагу і сповістити мені щось безмежно важливе.
Інші – виснажені – безсило зсуваються у свої ямки, полишаючи навіть спроби донести до мене хоч слово.
Подеколи я виринаю з сутіні цього напівсну і якусь мить заново бачу на здибленому краї своєї ковдри місячне сяйво – велику осяйну пласку брилу, аби потім знов, наосліп хапаючись за свідомість, що водно висковзує від мене, гарячково шукати камінь, який не дає мені спокою, – лежить десь, зачаївшись, на звалищі моїх спогадів, схожий на шматок сала.
Біля нього до землі спадала, вочевидь, ринва – малюю я собі, – зігнена під тупим кутом, поїдена на краях іржею. Я вперто намагаюся витворити у своїй уяві саме такий образ, щоб ошукати розтривожені думки й заколисати їх до сну.
Це мені не вдається.
Та знову й знову з тупою наполегливістю, наче віконниця, якою вітер монотонно гупає до стіни, торочить мені впертий внутрішній голос: усе не так, це зовсім не той камінь, що схожий на кусень сала.
Від цього голосу ніде подітися.
Хай я хоч усоте товкмачив собі, що це неважливо, голос замовкав на коротку мить, а потім знову непомітно прокидався і настирливо заводив від початку: гаразд, гаразд, хай буде, як скажеш, та все ж це не той камінь, що схожий на кусень сала.
Поволі мене долає нестерпне відчуття безпорадності. Що було далі, не знаю. Чи я добровільно облишив будь-який опір, а чи вони – мої думки – мене скорили й упокорили.
Знаю лише, що моє тіло спить у ліжку, а свідомість відділилася й нічим більше з ним не поєднана.
Хто ж тепер моє «Я»? – хочу запитати. Але нараз розумію: я не маю вже органа, яким ставляться запитання, і мені стає страшно, що дурнуватий голос знову почне свій безконечний допит про камінь і про сало.
І я відвертаюся.
День
Раптом я опинився у похмурому дворі й побачив крізь руду арку брами, по той бік вузької брудної вулички, єврея-лахмітника, який прихилився до ятки, обвішаної старим залізним крамом: зламаними інструментами, поіржавілими стременами й ковзанами та іншим непотребом, що вже відслужив своє.
Була в цій картині якась болюча одноманітність, властива враженням від буднів, котрі, мов вуличні торговці, переступають поріг нашого сприйняття, не збуджуючи ні цікавості, ні здивування.
Я усвідомлював, що вже віддавна це оточення – моя домівка.
Але й це усвідомлення не полишило по собі глибоких вражень, хоча й протиставлялося тому, що я недавно пережив, і тому, як дійшов до нинішнього стану душі…
Я мусив, мабуть, колись чути або читати про таке чудернацьке порівняння каменя зі шматком сала; воно несподівано пригадалося мені, коли я піднімався вичовганими сходами до своєї комірчини й мимохідь подумав про засмальцьований кам’яний поріг.
Тієї миті я почув попереду себе, вище поверхом, чиїсь кроки, а коли підійшов до своїх дверей, побачив чотирнадцятилітню рудявку Розіну та єврея-лахмітника Аарона Вассертрума.
Мені довелося протискатися повз неї, бо вона стояла, опершись спиною на поруччя й хтиво вигнувшись.
Брудними долонями дівка трималася за металеві поручні, я бачив, як у тьмяному присмерку блідо світяться її голі руки.
Я виминув її погляд.
Мене нудило від її нав’язливого усміху й воскового обличчя карусельної конячки.
Я відчував – вона напевно має драґлисте біле тіло, як тритон, якого я колись бачив у клітці з саламандрами в одного продавця птахів.
Вії рудих мені такі ж огидні, як вії кроликів.
Я відімкнув двері й миттю захряснув їх за собою.
З вікна добре було видно лахмітника Аарона Вассертрума біля ятки.
Він стояв, прихилившись до стіни перед аркою темної підворітні, й обценьками обстригав собі нігті.
Донькою чи небогою доводилася йому руда Розіна? Вони анітрохи не схожі.
Серед єврейських облич, які з дня у день траплялися мені перед очі на Півнячій вулиці, я безпомильно міг визначити, хто до якого клану належить; незважаючи на близькі родинні узи окремих індивідів, їх так само важко перемішати між собою, як воду й олію. Про них не скажеш: ось це – брати, а це – батько з сином.
Ось цей з одного клану, а той – з іншого – ось і все, що можна вичитати з рис їхніх облич.
Що з того, якби Розіна навіть була схожою на лахмітника! Ці родинні клани плекають одні до одних відразу й зневагу, яким навіть мури кревних зв’язків не завада, однак ретельно приховують їх від зовнішнього світу, мов небезпечну таємницю.
Жоден з них не дасть вивідати тієї таїни; у своїй одностайності вони схожі на озлоблених сліпців, які бредуть, міцно вчепившись за брудну мотузку, – хто обіруч, а хто знехотя, одним пальцем, та всі охоплені забобонним страхом перед безоднею, до якої неодмінно впадуть, тільки-но зникне спільна опора і вони роз’єднаються.
Розіна походить з того роду, рудий тип якого іще відразніший, ніж інші. Їхні чоловіки вузькогруді, з довгими півнячими шийками й випуклими борлаками.
Здається, ніби всі вони, як один, веснянкуваті й усе життя терплять муки – ті чоловіки – і потай ведуть нескінченну й марну боротьбу зі своїми хтивими бажаннями, перебуваючи в постійному липкому страху за своє здоров’я.
Я й сам не розумів, чому пов’язав Розіну родинними узами власне з лахмітником Вассертрумом.
Ніколи не бачив її поряд зі старим, не помічав навіть, щоб вони окликнули одне одного.
Вона майже ніколи не виходила з двору, тинялася хіба темними закамарками й коридорами нашого будинку.
Усі мої сусіди, без сумніву, мали її за близьку родичку чи принаймні вихованку лахмітника, але я переконаний, що жодний з них не зміг би пояснити, яку мав для цього підставу.
Мені хотілося відволіктись від думок про Розіну, і я глянув з відчиненого вікна своєї комірчини вниз, на Півнячу вуличку.
Раптом Аарон Вассертрум немов відчув мій погляд, повернувся до мене обличчям – потворним застиглим обличчям з круглими риб’ячими очицями й відвислою заячою губою.
Він здався мені тієї миті людиноподібним павуком, який за позірної байдужості відчуває наймізернішу вібрацію своєї павутини.