Так, той одяг і взуття коштували йому чималих обмежень і жертв. Правду кажучи, він сподівався на легку кар’єру танцівника-партнера у ресторані і на радикальне поліпшення жалюгідного матеріального становища. Однак тепер, після багаторазових спроб, переконавшись, що на танцівника його ніхто не візьме, без болю попрощався з цим чудовим одягом.
Наближалася шоста. Прийнявши остаточне рішення, він повернув до дому.
У помешканні була тільки Манька, тендітна брюнетка з нервовими рухами. Напевно, збиралась кудись сьогодні увечері, бо сиділа біля вікна і малювалась. Вона сиділа на валізі, Дизма став у кутку.
Дівчина заговорила першою:
– Нехай пан відвернеться, я буду перевдягатися.
– Я не дивлюся.
– От і добре, бо від оскоми зуби псуються.
Вилаявся. Дівчина усміхнулась і зняла сукню. Никодим зовсім не звертав на неї уваги, хіба що дратувала вона його все більше. З великим задоволенням закрив би їй рота і викинув за двері. Вона набридала йому постійно, завзято і з якоюсь незрозумілою пристрастю. Це не ображало його чоловічої гідності, бо життя не дало умов, у яких вона могла б виникнути. Це навіть не зачіпало його людської гідності, якої він ніколи не мав у достатку, і в цьому разі не відчував жодної соціальної різниці між собою, безробітним «творчим працівником», і цією дівчиною. Просто з нього було вже досить.
Тимчасом Манька вдягнулася, накинула на плечі хустку і, ставши перед Дизмою, вишкірила великі білі зуби.
– Ну, гарна дівчина?
– Йди до біса! – випалив він зі злістю.
Вона взяла його двома пальцями за підборіддя, але швидко відскочила, коли Дизма вдарив її по руці.
– У, гадина, – зашипіла вона, – наволоч, голодранець… Ще й битися будеш?! Волоцюга…
Говорила ще довго, та Дизма не слухав. Почав відкривати валізу, а в думках рахував, що за костюм дадуть десь п’ятдесят злотих. На Керцелаку6 він платив сімдесят. На туфлях також доведеться втратити вісім, а може, й цілих десять злотих.
Несамовито заверещала дитина: за хвилину від сусідки прибігла Валентиниха. Аж тоді Манька, скінчивши свою тираду, вийшла, грюкнувши дверима.
Никодим Дизма відкрив чемодан і вийняв костюм.
– Ого, – усміхнулася Валентиниха. – Пан на бал збирається чи на весілля?
Дизма не відповів. Він старанно склав штани, жилетку, фрак, загорнув пакунок у газету і попросив мотузку. Повернувся і чоловік Валентинихи, жінка взялася розігрівати картоплю на вечерю, і помешкання знову наповнилося запахом смаженого смальцю.
– Пане Дизмо, – запитав Валентин, – ви йдете на Керцелак?
– На Керцелак.
– Але ж сьогодні субота, євреїв немає, а свої рідко купують. Та й то за невеликі гроші.
Смалець зашкварчав на пательні, Никодим голосно ковтнув слину.
– Хай буде за малі.
Раптом згадав, що ще не передивився кишені піджака. Швидко розгорнув пакунок. Так і є, у штанах був скляний мундштук, а у фраку носовичок. Взяв знайдені предмети і поклав до кишені піджака. Одночасно намацав ще щось незнайоме. Якийсь картон… Ага, це той лист-запрошення.
Ще раз витягнув з конверта і перечитав. З самого низу несподівано вдарив у його свідомість дрібний шрифт: Фрак – ордени.
Кинув оком на фрак. Бенкет… Їжа, багато їжі, ще й задурно…
«Я дурень», – подумав він, однак знову уважно перечитав запрошення: 15 липня цього року о 8-й годині вечора.
Він не міг відігнати ці думки.
– Пане Валентине, сьогодні п’ятнадцяте? – запитав він.
– Так, п’ятнадцяте.
– А котра година буде?
– Буде і десята, але зараз сьома.
Дизма на хвилину завмер.
«Та що мені зроблять? – подумав він. – Ну, викинуть за двері. Зрештою, там буде стільки людей…»
Узяв приладдя до гоління й почав перевдягатися.
Працюючи в повітовій бібліотеці, довгими пообідніми годинами, коли зовсім не було роботи, він почитував книжки. Частенько траплялися описи балів та прийомів, організованих різними графами й міністрами. Він знав – якщо книжки писали правду, – що на таких великих прийомах зазвичай буває багато людей, не знайомих між собою, тож йому має вдатися цей ризикований намір. Особливо якщо не буде надто виділятися серед гостей.
Родина Бартеків сиділа за столом і їла картоплю, запиваючи чаєм.
«Їжа, багато їжі, – думав Дизма, – м’ясо, хліб, риба…»
Вмившись над умивальником, він розчесав скуйовджене волосся і одягнув накрохмалену сорочку.
– Таки на весілля йде, – сказала Валентиниха. Її чоловік глянув на квартиранта і буркнув:
– Що нам до того.
Дизма ледве застібнув тугий комірець, зав’язав галстук і одягнув фрак.
– Їжа, багато їжі, – шепотів.
– Що ви кажете?
– Нічого, до побачення.
Повільно зійшов по сходах, застібаючи габардиновий плащ.
Під найближчим ліхтарем ще раз передивився запрошення і констатував, що там не було імені адресата. Сховав його до кишені, а конверт порвав і викинув геть.
Він ще слабо орієнтувався у місті і, хвилину вагаючись, зрештою вирішив іти знайомою дорогою. Повернув на Залізну, на розі Холодної звернув у бік костелу. Звідти вже було видно Електоральну та Банкову площу.
На вулицях кипіло вечірнє життя робітничих кварталів. З шинків лунали хриплі звуки гармоні, брудними тротуарами вешталися групи підлітків і молодих робітників у розстібнутих піджаках і без комірців. Дівчата по троє, по четверо, взявшись під руки, хихотіли й пошепки перемовлялися. Старші жінки з дітьми на руках стояли біля воріт або сиділи на винесених з помешкань табуретах.
«Субота», – подумав Дизма.
На Електоральній теж юрба: євреї, які святкували шабат, заполонили не тільки тротуари, а й вулицю. Коли він дійшов до Театральної площі, годинник на ратуші показував уже п’ять по восьмій. Піддавши ходу, вже за хвилину був перед готелем.
Він бачив, як раз за разом заїжджають блискучі автомобілі, як виходять з них елегантні люди, зодягнені в хутро, незважаючи на спеку.
Він почувався невпевнено.
Чи зможе він загубитися серед них?..
Голод, однак, переміг. Наїстися, будь-якою ціною поїсти! Нехай собі потім викидають за двері. Корона з голови не спаде.
Стиснувши зуби, він зайшов.
Поки розглядався, лакей забрав його пальто і капелюх, а якийсь ґречний пан поштиво провів його аж до дверей зали і навіть, уклонившись, їх відчинив.
Перед очима Никодима Дизми постала величезна біла зала, чорні плями фраків, розкішні вечірні туалети дам. Аромати дорогих парфумів і ґвалт голосів трохи одурманили його.
Він завмер біля дверей, коли раптом зауважив перед собою пана, що поштиво вклонявся, і його витягнуту руку. Машинально подав свою.
– Дозвольте представитись, Антоневський, особистий секретар прем’єра. Дозвольте від імені пана прем’єра подякувати за те, що зробили нам ласку прибути сьогодні. Будь ласка, пригощайтесь, ось закуски.
Він не закінчив і підбіг до двох худих чоловіків, які тільки-но увійшли.
Никодим Дизма витер піт з чола.
– Дякувати Богові! Тільки тепер сміливіше…
Швидко опанувавши себе, він почав розглядатися довкола і вивчати ситуацію. Зауважив, що навколо пані і панове їдять, стоячи з тарілками в руках, або сидять за невеликими столиками. Вирішив стримати голод, щоб подивитися, як поводяться інші. Стіл був заставлений якимись незвичайними наїдками, яких ще ніколи не бачив. З великою радістю схопив би якусь із тих тарілок і з’їв би усе, що на ній, десь у кутку. Однак тримав себе в руках, спостерігав.
Нарешті наважився і почав шукати очима тарілку. Коли знайшов і виделку, то наклав собі багато якогось салату і шматок паштету. Мав повний рот слини. Він просто не міг відірвати очей від тарілки. Раптом, обернувшись, щоб знайти собі краще місце, відчув досить сильний удар у лікоть. Тарілка вилетіла з рук і розбилась об підлогу.
Дизму охопила злість. Перед його носом безцеремонно пропихався якийсь товстий пан, який навіть не вважав за потрібне повернутися і вибачитися за свою незграбність. Якби Дизма міг опанувати себе, він би проігнорував його рух. Зараз же знав тільки одне: той грубий вибив йому з рук їжу.