– А ви, замість того, щоб їм допомагати, ще на його користь свідчите! – розгнівався пан Володийовський.
– Я за справедливість. А щодо допомоги, то хотіли мої допомогти, лише незручно їм було, бо в сум’ятті не знали, кого лупцювати, а кого берегти, та й самим через те дісталося. Я з душею і скарбом утік, і то лише через пана Кміцицa поблажливість, бо послухайте, панове, як усе відбулося.
Тут пан Рендзян ретельно описав бійку в «Поклику», нічого не опустив, а коли врешті-решт сказав і те, що йому пан Анджей наказав, дуже здивувалися товариші.
– То він так сказав? – перепитав пан Заглоба.
– Саме так, – підтвердив пан Рендзян. – «Я, каже, ні панові Володийовському, ні конфедератам не ворог, хоча вони й інакше думають. Пізніше все з’ясується, а тим часом хай гурту тримаються, як Бог милий, бо їх віленський воєвода, як раків із сака вибере».
– І сказав, що воєвода вже в поході? – уточнив Ян Скшетуський.
– Говорив лише, що тільки на шведську кінноту чекає і що зараз же на Підляшшя вирушить.
– Що, панове, про це все думаєте? – поцікавився пан Володийовський, споглядаючи на товаришів.
– Дивовижна річ! – промовив пан Заглоба. – Або цей чоловік Радзивіллa зраджує, або нам якусь засідку готує. Але яку? Радить купи триматися, яка шкода може звідси для нас виникнути?
– Що від голоду здохнемо, – пояснив пан Володийовський. – Сам я маю повідомлення, що пан Жеромський, пан Котовський і пан Липницький мають намір розділити хоругви по кількадесят коней і по всьому воєводству розсіятися, бо разом не зможуть прогодуватися.
– А якщо Радзивілл справді підійде? – спитав Станіслав Скшетуський. – То хто ж тоді йому протистоятиме?
Ніхто не зумів відповісти на це запитання, бо справді було ясно, як сонце, що якби великий гетьман литовський підійшов і застав сили конфедератів розпорошеними, то легко їх би поодинці порозбивав.
– Дивовижна річ! – повторив пан Заглоба.
І помовчавши за мить продовжив:
– Пан Кміциц якось підтвердив, що він до нас щиро доброзичливий. Я подумав би, що, може, Радзивіллa покинув. Але тоді б не нишпорив переодягненим, та і то куди? До шведів?
Тут він звернувся до пана Рендзянa:
– Він вам сказав, що на Варшаву їде?
– Еге ж! – підтвердив пан Рендзян.
– Але там уже шведська влада.
– Бa! Вже о цій годині мусив би шведів зустріти, якщо всю ніч їхав, – припустив пан Рендзян.
– Чи ви бачили коли таку людину? – спитав пан Заглоба, глипаючи на товаришів.
– У ньому зло з добром перемішані, як полова зі зерном, це точно, – зауважив Ян Скшетуський, – але щоб у тій пораді, яку нам тепер дає, була якась зрада, то не повірю. Не знаю, куди він їде, чому переодягнений, і даремна річ голову над цим ламати, бо тут є якась таємниця. Але він радить добре, застерігає щиро, можу присягнутися, як також і те, що єдиний для нас порятунок цієї поради послухатися. Хто зна, чи йому знову здоров’ям і життям не завдячуємо.
– Заради Бога! – вигукнув пан Володийовський. – Як же Радзивілл планує сюди припхатися, коли йому на дорозі стоять Золотаренко та піхота Хованськогo. Що іншого ми! Одна хоругва вислизне, та й то в Пільвішкaх мусили собі шаблями дорогу прокладати. Що іншого пан Кміциц, котрий із кількома людьми подорожує, але князь гетьман яким трибом пройде з усім військом? Хіба їх спершу розіб’є.
Ще не встиг договорити пан Володийовський, як двері розчинилися й увійшов стременний.
– Посланець із листом для пана полковника, – оголосив він.
– Давай його сюди! – наказав пан Володийовський.
Пахолок вийшов і за мить повернувся з листом. Пан Міхал мерщій зламав печатку і став читати:
«Чого я вчора не договорив орендареві з Вонсоші, то сьогодні дописую. Гетьман і сам війська проти вас має досить, але навмисно на шведську кінноту чекає, щоб під авторитетом шведського короля на вас іти. Бо якби його септентрони10 тоді зачепили, то мусили б і на шведів вдарити, а це означало б війну зі шведським королем. А цього вони б не посміли зробити, не маючи відповідного наказу, бо шведів бояться і відповідальність за початок війни на себе не візьмуть. Вони втямили, що Радзивілл навмисно шведів хоче їм підставляти. Нехай би хоча б одного підстрелили або зарубали, зараз же війна була б. Септентрони тепер не знають, що робити, якщо Литва – піддана шведів. Тому стоять на місці, чекаючи, що буде далі, не воюючи. Саме тому Радзивіллa не чіпатимуть і кривди йому не зроблять, а він прямо на вас піде і по черзі розбиватиме, якщо ви не згуртуєтесь. Богом молю! Зробіть це і воєводу вітебського кличте, бо і йому тепер до вас через септентронів буде легше дістатися, поки вони одурілі стоять. Я хотів вас застерегти під іншим прізвищем, щоб ви легше повірили, але не вийшло, тому своїм підписуюсь. Буде біда, якщо ви не повірите, бо й я вже не той, ким був, а дасть Бог, щось зовсім інше ще про мене почуєте.
Кміциц».– Ви хотіли знати, як Радзивілл прийде до нас, ось, маєте й відповідь! – озвався Ян Скшетуський.
– Це правда. Хороші аргументи! – погодився пан Володийовський.
– Хороші? Та то святі аргументи! – вигукнув пан Заглоба. – Тут не може бути сумнівів. Я перший цього чоловіка розкусив і хоч немає прокляття, якого б на його голову не проголошували, скажу вам, що ще його будемо благословляти. Мені досить на людину глянути, щоб знати, чого вона вартує. Пам’ятаєте, як він мені до серця припав у Кейданaх? Сам він нас також шанує, як лицарів, а коли моє прізвище вперше почув, то мене мало не задушив від поваги і через мене вас усіх урятував.
– Ваша шляхетність зовсім не змінилася, – зауважив пан Рендзян, – з якого б це дива пан Кміциц мав більше поваги до вас, ніж до мого пана, чи до пана Володийовського?
– Телепню! – відповів пан Заглоба. – Вас він одразу розкусив і якщо вас кличе орендарем, то кпини береже щодо Вонсоші лише через політику!
– А може, і вас через політику поважає? – відбрив пан Рендзян.
– Та це ясно, як білий день. Одружіться, пане орендарю, то ще краще будете буцати. Я вже в цьому!
– Все це добре, – гмикнув пан Володийовський, – але якщо він так щиро нам добра бажає, то чому сам до нас не приїхав, замість того, щоб, як вовк, повз нас утікати і людей наших кусати?
– То не ваша проблема, пане Міхале, – відповів пан Заґлоба. – Що ми ухвалимо, те й робіть і не помилитесь. Якби ваші жарти були варті вашої шаблі, то ви б уже великим гетьманом замість пана Ревери Потоцькогo були. А з якого це дива пан Кміциц мав би сюди приїжджати?.. Чи не для того, щоб ми йому так само не вірили, як посланню його не вірите, з чого б зараз і до великої сварки дійти могло, бо він задерикуватий кавалер? Уявімо, що ви повірили б, а що сказали б інші полковники – пани Котовський, Жеромський або Липницький?.. Що б сказали ваші ляуданці? Чи не зарубали б його, коли б ви лишень відвернулися?
– Батько має рацію, – погодився Ян Скшетуський, – він не міг сюди приїхати.
– То навіщо до шведів їде? – повторив упертий пан Міхал.
– Дідько його знає, чи справді до шведів, лихий знає, що в цю біснувату довбешку могло стрельнути! Та що нам до того, краще його застереженням скористаймося, якщо голови хочемо зберегти на плечах.
– Тут немає про що думати, – резюмував Станіслав Скшетуський.
– Треба хутко сповістити панів Котовськогo, Жеромськогo, Липницькогo і того другого пана Кміцицa, – запропонував Ян Скшетуський. – Вишліть до них, пане Міхале, якнайшвидше повідомлення, але не пишіть їм, хто застерігає, бо тоді точно не повірять.
– Лише ми знатимемо, чия то заслуга, і свого часу не забудемо за неї відплатити! – додав пан Заглоба. – Далі, хутко, пане Міхале!
– А самі під Білосток подамося, всім там збір призначивши. Дав би Бог воєводу вітебського якнайскоріше! – зітхнув пан Ян.
– З Білостока треба буде до нього делегатів від війська вислати. Дасть Бог, станемо перед очі пана гетьмана литовського, – сказав пан Заглоба, – з рівною, а то й кращою силою. Нам із ним не тягатися, але пан воєвода вітебський – то що іншого. Видатний він воїн! І чесний! Немає такого другого в Речі Посполитій!