У 1970-ті роки було створено Український науковий інститут Гарвардського університету (1973) та Канадський інститут українських студій Альбертського університету (Едмонтон, Канада, 1976). Створення дослідницьких центрів у складі поважних університетів мало величезне значення як з погляду формального статусу, так і з погляду їхньої наукової якості. Українознавчі дослідження вийшли за межі українських емігрантських культурних інституцій і вмонтувалися в академічний світ Заходу попри всі негаразди, пов’язані з необхідністю доводити легітимність українських студій, інституційно відокремлених від Soviet Studies та від російських студій.
Кінець 1970-х – початок 1980-х – це також період «поправіння» внутрішньої і зовнішньої політики США під адміністрацією P. Рейгана та загострення протистояння між США та СРСР, яке супроводжувалося вкрай агресивними заявами і діями з обох боків, аж до планів нового етапу гонки ядерних озброєнь. Р. Рейган проголосив СРСР «імперією зла» – в цьому контексті будь-які громадські ініціативи, дотичні до дискредитації СРСР, потрапляли у сприятливий політичний контекст.
Нарешті, варто пригадати ще одну важливу суспільно-культурну обставину, яка вплинула на політико-ідеологічну спрямованість та інтенсивність кампанії довкола голоду 1932—1933 років. Успішна (в порівнянні з попередніми поколіннями) соціальна адаптація повоєнного покоління еміграції в північноамериканському суспільстві мала зворотній бік. З кінця 1970-х у середовищі української діаспори дедалі очевиднішою стає загроза культурної асиміляції, розмивання культурної (етнічної) ідентичності. Це особливо гостро відчувалося саме тією частиною діаспори, передусім поколінням дітей DP, які на власному досвіді пересвідчувалися, що «українського питання» в північноамериканському академічному світі просто не існує, окремі праці про Україну англійською мовою ніяк не впливали на ситуацію. Голод 1932—1933 років мав стати одним із знакових історичних символів, культурним маркером, довкола якого можна було будувати історичну ідентичність і різні форми політичної репрезентації – подібно до того, як культурна пам’ять про Голокост стала чи не центральним елементом історичної політики і громадянського виховання Ізраїлю та єврейської діаспори США.
Усе це створило передумови для нового рівня і масштабу звернень до теми голоду 1932—1933 років. П’ятдесята річниця трагедії засвідчила безпрецедентну за масштабами спробу української діаспори вивести проблему голоду на рівень політичного проекту, суспільної та академічної дискусії – спробу, результати якої були настільки ж вдалими, наскільки й неоднозначними.
Цього разу кампанія вже не була лише «календарною», тобто не обмежилася відзначенням роковин. Вона вийшла за межі діаспорної спільноти і набула міжнародного розголосу, тема стала предметом не лише політичних, а й академічних дискусій, зрештою, об’єктом юридичного аналізу на найвищому фаховому рівні в рамках міжнародного права. Варто зазначити, що ці заходи серйозно вплинули і на «материкову Україну» – вперше зусилля української діаспори безпосередньо вплинули на ідеологічні, політичні та академічні процеси в Україні.
В цих зусиллях провідну роль відіграли декілька взаємопов’язаних акцій: створення комісії Конгресу США з вивчення голоду в Україні (вона супроводжувалася масштабною кампанією звернень українців-громадян США до конгресменів); підготовка і публікація книги про голод 1932— 1933 років Робертом. Конквестом23, робота Міжнародної комісії з розслідування голоду 1932—1933 років в Україні (1988—1990); випуск у 1983 р. у Торонто фільму «Жнива відчаю» (Harvest of Despair)24.
Напередодні 50-х роковин голоду 1932—1933 років у США було створено Крайовий комітет вшанування жертв геноциду в Україні 1932—1933 років, який, окрім звичних комеморативних акцій (демонстрації, відозви), сформулював ідею створення спеціальної комісії з дослідження голоду 1932—1933 років на найвищому державному рівні. Головними промоутерами ідеї стали організація «Американці в обороні прав людини в Україні», створена наприкінці 1970-х на захист дисидентів з України (крім українців з діаспори до неї входили й американці неукраїнського походження) та Український народний союз. Початково це була ініціатива декількох людей, зокрема Ігоря Ольшанівського, згодом до неї долучилися українські академічні кола, а коли кампанія набула масштабу і розголосу – нею зацікавилися політичні організації діаспори.
Під час кампанії, з одного боку, було організовано безпрецедентну для української діаспори кампанію листів-звернень до конгресменів з різних штатів США, з іншого – вдалося використати всі наявні можливості лобіювання законопроекту зі створення спеціальної комісії з розслідування – через конгресменів, які мали зобов’язання перед етнічними українцями-виборцями.
Результатом стали законодавчі ініціативи американських законодавців. У 1983 р. двічі – у вересні і листопаді – конгресмен від Флориди Дж. Флоріо вносив законопроект щодо створення комісії, який після тривалих бюрократичних перипетій, посиленого лобіювання через конгресменів і сенаторів, надзвичайно важких залаштункових суперечок25 став законом. Через рік, у жовтні 1984 р. було створено Комісію комітету Конгресу США з вивчення голодомору. Комісію очолив конгресмен Д. Майка26 (який, до речі, не був великим симпатиком створення такої комісії), виконавчим директором був призначений молодий американський історик, спеціаліст з історії України 1920—1930-х рр. Джеймс Мейс27. Робота комісії складалася з двох частин: дослідницької (вивчення та аналіз доступних матеріалів і збирання усних свідчень) і пропагандистсько-політичної (поширення інформації про голод 1932—1933 років). Нею було організовано публічні слухання в семи штатах США, під час яких публічні свідчення на свого роду громадських слуханнях дали 57 свідків голоду 1932—1933 років.
У квітні 1988 р. звіт Комісії було передано Конгресові США28, і лише наприкінці 1990 р. було опубліковано тритомник майже двох сотень усних свідчень про голод 1932—1933 років, зроблений за методикою oral history.
За чотири роки міжнародна ситуація змінилася найрадикальнішим чином – між керівництвом США та СРСР було підписано угоди, які поклали край «холодній війні», в Радянському Союзі розгорталася політична лібералізація, названа «перебудовою». З «імперії зла» він формально перетворювався на партнера США в світовій політиці, викриття «злочинів сталінізму» стало звичною публіцистичною формулою, а масштаби та інтенсивність цих викриттів всередині країни вже перевершували звинувачувальну риторику стандартного антикомунізму. Фактично найбільші політичні гравці в США втратили інтерес до проблеми, а прихована чи відверта «антимосковська» спрямованість зусиль української діаспори надавала небажану політичну конфліктність. У результаті звіт комісії хоч і було ухвалено, однак він мав усі шанси опинитися на архівних полицях (як, власне, певною мірою і сталося)29 – до матеріалів комісії американські політики звернулися аж 2003 р., хоча не можна не зазначити, що ці матеріали вплинули на окремих публіцистів і дослідників в Україні і через них – на характер дискусій щодо голоду 1932—1933 років наприкінці 1980-х – початку 1990-х.