Коли розвиднилося, він полетів на річку скупатись.
– Яке цікаве природне явище, – сказав Професор орнітології, побачивши його з моста. – Стриж узимку! Неймовірно!
І він написав про це довгого листа в міську газету. Потім цього листа цитували скрізь та усюди – адже в ньому було так багато незрозумілих слів.
– Сьогодні я будь-що полечу до Єгипту, – вирішив Стриж і став радо чекати подорожі. Він відвідав усі пам’ятники в місті й довго сидів на церковному шпилі. Стрічні горобці, побачивши його, цвірінчали: «Який незвичайний гість!» І це його неабияк тішило.
Коли зійшов місяць, він повернувся до Щасливого Принца.
– Може, у тебе є якісь справи в Єгипті? – гукнув він. – Я відлітаю сьогодні!
– Стрижику, Стрижику, маленький Стрижи-ку, – мовив Принц, – а чи не можеш ти лишитися ще на ніч?
– В Єгипті на мене чекають, – відказав Стриж. – Завтра мої друзі полетять до Другого водоспаду. Там у болотних заростях ніжаться гіпопотами, а на великому гранітному троні сидить бог Мемнон. Всю ніч він дивиться на зорі, а коли зійде вранішня зірка, він вітає її радісним криком – і поринає в мовчання знову. А опівдні до води приходять леви. Шкура в них жовта, очі – мов зелені берили, а їхнє ревіння заглушає навіть шум водоспаду.
– Стрижику, Стрижику, маленький Стрижи-ку, – заговорив Принц, – далеко звідси, у місті, на горищі одного з будинків, я бачу молодого хлопця. Він схилився над столом, заваленим паперами, а поруч з ним у бокалі – букетик зів’ялих фіалок. Його каштанове волосся в’ється кучерями, його вуста червоніють, мов гранати, а очі в нього великі й замріяні. Він намагається закінчити п’єсу для директора театру, але надто змерз, щоб написати бодай рядок. Йому холодно в нетопленій кімнаті, і від голоду па-морочиться в голові.
– Я залишуся ще на одну ніч, – сказав Стриж, бо серце мав справді добре. – Віднести йому рубін?
– На жаль, у мене більше немає рубінів, – відповів Принц. – Єдине, що я можу віддати, – це мої очі. Вони зроблені з коштовних сапфірів, здобутих в Індії тисячі років тому. Вийми один з них і віднеси цьому юнакові. Він продасть камінь ювеліру, купить собі їжі та дров і закінчить п’єсу.
– Любий Принце, я не можу цього зробити, – мовив Стриж і заплакав.
– Стрижику, Стрижику, маленький Стрижи-ку, – умовляв його Принц, – зроби, як я тобі кажу.
Тоді Стриж виклював у Принца одне око і полетів на горище, де жив студент. Він легко пробрався до кімнати крізь шпарину в стелі. Юнак сидів, затуливши лице долонями, і не чув, як поруч затріпотіли пташині крила. Коли ж він звів погляд, то побачив прекрасний сапфір, що лежав біля букетика зів’ялих квітів.
– У мене з’явилися шанувальники! – вигукнув він. – Певна річ, це від якогось поважного добродія. Тепер я можу закінчити п’єсу!
І вигляд у нього був цілком щасливий.
Наступного дня Стриж вирушив до гавані. Він сидів на щоглі великого корабля і дивився на моряків, що розвантажували трюми і щоразу, тягнучи на мотузках іще один величезний короб, кричали: «Нумо, руш!»
– Я лечу до Єгипту! – гукнув їм Стриж, проте ніхто не звернув на нього уваги. І коли зійшов місяць, він знов повернувся до Щасливого Принца.
– Я прилетів попрощатись, – крикнув він здалеку.
– Стрижику, Стрижику, маленький Стрижи-ку, – мовив Принц, – може, побудеш зі мною ще одну ніч?
– Надворі зима, – відповів Стриж, – скоро піде холодний сніг. А в Єгипті світить тепле сонечко, і зеленіють пальми, і крокодили лежать у мулі та ліниво позирають довкола. Мої друзі в’ють гнізда у храмі Баальбека, а рожеві і білі голуби дивляться на них і ніжно туркочуть. Любий Принце, я мушу тебе покинути, але навесні повернуся – і принесу тобі два чудових самоцвіти замість тих, що ти втратив. Рубін буде червонішим від троянди, а сапфір – голубим, наче морська блакить.
– На площі під нами, – заговорив Щасливий Принц, – стоїть мала дівчинка. Вона винесла продавати сірники і впустила їх у калюжу, і тепер, якщо вона повернеться додому без грошей, батько її поб’є. Вона стоїть і плаче. У неї немає ні черевиків, ні панчіх, голова непокрита. Виклюй у мене друге око, віддай цій крихітці, і тоді батько її не битиме.
– Я краще лишуся з тобою ще на одну ніч, – відповів Стриж, – але не зроблю того, що ти просиш. Як мені виклювати тобі друге око? Ти ж тоді осліпнеш!
– Стрижику, Стрижику, маленький Стрижику, зроби так, як я кажу, – мовив Принц.
Тоді Стриж виклював у Принца друге око і спустився до міста. Він промайнув біля дівчинки і впустив камінь просто їй у долоню.
– Яке гарне скельце! – вигукнула мала і, сміючись, побігла додому.
А Стриж повернувся до Принца.
– Тепер ти сліпий, – сказав він, – і я лишуся з тобою назавжди.
– Ні, Стрижику, ти ж маєш летіти до Єгипту, – відповів бідолашний Принц.
– Я лишуся з тобою назавжди, – повторив Стриж, засинаючи біля його ніг.
А вранці він сів на плече Принца і почав розповідати про різні дива, що йому довелося бачити під час мандрів. Він говорив про червоних ібісів, які годинами стоять на берегах Нілу і ловлять золотих рибок своїми дзьобами; про древнього, мов світ, старого Сфінкса, що живе в пустелі і знає все на світі; про купців, що неквапно простують за своїми верблюдами, перебираючи бурштинові чотки; про чорного, мов смола, Царя Місячних Гір, який вклоняється великому кристалу; про велетенського зеленого змія, що спить серед пальмових віт, і про двадцятьох жерців, що годують його медовими коржиками; про пігмеїв, що перепливають озера на великих пласких листках замість човнів і вічно воюють з метеликами.
– Любий Стрижику, – мовив Принц, – ти розповідаєш про дивовижні речі, та найбільше диво у світі – це людські страждання. Немає більшої Таємниці, ніж Горе. Політай містом, Стрижику, і потім розкажи мені, що ти бачив.
І Стриж облетів усе велике місто кругом і по -бачив, як багатії веселяться у своїх розкішних будинках, а біля їхніх воріт сидять жебраки і просять милостині. Він пролітав по темних завулках міських околиць і бачив бліді личка голодних дітлахів, що безпорадно дивилися на вулицю. Під мостом двоє малих хлоп’ят тулилися одне до одного, аби хоч трохи зігрітись.
– Як хочеться їсти! – повторювали вони без упину.
– Ану геть звідси! – закричав Сторож і вигнав їх під дощ.
Повернувшись, Стриж розповів Принцеві про все, що бачив.
– Я весь укритий золотом, – мовив Принц. – Візьми його, листок за листком, і роздай бідним;
люди звикли думати, що золото робить їх щасливими.
І Стриж знімав його золоте вбрання, листок за листком, поки Принц не лишився стояти сірий і непоказний. Золоті листки Стриж відносив бідним, і на дитячих щічках рожевів рум’янець, діти сміялися з радощів і, вибігаючи гратись надвір, гукали:
– Тепер у нас є хліб!
А потім пішов сніг і вдарив мороз. Вулиці засяяли, наче вкриті сріблом; довгі бурульки, мов кришталеві кинджали, виблискували з-під стріх будинків, перехожі куталися в тепле хутро, а на ковзанці було повно малечі в червоних капелюшках.
Бідолашний маленький Стриж замерзав усе дужче, та він не міг покинути Принца, бо надто його полюбив. Він крадькома збирав крихти біля дверей пекарні й намагався зігрітись, хутко махаючи крилами.
Та прийшла мить, коли він зрозумів, що скоро помре. У нього ледь вистачило сили, щоб іще раз злетіти на плече Принца.
– Прощавай, любий мій Принце! – прошепотів він. – Дозволь мені поцілувати тобі руку.
– Я радий, Стрижику, що ти нарешті зібрався до Єгипту, – відповів Принц, – ти і так надовго затримався; але краще поцілуй мене у вуста, бо я люблю тебе.
– Не до Єгипту я збираюся, – мовив Стрижик. – Мене чекає Царина Смерті. А Смерть – це ж просто сестра Сну, правда?
Він поцілував Щасливого Принца у вуста і впав до його ніг мертвий.
У ту ж саму мить дивний тріск пролунав ізсередини статуї – так, ніби щось зламалося. Це розірвалося навпіл свинцеве серце Принца. І не дивно, адже надворі був лютий мороз.