Цікаво, що утилітарне використання теми не зменшилося і за часів правління головного суперника «історичного президента». Правлячий клас часів В. Януковича визнав практичні можливості Голодомору у справі власної легітимації, хоча й у підкорегованому вигляді. Тим не менш, практично всі політичні сили, опоненти В. Януковича доклали чималих зусиль для використання Голодомору в політичній і моральній делегітимації президента, який своїми діями відкрив одну з найтрагічніших сторінок новітньої історії України.
Після 2014 року відновилися алгоритми політичної інструменталізації Голодомору групами у владі, способи і форми репрезентації, які були створені за часів В. Ющенка. Щоправда, в міжнародній політиці Голодомор зі сфери «війни пам’ятей» перейшов у сферу неоголошеної війни з Росією: він став важливим маркером для репрезентації Росії як одвічного ворога України. Усі ці обставини варто брати до уваги, оглядаючи динаміку дій влади в царині «політики пам’яті» в Україні стосовно голоду 1932—1933 років.
Політична легітимація
Мабуть, першою офіційною практичною дією центральної влади в Україні стосовно голоду 1932—1933 рр. було розпорядження прем’єр-міністра В. Фокіна від 26 серпня 1992 р. про фінансування будівництва комплексу «Дзвони світу» у м. Лубни Полтавської області. Йшлося про 1 млн карбованців. В Лубнах насипали курган, встановили хрест і дзвін.
Перший президент України Л. Кравчук, який вже звично користувався гаслами національно-демократичної опозиції періоду перебудови (йдеться про Рух), формально досить активно сприяв організації акцій, присвячених 60-й річниці голоду 1932—1933 рр. Чималою мірою його підштовхували до цього культурні діячі, які перетворилися на державних чиновників високого рангу64, та «діаспорна номенклатура», яка через них здобула голос і моральну вагу в деяких питаннях культурної політики України65. Водночас, не можна не помітити його прагнення ідеологічно нейтралізувати проблему – Л. Кравчук шукав опертя в «націонал-демократичному» таборі для боротьби проти своїх колишніх однопартійців у Верховній Раді, водночас намагаючись не загострювати конфлікт з потужним «лівим» лобі в парламенті. Тому він не був зацікавлений у надто радикальних діях, пов’язаних із засудженням «злочинів комуністичного режиму».
19 лютого 1993 р. Л. Кравчук видав указ, якому судилося відкрити серію офіційних звернень президентської влади до теми голоду 1932— 1933 рр. – «Про заходи у зв’язку з 60-ми роковинами голодомору в Україні». Незважаючи на доволі технічний характер указу – йшлося про проведення у вересні 1993 р. «Днів Скорботи і Пам’яті жертв Голодомору» та відповідні організаційні заходи – документ був дуже важливою віхою у державній легітимації теми. Вживання слова голодомор у тексті указу мало велике символіко-ідеологічне значення: цим не лише «узаконювався» сам термін, він легітимував ту версію бачення і розуміння голоду 1932—1933 років, якій судилося стати «єдино правильною». Саме слово містило «закодовану» інформацію про причини і наслідки, встановлювало межі інтерпретації і розуміння історичного явища.
Указ також можна вважати першою офіційною спробою держави «інтернаціоналізувати» питання про голод 1932—1933 рр.: Міністерство закордонних справ отримало вказівку звернутися до ЮНЕСКО з пропозицією внести до календаря цієї організації згадки про 60-ту річницю трагедії. До організаційного комітету Днів Скорботи було запрошено 13 представників української діаспори Заходу та СНД, які очолювали найвпливовіші українські діаспорні організації66, та двох іноземців – американця Джеймса Мейса і англійця Роберта Конквеста.
Водночас указ не містив жодних натяків на винуватців голоду, хоча «націонал-демократи» з президентського оточення явно намагалися загострити проблему. У травні 1993 р. у програмі офіційних заходів, яка була запропонована Організаційним комітетом, містився пункт щодо проведення Народного суду (Трибуналу) над винними у голодоморі67, а «Дні Скорботи і Пам’яті жертв голодомору» планувалися як масштабна сценарна постановка (здійснити яку закликалися кращі режисерські сили – Ю. Ільєнко, М. Мащенко, Л. Осика). В червні того ж року сценарно-постановочний компонент з програми зник68. Ідея проведення трибуналу, мабуть, також здалася надто радикальною – він так і не відбувся, хоча за кошторисом заходів, датованим липнем 1993 р., його проведення ще передбачалося. Цікаво, що трибунал разом з панахидою та хресною ходою чомусь мав стати державі більше як в 148,6 млн купоно-карбованців – це складало більше половини бюджету всієї програми заходів69.
У вересні 1993 р. Л. Кравчук взяв участь у міжнародній конференції «Голодомор 1932—1933 рр. в Україні: причини і наслідки» – присутність першої особи на конференції сприймалась як важливе свідчення зацікавленості влади у «відновленні історичної правди». Навіть більше, Л. Кравчук заявив: «Я цілком погоджуюся з тим, що це була спланована акція, що це був геноцид проти власного народу. Але я тут не ставив би крапку. Так, проти власного народу, але за директивою з іншого центру»70. Певну пікантність цій заяві надавала та обставина, що за десять років до цього Л. Кравчук особисто був активним організатором контрпропагандистських акцій, спрямованих проти «розв’язаної на Заході антирадянської кампанії з нагоди так званого “50-ліття штучного голоду на Україні“»71. Згадана конференція може слугувати і зразком крайньої політичної актуалізації теми голоду 1932—1933 років: у виступах учасників (серед яких переважали політики і громадські активісти) голод згадувався у контексті таких проблем, як ядерний статус України, статус Севастополя і Криму, розподіл спадщини Радянського Союзу.
У червні 1993 р. Асоціація дослідників голоду-геноциду 1932—1933 рр. в Україні72 виступила з ініціативою створення тимчасової комісії Верховної Ради України, що на «основі документів, які були у науковому обігу, змогла б кваліфікувати голодомор як злочин проти українського народу, акт безпосереднього геноциду, що підірвав його генофонд і духовно-культурний потенціал». справу далі мали передати до Міжнародного суду в Гаазі73.
Інститут історії України Національної академії наук України «на виконання указу Президента України» запропонував Верховній Раді України «розглянути питання про голод 1932—1933 рр. в Україні і дати таку оцінку цій акції, яка не суперечила б істині… склалась ситуація, коли необхідна офіційна оцінка голодомору як цілеспрямованої акції тоталітарної держави. – Виокремлення моє. – Г. К.»74. Як на прецедент автори пропозиції посилалися на висновки комісій Конгресу США та міжнародної комісії юристів і вчених 1988 р. і вказували на ту обставину, що офіційна оцінка, яка містилась у постанові ЦК КПУ від 26 січня 1990 р., «не повністю відповідає дійсності».
У липні 1993 р. Оргкомітет з проведення заходів, пов’язаних з 60-ми роковинами голоду 1932—1933 рр. (який очолював віце-прем’єр міністр М. Жулинський), звернувся до керівництва Верховної Ради з пропозицією організувати обговорення проблеми на сесії парламенту. Було отримано формальну відповідь від першого заступника Голови Верховної Ради В. Дурдинця з проханням підготувати історичну довідку, проект постанови парламенту та назвати кандидатуру можливого доповідача.
Надалі, під час консультацій з ключовими фігурами у керівництві Верховної Ради стало зрозумілим, що перспектив винести проблему голоду 1932—1933 рр. на сесію немає – наближалися вибори 1994 р. (парламентські та президентські), депутатів цікавили зовсім інші проблеми, та й склад парламенту, який було сформовано ще у радянські часи, не був схильним до політичних інсценувань, спрямованих на фундаментальне засудження злочинів комуністичного режиму.