– Ах, єпископе Вінстоне, – драматично проголошувала вона, – я не хочу говорити про себе. Можу лише уявити цей потік істеричних жіночок, які юрмляться біля ваших дверей, адже ви такий чуйний… – І після інтерлюдії у виконанні отця додавала: – Але мої наміри зовсім інші…
Вона втаємничувала у свої клерикальні сповіді лише осіб не нижче єпископського сану. Вперше повернувшись на батьківщину, вона зустріла в Ашвіллі молодого прихильника свінбернівського язичництва. Перед його пристрасними поцілунками та палкими сповідями вона просто не могла встояти, отож молоді люди обговорили всі «за» і «проти» цілком у рамках витонченого романтизму, позбавленого усіляких банальностей. І зрештою вона зопалу одружилась (для проформи), а молодий язичник з Ашвілля, переживши духовну кризу, возз’єднався з католицькою церквою і звався тепер монсеньйором Дарсі.
– Воістину, місіс Блейн, він і досі – чудовий співбесідник, права рука кардинала.
– Одного дня Еморі навернеться до нього, – зітхала прекрасна жінка, – і монсеньйор Дарсі зрозуміє його, як розумів мене…
Еморі виповнилось тринадцять, він був високий і стрункий, і в ньому все більше проявлялось кельтське коріння його матері. Навчався він вряди-годи, адже в кожному місті він «продовжував з того моменту, де зупинився», але, оскільки жоден вчитель не знайшов того місця, де він зупинився, – його розум залишався ще доволі незатьмареним. Що вийшло би із хлопця, якби він і далі продовжував таке життя, – важко сказати. Але через чотири години по тому, як вони з Беатріс відпливли до Італії, його апендикс запалився (можливо, через часті снідання в ліжку), і після кількох відчайдушних телеграм до Європи та Америки величезний корабель, на превеликий подив усіх пасажирів, різко розвернувся і поплив назад до Нью-Йорка, щоб висадити Еморі на пірсі. (Погодьтесь, якби не йшлося про життя – це виглядало б велично.)
Після його операції в Беатріс стався нервовий зрив із підозрілими симптомами білої гарячки, й Еморі залишили в Міннеаполісі, де він був приречений провести два наступні роки під опікою тітки й дядька. Саме тоді вульгарне повітря американського Заходу, так би мовити, і заскочило його зненацька.
ПОЦІЛУНОК ДЛЯ ЕМОРІ
Він скривив губи, прочитавши це:
«Я влаштовую вечірку із катанням на санях у четвер, сімнадцятого грудня, о п’ятій годині. Було б чудово, якби ви змогли прийти.
Щиро ваша,R.S.V.P.“répondez s’il vous plaît” Майра Сен-Клер».За два місяці, що він провів у Міннеаполісі, його головною турботою було маскування від інших хлопців відчуття власної зверхності над ними, хоча це його переконання було безпідставним. Одного дня він відзначився на уроці французької (він був уже в старшому класі), і цим повністю пригнітив містера Рірдона, чий акцент Еморі з презирством піднімав на кпини. І на превелику втіху класу, містер Рірдон, який колись провів кілька тижнів у Парижі, мстився, як міг, заганяючи Еморі відмінюванням дієслів кожного разу, коли той відкривав книгу. Іншого разу Еморі відзначився на уроці історії, і результат був просто катастрофічний, оскільки в класі були тільки його хлопці-однолітки. Весь наступний тиждень вони глузували над його вимовою, кривляючись один до одного: «Е-е-е-е, я вважаю, американська революція була головним чином справою середнього класу» або: «Вашингтон походив із дуже хорошої сім’ї… е-е-е-е, з доволі хорошої сім’ї, я так гадаю».
Його найбільшим ґанджем був спорт, але як тільки він зрозумів, що це – мірило впливу і популярності у школі, він почав затято і вперто тренуватись, щоб досягнути успіху в зимових видах спорту. І хоча його гомілки боліли, а ноги постійно підвертались, він мужньо продовжував накручувати кола на ковзанах на льодовій арені Лорелей кожного дня після обіду в очікуванні моменту, коли він зможе тримати ключку так, щоб вона не заплутувалась якимось незрозумілим чином між його ковзанами.
Запрошення на вечірку панянки Сен-Клер валялось весь ранок у кишені його пальта, де прилипло до сіруватих недоїдків горіхової карамелі. По обіді він зітхаючи витягнув його на світ божий і після коротких роздумів та попереднього начерку на обкладинці «Латини для першого курсу» Коллара і Деніела надряпав відповідь:
«Моя люба міс Сен-Клер!
Ваше люб’язне запрошення на вечір, що відбудеться наступного четверга, стало надзвичайно радісною звісткою сьогодні зранку. Я буду надзвичайно ощасливлений зустріччю з Вами увечері наступного четверга.
Щиро Ваш,Еморі Блейн».Отже, у четвер він замислено брів вичищеним до ковзкого тротуаром і підійшов до Майриного будинку рівно пів на шосту (затримка, яку його мати схвалила б). Він чекав на ґанку із меланхолійно приплющеними очима і детально обмірковував свій прихід: він неквапно перетне кімнату і звернеться до місіс Сен-Клер із ретельно виваженою інтонацією:
«Люба місіс Сен-Клер, мені украй прикро через запізнення. Але моя гувернантка (він затнувся, усвідомлюючи, що це непереконливо), але ми з дядьком мали важливу зустріч. Знаєте, я познайомився з вашою чарівною донькою у школі танцю».
Потім він буде потискати усім руки, легко вклонятиметься на іноземний манер ошатним маленьким панночкам, кивне хлопцям, які будуть стояти осторонь невеликими групками.
Дворецький (один із трьох в Міннеаполісі), недбало вклонившись, відчинив двері. Еморі зайшов до середини, сам зняв шапку і пальто. Він був трохи вражений, не почувши радісного вигуку із сусідньої кімнати, і зробив висновок, що зустріч, мабуть, доволі формальна (він це схвалив, як схвалив і дворецького).
– Але міс Майра… – сказав він.
На його подив, дворецький зухвало вишкірився.
– Ну… – процідив той. (Він не здогадувався, що акцент кокні повністю руйнує ефект від його зовнішнього вигляду.) Еморі холодно зміряв його поглядом. – Власне, – продовжував дворецький, голос його раптово підвищився, – вона зараз сама. Усі гості поїхали.
Еморі відібрало мову від раптового переляку.
– Що?
– Вона очікувала Еморі Блейна. Себто вас, мабуть? Її матінка сказала, що коли ви приїдете до п’ятої тридцять, вам обом доведеться доганяти їх на «паккарді».
Відчай Еморі досягнув апогею, коли з’явилась Майра, закутана по самі вуха в хутряне манто. Обличчя її було відверто невдоволене, і вона заледве зберігала люб’язну інтонацію.
– Привіт, Еморі.
– Привіт, Майро… – він пояснив, як йому прикро.
– Але ж ти врешті-решт приїхав?
– Так, дозволь пояснити. Ти, мабуть, не чула про автокатастрофу? – почав він свою оповідь.
Очі Майри округлились.
– А хто там був?
– Ну, дядько, тітка і я, – продовжував він із відчаєм.
– І хтось загинув?
Еморі витримав паузу і ствердно кивнув.
– Невже твій дядько? – вигукнула вона.
– Ні… лише кінь, – сірий такий…
Тут дворецький не витримав і захихотів.
– Мабуть, у коня заглух мотор… – припустив в’їдливо він (Еморі, зціпивши зуби, готовий був послати його на шибеницю).
– Гаразд, їдьмо вже, – сказала Майра холодно. – Розумієш, Еморі, сани були замовлені на п’яту, і всі зібрались тут, отже ми не могли чекати.
– Але ж я не міг нічого вдіяти!
– І мама наказала почекати до пів на шосту. Ми їх доженемо по дорозі до клубу Мінегага.
Залишки витримки покинули Еморі. Він уявив всю веселу компанію на санях із дзвіночками на засніжених вулицях, за тим появу лімузина, його скандальний вихід із Майрою, докірливі погляди багатьох очей, його вибачливе бурмотіння – на цей раз справжнє. Він з прикрістю зітхнув.
– Але, Майро… Ти впевнена, що ми перехопимо їх по дорозі до приїзду в клуб? – Він усе ще плекав примарну надію, що вони зможуть непомітно пройти до клубу Мінегага і зустріти компанію так, ніби вони давно вже на місці і затишно примостились біля вогню (таким чином він би відновив свою репутацію).