– Мадемуазель, – сказав він і здивувався, як легко в нього з язика злітають слова перед такою красою та вишуканістю. – Ви чули, що я пастух. Часами я також уявляю з себе поета. Якщо поета виказує поклоніння перед красою, то зараз я дуже навіть почуваюся поетом. Чи можу я вам якось прислужитися, мадемуазель?
Молода жінка підвела на нього погляд сухих, скорботних очей. Його чесне, сяюче обличчя, яке у зв’язку з поважністю пригоди набуло серйозного виразу, його сильна, пряма постать і співчуття в блакитних очах, мабуть, і її неминуча потреба в доброті та допомозі, яких їй давно бракувало, розтопили її і з очей в неї нараз покотилися сльози.
– Мосьє, – сказала вона тихим голосом, – ви здаєтеся мені чесним і добрим. Це мій дядько, брат мого батька, і мій єдиний родич. Він любив мою матір і ненавидить мене, бо я схожа на неї. Він перетворив моє життя на нескінченний кошмар. Я боюся одного його погляду й ніколи раніше не насмілювалася його не послухатися. Але сьогодні він збирався віддати мене заміж за чоловіка, втричі старшого за мене. Вибачте, мосьє, що виливаю на вас власні неприємності. Ви, звісно, відмовитися чинити те божевілля, до якого він вас штовхає. Але дозвольте мені подякувати вам хоча б за ваші благородні слова. Зі мною давно ніхто не говорив.
Тепер в очах поета з’явилося ще щось, крім благородства. Він опустив на неї ніжний погляд. Вона спрагло до нього нахилилася. Він, напевно, справжні поет, бо про Івон було забуто; ця нова чарівність приворожувала його своєю свіжістю та грацією. Її легкий парфум сповнював його дивними почуттями. Його теплий, ніжний погляд зупинився на ній. Вона спрагло до нього нахилилася.
– Десять хвилин, – сказав Девід, – дано мені, щоб зробити те, на що інакше пішли б роки. Не казатиму, що шкодую вас, мадемуазель; це було б неправдою – я кохаю вас. Я не можу наразі просити вас, щоб ви кохали й мене, але дозвольте врятувати вас від цього жорстокого чоловіка, і, з часом, кохання прийде. Думаю, я маю майбутнє; я не завжди буду пастухом. Довірите мені свою долю, мадемуазель?
– Ах, ви жертвуєте собою з жалю!
– Від кохання. Час закінчується, мадемуазель.
– Ви пошкодуєте про це й будете мене зневажати.
– Я житиму для того, щоб робити вас щасливою і бути гідним вас.
Її красива ручка прослизнула з-під пальта в його руку.
– Я довірю вам своє життя, – видихнула вона. І… і кохання може прийти раніше, ніж ви думаєте. Скажіть йому. Коли я вирвуся з-під влади його погляду, я можу про все забути.
Девід пішов і став перед маркізом. Чорна постать заворушилася, і насмішкуваті очі поглянули на великий годинник.
– Ще дві хвилини. Вівчареві треба вісім хвилин, щоб вирішити, чи прийме він наречену, яка може похвалитися і вродою, і статком! Кажи, вівчарю, ти згоден стати чоловіком мадемуазель?
– Мадемуазель, – гордо сказав Девід, – зробила мені честь і прийняла пропозицію стати моєю дружиною.
– Добре сказано! – сказав маркіз. – Пан вівчар не позбавлений придворних манер. Мадемуазель міг дістатися і гірший приз. А тепер, давайте завершимо нашу справу так видко, як тільки Церква й диявол це дозволять!
Він гучно вдарив по столу рукояткою свого меча. Прийшов власник будинку; коліна його тремтіли; він приніс ще свічок, готовий почути чергову примху маркіза.
– Приведіть священика, – сказав маркіз, – священика, ясно? Щоб через десять хвилин тут був священик, інакше…
Домовласник впустив свічки й помчав геть.
Прийшов священик, розтріпаний і з важкими повіками. Він зробив Девіда Міньйо та Люсі де Варан чоловіком і дружиною, сховав до кишені золоту монету, яку йому кинув маркіз, і почовгав назад у ніч.
– Вина, – розпорядився маркіз, розчепірюючи свої зловісні пальці перед господарем.
– Наповни бокали, – сказав він, коли вино принесли. Він став на чолі столу у світлі свічок, чорна гора злоби ф чванства, з чимось схожим на спогад про давню любов, яка перетворилася на отруту, в очах, коли його погляд зупинився на племінниці.
– Мосьє Міньйо, – сказав він, підносячи бокал, – випийте після того, як я вам ось що скажу: Ви взяли собі за жінку ту, яка зробить ваше життя бридким і нещасним. Кров у її венах – спадщина, яка несе чорну брехню і загибель. Вона принесе вам ганьбу й тривогу. Біс, що в неї вселився, – у неї в шкірі, в очах, на вустах – він обмане кого завгодно. Ось вам і обіцянка щасливого життя, поете. Пийте своє вино. Нарешті, мадемуазель, я вас позбувся.
Маркіз випив. З вуст дівчини зірвався болісний крик, як від раптової рани. Девід, з бокалом в руці, ступив на три кроки уперед і став лицем до лиця перед маркізом. У його поставі було мало від вівчаря.
– Щойно, – сказав він спокійно, – ви зробили мені честь, назвавши мене «мосьє». Чи можу я тоді сподіватися, що мій шлюб із мадемуазель наблизив мене до вас – скажемо, так – за рангом і дав мені право бути більш ніж рівнею монсеньйору в невеличкій справі, що спала мені на думку?
– Можете сподіватися, вівчарю, – зневажливо посміхнувся маркіз.
– Тоді, – сказав Девід, плюснувши вино з бокалу в зневажливі очі, які з нього насміхалися, – можливо, ви погодитеся битися зі мною.
Лють вирвалася з величавого пана єдиним прокльоном, ніби затрубили в ріг. Він вихопив меч із чорних піхов і гукнув до власника дому, який тинявся поряд: «Меч сюди, для цього тюхтія!» Тоді розвернувся до дами, засміявся так, що в неї захололо серце, і сказав: «Багацько ж клопоту ви мені завдаєте, мадам. Здається, мені судилося знайти вам чоловіка й зробити вас вдовою за одну ніч.
– Я не вмію битися на мечах, – сказав Девід. Він почервонів, коли зізнався в цьому перед своєю дамою.
– Я не вмію битися на мечах, – перекривив його маркіз. – Будемо битися як селяни на дубинах? Hola! Франсуа, мої пістолі!
Вершник приніс з екіпажа два блискучі пістолі, оздоблені різьбленим сріблом. Маркіз кинув один із них на стіл поряд з рукою Девіда.
– На інший кінець столу, – вигукнув він, – навіть вівчар може спустити гачок. Не багатьом, однак, випадає честь вмерти від руки де Бупартіса.
Вівчар і маркіз стали один навпроти одного на краях довгого столу. Власник дому, якого кинуло в жар від страху, схопив ротом повітря і, затинаючись, сказав: «М-м-монсеньйоре, заради Христа! Не в моєму будинку! Не проливайте кров – це ж прожене мені клієнтів…» Загрозливий погляд маркіза змусив його прикусити язика.
– Боягузе, – вигукнув пан із Бупартіса, – спробуй не цокотіти зубами й подай нам сигнал, якщо зумієш.
Коліна господаря припали до землі. Він не мав слів. Навіть жодного звука не міг зі себе видобути. Жестами він молив про мир для свого дому та клієнтів.
– Я подам сигнал, – сказала чистим голосом панна. Вона підійшла до Девіда й солодко його поцілувала. Її очі ясно блистіли, а до щік повернувся колір. Вона стала під стіною, і чоловіки направили одне на одного пістолети, готові до сигналу.
– Un-deux-trois!
Постріли пролунали майже одночасно, так що свічки замерехтіли всього раз. Маркіз стояв і всміхався, розчепіривши пальці лівої руки на столі. Девід встояв і дуже поволі повернув голову, шукаючи очі дружини. А тоді, як одяг падає там, де його повісили, він опустився, зім’ятий, на підлогу.
З криком страху й відчаю овдовіла діва підбігла й схилилися над ним. Вона знайшла його рану, а тоді підвела той самий блідий, меланхолійний погляд.
– У серце, – прошепотіла вона. – О, його серце!
– Ходімо, – прогримів голос маркіза, – в екіпаж! Я не допущу, щоб день застав мене з тобою на руках. Ми тебе ще раз видамо заміж, і за живого чоловіка. За наступного ж, хай він виявиться хоч розбійником, хоч селянином, кого нам тільки підкине дорога. Ходімо вже, в екіпаж!
Маркіз, невблаганний і величезний, дама, знову загорнена в загадковий плащ, вершник зі зброєю – усі рушили до екіпажа, який вже на них чекав. Звук його громіздких коліс рознісся луною по селу, яке мирно спало. У холі «Срібного Графина» розбитий горем власник ламав собі руки над тілом убитого поета, а на столі витанцьовувало полум’я двадцяти чотирьох свічок.