Зрозуміло, «поступка» стала можливою лише тому, що загальний рівень ревізії сталінізму в СРСР вже виходив за межі критики «окремих недоліків» і «помилок» – зауважимо, що вона супроводжувалася стандартною реплікою про «політичні спекуляції» на тему голоду на Заході43.
Табу на слово «голод» стосовно подій 1932—1933 рр. було знято44 найвищим посадовцем республіки. Цікаво, що саме з цього моменту риторика згадування про голод 1932—1933 років швидко радикалізується, змінюються акценти у її спрямованості. В лютому 1988 р. на партійних зборах Київської організації Спілки письменників УРСР один з представників тодішнього партійно-письменницького істеблішменту Олекса Мусієнко виголосив промову, в якій згадав про «масовий голод 1933 року» в контексті «компрометації методами штурмівщини ідеї колективізації», та про «злочинне винищення кадрів ленінського гарту». Саме тоді він побіжно вжив слово «голодомор» стосовно голоду 1932—1933 років45.
З другої половини 1988 р. тема голоду 1932—1933 років за популярністю сягає рівня суспільної уваги до Чорнобильської катастрофи: всі українські журнали, за винятком дитячих, взялися за друк відповідних матеріалів: від перекладів окремих фрагментів з книги Р. Конквеста до спогадів і літературних творів, від публікацій архівних документів (надрукованих за кордоном) до виступів науковців, в тому числі закордонних. Деякі журнали навіть започаткували спеціальні рубрики на зразок «Білої книги» (львівський «Дзвін) чи «Стежками болі і мук» (тижневик «Україна»)46.
Партійна преса47 намагалася не відставати, долучаючись до перетворення теми на суспільно значуще явище. Щоправда, тут початково ще переважали мотиви контрпропагандистського характеру, пов’язані із бажанням перехопити ініціативу і спрямувати дискусію у «правильне русло» в контексті руху до «соціалізму з людським обличчям». Важливою подією стала публікація книги документів «Голод 1932—1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів»48. Її матеріали були предметом спеціального обговорення на Політбюро ЦК КПУ в січні 1990 р.: як свідчить очевидець обговорення, вирішальну роль у тому, що книгу допустили до публікації, відіграла позиція тодішнього першого секретаря ЦК КПУ В. Івашка49. В лютому 1990 р. тема набула такого значення в «боях за історію», що було ухвалено окрему постанову ЦК КПУ «Про голод 1932—1933 років на Україні та публікацію пов’язаних з ним архівних матеріалів»50. Істориків закликали до «глибокого вивчення та об’єктивної оцінки» голоду 1932—1933 років: йшлося про відокремлення «справжнього» соціалізму від його «викривлень» – натяк цілком зрозумілий.
Згодом на рівні Політбюро ЦК КПУ було ухвалено рішення про включення до «Республіканської програми розвитку історичних досліджень, покращення вивчення і пропаганди історії Української РСР» (липень 1990 р.) теми «Суцільна колективізація і голод сільського населення 1932— 1933 рр.». Тему, про яку нещодавно небезпечно було навіть згадувати, було легітимовано в документах правлячої партії. Заборону було знято офіційно і на найвищому рівні.
Цілком очевидно, що зроблено це було під тиском двох політичних обставин: з одного боку, відчувався вплив громадських рухів і «мітингової демократії» – 1990-й рік був критичним для Комуністичної партії – як з огляду кількісних втрат (її масово полишали), так і з огляду втрат ідеологічних: саме цього року вона зазнала найсерйозніших поразок в «боях за історію»51.
Нова версія радянської історії, яку пропонували ідеологічні опоненти, «націонал-демократи», була відверто антикомуністичною. І тема голоду 1932—1933 років в цьому сенсі разом з темою репресій містила найпотужніший заряд дискредитації державної партії. Згадування про «голодомор» на рубежі 1980—1990-х рр. стало одним із обов’язкових компонентів ледь не кожного виступу (усного чи письмового), присвяченого критиці радянської системи, особливо в контексті «зовнішніх впливів» на Україну, перш за все з боку комуністичної ідеології та комуністичної влади, нібито «засадничо чужих» українській традиції і ментальності. З іншого боку, «бої за історію» стали важливим аргументом для політичної легітимації тієї частини республіканської номенклатури, яка прагнула скористатися моментом в боротьбі за перерозподіл влади з «центром». Оскільки провина за голод покладалася саме на «центр» та його «поплічників» з місцевих комуністів, ті, хто встиг «переорієнтуватися», контекстуально позбувалися «гріхів минулого» і діставали додатковий аргумент для «суверенізації республіки» (щось на зразок: якби українці самі керували своєю республікою, голоду не було б).
На кінець 1980-х припадає і перший в Україні проект збирання свідчень про голод 1932—1933 років, який починався як спільна ініціатива радикально налаштованих письменників і ще обережних істориків. Член Спілки письменників України Володимир Маняк звернувся у липні 1989 р. до С. Кульчицького (як до людини, яка «сиділа на документах») з пропозицією підготувати книгу, яка містила б офіційні документи про голод і спомини та свідчення очевидців. Для звернення по свідчення було запропоновано використати наймасовішу газету з обігом переважно в сільській місцевості – «Сільські вісті».
С. Кульчицький склав питання, які були опубліковані в «Сільських вістях» у грудні 1988 р.52 Звертаючись до читачів, С. Кульчицький вказав на те, що документів у істориків дуже небагато, тому особливого значення набувають свідчення очевидців. Читачів просили «згадати»: відомі їм випадки опору реквізиціям продовольства з боку місцевих партійних і радянських працівників; репресії проти керівних працівників і колгоспників за борги з хлібозаготівель; форми нецентралізованої допомоги голодуючим (на місцевому рівні) з боку влади; долю сіл, занесених до «чорної дошки» за невиконання хлібозаготівель, кількість загиблих від голоду односельців; допомога міста під час весняної посівної кампанії 1933 р.; просто власні спостереження53.
Неважко помітити, що питання переважно були скеровані на заперечення антикомуністичної версії голоду 1932—1933 років, на те, щоб змалювати зусилля партійних і радянських працівників, спрямовані на подолання голоду і спротив реквізиціям – цілком у руслі офіційного ідеологічного/історіографічного дискурсу кінця 1980-х років. У статті згадувався «досвід по-державному організованої боротьби з голодом» радянського уряду на чолі з В. І. Леніним. (Звісно ж, варто згадати про те, що газета, яка надрукувала анкету, була партійним виданням, а цензура у 1988 р. ще існувала). Хоч це й парадоксально, саме зазначені питання та ініційовані ними спогади, незалежно від мотивів їх виникнення, у перспективі могли б стати одним з важливих елементів більш адекватної, зваженої реконструкції картини подій 1932—1933 років.
Однак кінцевий продукт, тобто створена на основі зібраного матеріалу книга «33-й: Голод. Народна книга-меморіал»54, свідчила, що на рубежі 1990-х рр. стандарт презентації голоду 1932—1933 років вже мав усі ознаки канонічної версії, створеної в діаспорі: для друку були відібрані лише ті свідчення очевидців, які змальовували жахливі картини вимирання людей у власних домівках та пов’язані з цим ексцеси. Із майже 6 тисяч листів55, що надійшли до газети, до книги увійшло близько тисячі. Видання підготували до друку письменники В. Маняк та його дружина Л. Коваленко-Маняк. Спогади та свідчення, що увійшли до книги, було піддано літературній редакції, внаслідок чого їхня початкова цінність як історичного джерела знівелювалася56. Варто згадати ту обставину, що книга вийшла друком напередодні грудневого референдуму 1991 року.