Лише секунду бачив я усміхнений оскал схожого на потворну маску обличчя лахмітника Аарона Вассертрума.
…Кругла світляна пляма зринає переді мною, і в сяєві місяця я знову впізнаю узніжжя свого ліжка.
Сон іще лежить на мені важкою вовняною повстю, у пам’яті залишилося викарбуване золотими літерами ім’я Пернат.
Де я вичитав це ім’я? Атанасіус Пернат?
Мені здається, так, здається, що колись давно-давно я десь помилково взяв чужого капелюха і здивувався тоді, що він так добре мені пасує, хоча я маю дуже неординарну форму голови.
Я зазирнув – тоді – всередину чужого капелюха і… так-так, побачив виписане на білому фетрі золотими паперовими літерами ім’я:
АТАНАСІУС ПЕРНАТ
Я боявся, капелюх наганяв на мене жах – не знаю, чому. Я швидко малюю в уяві гострий, солодкаво усміхнений профіль рудої Розіни – так мені вдається ухилитися від стріли, яка відразу губиться десь у пітьмі.
Так, обличчя Розіни! Воно має більшу силу, аніж глухий голос, що варнякає мені до вуха. І тепер, знову заховавшись у своїй комірчині на Півнячій вулиці, я можу бути цілком спокійний.
І
Якщо моє чуття, ніби хтось, дотримуючись дистанції, піднімається услід за мною сходами з наміром зайти до мене, не підвело, то тепер він має стояти десь на останній сходинці.
Ось він завертає за кут, де мешкає архіваріус Шемай Гіллель, переступає з вичовганих кам’яних плит на викладений червоною цеглою сходовий майданчик горішнього поверху. Навпомацки простує повз стіну і тепер, саме тепер, мав би напружено приглядатися у темряві до таблички на дверях, відчитуючи моє ім’я.
Я стою посеред кімнати, дивлюся на двері.
Ось двері відчиняються, він заходить.
Не знімаючи капелюха й не вітаючись, він ступає кілька кроків до мене.
Я відчув: так він поводиться, коли вдома. Мені видалося цілком природним, що він поводиться саме так, а не інакше.
Він запхав руку до кишені й вийняв книжку.
Потім довго гортав її.
Книжка мала металеву палітурку, а заглиблення у формі розеток та печаток були заповнені фарбою і маленькими камінцями.
Нарешті знайшов те місце, яке шукав, тицьнув мені пальцем.
Розділ називався «Іббур»1. «Запліднення душі» – розшифрував я.
Велика, виведена золотом і червоною фарбою перша літера «І» займала майже половину всієї сторінки – я мимоволі перебіг її очима – і була на краях пошкоджена.
Я мав це виправити.
Літера не наклеєна на пергамент, як це досі траплялося мені в старих книгах; більше скидалося на те, що вона складалася з двох тонких золотих пластинок, спаяних між собою посередині, а кінцями закріплених на краях пергаменту.
Отже, на місці літери мала бути вирізана в аркуші дірка.
Якщо я маю рацію, то побачу «І» на звороті у дзеркальному відображенні.
Я перегорнув сторінку – мій здогад справдився.
Мимохіть я прочитав ще й цю сторінку та наступну.
Захопившись, читав і читав.
Книга промовляла до мене, як промовляє сон, тільки ясніше й виразніше. Торкалася мого серця, як запитання.
Слова струменіли з невидимих уст, оживали, підступали до мене. Вони кружляли вихором переді мною, наче строкато вдягнені рабині, западалися потім під землю або ж розсотувалися, мов туман, у повітрі, звільняючи місце наступним. Кожна якусь мить сподівалася, що я оберу її, а від інших відмовлюся.
Деякі ступали спроквола, повагом, мов розкішні пави в іскристих шатах.
Інші – як королеви, щоправда, постарілі та підтоптані, з підфарбованими повіками, з властивим повіям заломом уст, зморшками під грубим шаром огидного гриму.
Одні минали мене, надходили інші; я проводжав поглядом довгі вервечки сірих постатей з обличчями, такими буденними й невиразними, що годі було й сподіватися зберегти їх у пам’яті.
Потім вони притягли жінку, цілком голу й дужу, наче залізний велет.
На мить жінка зупинилася, схилилася до мене.
Її вії були такими довгими, що могли б укрити все моє тіло. Вона мовчки вказала на зап’ясток своєї лівої руки.
Пульс на зап’ястку бився, мов землетрус; я відчував у ній життя цілого світу.
Здалеку накочувалася навала корибантів2.
Якісь чоловік і жінка пристрасно обнімалися. Я бачив, як вони наближаються здаля, щораз ближче підходила процесія.
Тепер дзвінкий, екзальтований спів лунав зовсім поряд, очима я вишукував злиту в обіймах пару.
Однак пара обернулася монолітною постаттю, напівчоловіком-напівжінкою – Гермафродитом, що сидів на перламутровому троні.
Корону Гермафродита вивершувала дощечка з червоного дерева, у якій черв нищення повигризав таємничі руни.
Здіймаючи хмару куряви, придріботіла отара маленьких сліпих овечок: їх привів у своїй свиті гігантський Гермафродит на поживу корибантам, щоб підтримувати в них життя.
Час до часу серед істот, що струменіли з невидимих уст, траплялися посталі з могил – із затуленими хустками обличчями.
Спиняючись переді мною, вони голодними хижими очима вдивлялися у моє серце, так що від крижаного ляку ціпенів мозок, і кров здиблювалася у жилах, як потужний потік, зненацька перегороджений посеред русла велетенськими скелями, що впали з неба.
Повз мене майнула жінка, я не побачив її обличчя – вона відвернулася. Була вона зодягнена у плащ, зітканий зі сліз.
Процесія масок проминала мене, танцюючи й сміючись, – я їх зовсім не цікавив.
Лише П’єро задумливо озирається і вертається. Стає переді мною, заглядає мені в обличчя, наче в дзеркало.
Він корчить чудернацькі міни, змахує і розгойдує руками – то спроквола, то шалено, і якась надприродна сила змушує мене до наслідування: я теж підморгую, пересмикую плечима, кривлю уста.
Та раптом нетерплячі постаті, що юрмляться за ним, відтісняють його набік – усім кортить потрапити перед мої очі.
Усі вони без плоті: порскі перли, нанизані на шовкову нить; окремішні звуки однієї мелодії, що ллється з невидимих уст.
То вже не книжка промовляла до мене. То був голос. Голос, який щось хотів від мене, а я, хоч як старався, ніяк не міг збагнути, що саме. Він мучив мене незрозумілими пекучими запитаннями.
Але голос, який промовляв ці видимі слова, був мертвим – без відлуння.
Кожний звук у нашому світі має багато відлунь, так само як кожна річ кидає одну велику тінь і багато маленьких, але цей голос більше не відлунював – мабуть, давно-давно відлунав і розвіявся.
Я дочитав книжку до кінця, та все ще тримав її у руках, і здавалося мені, що в пошуках чогось гортав я зовсім не книжку, а свій мозок.
Усе, що сказав мені голос, я проніс у собі від першої миті свого життя, тільки було воно затаєне, забуте, сховане від моєї свідомості до нинішнього дня.
Я підвів голову.
Де чоловік, який приніс мені книжку?
Пішов?!
Чи прийде він по неї, коли вона буде готова?
А чи маю я йому її віднести?
Та я не зміг пригадати, чи сказав він, де мешкає.
Я спробував відновити в пам’яті його появу, але не зумів. Як він був одягнений? Молодий чи старий? Якого кольору мав волосся, бороду?
Я ні за що, зовсім ні за що не міг зачепитися. Кожний образ незнайомця невтримно розсотувався, перш ніж я встигав зліпити його у своїй уяві.
Я заплющив очі, притиснув пальцями повіки, щоб уловити хоч найменшу рисочку його обличчя.
Нічого, нічого…
Я став посеред кімнати, дивлячись на двері, як тоді, перед його приходом. Малював собі в уяві: ось він звертає за кут, ось ступає цегляною долівкою, ось читає табличку на моїх дверях: «Атанасіус Пернат», ось заходить до помешкання.
Намарно.
У пам’яті не зринало ані найменшого сліду від спомину, яким же він був на вигляд.
Я бачив книжку на столі й спробував уявити його руку, як він запихає її до кишені, виймає звідти книжку.
Та нічогісінько не уявлялося: була рука в рукавичці чи без, молода чи зморшкувата, з перснями чи ні?
Раптом мені спала на думку дивна річ.