– Хіба ваш роман «Факельна хода» не про національні проблеми? – це вже прозвучало російською. Причому, з московською говіркою – Давидов прекрасно розрізняв акценти.
Денис повернувся на голос.
Це Кротов, «Літературна газета». Він! На лінкор або крейсер не тягне, але як протичовновий корабель – цілком. Усе-таки виставка у Варшаві, сюди Соловйова не пошлеш! Доводиться обходитися дрібнішими рибками!
Кротов – той іще кадр! Старий, перевірений, вірний – справжній шакал пера! Огрядний, спітнілий, із обличчям, на якому написано хронічне нетравлення і багаторічний запор. Жовчний, злий, аж сочиться недоброзичливістю, як гниле м’ясо – червоною рідотою. Давидов-белетрист для нього завжди був недостатньо високочолим, але писати про нього доводилося: він модний тренд! Його перекладають! У нього великі наклади на заході та в колишніх радянських республіках, і читачі ходять за ним, як собача зграя за тічною сучкою! Яка несправедливість – приділяти увагу письменнику, що не бажає писати нудно, не любить інтелектуальну прозу, не дивиться на колег по цеху, відкопиливши нижню губу, і не підтримує нинішню ідеологію країни, мовою якої, мерзотник, має щастя творити!
– Ні, пане Кротов. «Факельна хода» – не про національні проблеми: це книга про реінкарнацію нацизму. Вона про нацизм і нацистів, якими ми бачимо їх сьогодні. Про те, що вони – реальність.
– Дуже неполіткоректна книга, – зауважив Кротов мимохідь. – Особливо у вашому нинішньому становищі та для вашого нинішнього оточення.
Відповідь його не цікавила, він заготував промову заздалегідь.
– Якби її написав якийсь політик лівого спрямування, то це була б річ звичайна. Але ви не політик, ви автор жанрової літератури, причому в країні, для якої пишете мовою ворога. Але ви – дозволений ворог і дозволяєте собі кепкувати, знущатися над серйозними проблемами, злісно підбивати і читачів, і владу. Ви, напевно, почуваєтесь, як блазень при королівському дворі – у цілковитій безпеці. Вам же все прощають…
– Точно! – вигукнув Давидов, зображуючи радість.
Насправді він деякий час роздумував, чи не влаштувати просто зараз потворну сцену з мордобоєм, але уявив собі, з яким тріумфом цей літературний черв’як від критики дістане тілесні ушкодження і почне всім демонструвати розбитий п’ятак, і від цікавої загалом думки відмовився.
– Звичайно ж, ви маєте рацію! І яке точне, історично виправдане порівняння! Блазень при дворі! Мені все можна! Низький жанр! Прекрасне становище, пане Кротов! Не вважаєте? Можу говорити що хочу! Писати що хочу! Їздити куди хочу! І немає наді мною ані цензора, ні головного редактора. Я маю право бути неполіткоректним. Мене за це не звільнять, бо ніде не працюю. І обов’язково десь надрукують, тому що мене із задоволенням читають. Не у вас, звичайно, але, як з’ясувалося, це не найбільше горе. Велика перевага автора жанрової літератури – мене ніхто не сприймає серйозно, зате всі читають! А якщо читають, то і перекладають. А якщо перекладають, то, значить, продають. А вас і ваших протеже, звичайно ж, приймають усерйоз, але, на жаль… Відчуваєте різницю?
Кротов криво посміхнувся, розглядаючи опонента, як вищий примат розглядає якогось земляного черв’яка, щойно виявленого в купі опалого листя, але нічого не відповів.
– Значить, для вас, Давидов, настали золоті часи? Лишилися без конкурентів?
«От скажу. Та й хрін з ним! – подумав Денис, посміхаючись у відповідь. – Здибатися б з ним без свідків, увечері… Ні. Не вийде. Втече. Та й не можна – Європа все-таки! Але як же сверблять руки…»
– Звичайно ж, пане Кротов! А ще ми залишилися без вас, про що шкодуємо з ранку до вечора. І без можливості хвалити мудрість вождя! І без необхідності підтримувати його політику!
– Ви, Давидов, – сказав Кротов, посміхаючись, – тепер підтримуєте іншу сторону. Заокеанську. Вам так зручніше. І хвалите своїх нових вождів. Але при цьому пишете російською! І рано чи пізно вам ваші нові господарі це пригадають!
Дівчинка, що перекладала розмову польською, здивовано подивилася на Дениса, глядачі на стенді обурено загули.
Денис зробив заспокійливий жест рукою.
– Розумієте, Кротов, мова – не ваша власність, і слава Богу. Це мова мільйонів моїх земляків, моїх батьків. Це мова моєї мами, а ви намагаєтеся зробити її мовою ворога. Я розумію, що вам неприємно, що мене читають і у Варшаві, й у Москві, і в Києві. Але вам доведеться з цим змиритись і жити. А хто мені та що пригадає, я вже якось сам розберуся. З вами ми на сьогодні завершили… Переходимо до наступного запитання.
Давидов повільно розтиснув кулаки. На долонях залишилися сліди від нігтів.
– Пане Давидов!
Незнайома жінка років тридцяти п’яти – сорока, обличчя, яке не запам’ятовується, що хоч разів сто зустрічай, не впізнав би – набір пересічних рис, накритий зверху ріденьким каре мишачого кольору. Вдягнена, щоправда, яскраво, але й це не рятує. На бейджі щось написано: сині літери на жовтому тлі, напевно, назва газети, але якої саме – не розгледіти, та й не важливо.
Важливо всміхатися.
– Вас називають письменником-фантастом, Денисе. І в кожній вашій книзі є фантастичне припущення. Чому саме фантастика для вас – основний жанр?
Голос у неї трохи кращий за зовнішність, але не набагато, хоча вона намагається додати трохи хрипоти для сексуальності, тільки виходить схоже на хронічний ларингіт. Але запитання нормальне, без другого дна. Можливо, вона навіть читала «Факельну ходу». Або «Погані новини на понеділок».
– А чом би й ні? Чим фантастика гірша за історичну драму? Або міський роман? Скажіть, Анна Кареніна існувала в реальності? А яким був Крістобаль Колон, якщо він був? Тарас Бульба, князь Срібний, Захар Беркут, д’Артаньян? Хто вони? Історичні постаті, плід уяви авторів? Ось Сенкевич вигадав Богуна чи описав? Чи і те й те? Увесь світ, який ми пам’ятаємо, вигаданий письменниками! Ми знаємо війну 1812 року за романом Льва Толстого, революцію – за Лавреньовим, Бабелем, Олексієм Толстим. Усе – війни, катаклізми, великі відкриття, наукові звершення – для нас зберегли письменники. Хто зі звичайних людей читатиме хроніку, коли є романи? Повстання Спартака – це Джованьйолі, пекло – це Данте, Південна Америка – це Маркес. Яким залишиться в історії політик, залежить не від нього і навіть не від його справ, а від літописця. Що ми згадуватимемо про подію через 20-30-50 років, залежить від того, що напишуть про неї письменники.
– І журналісти! – не витримав Кротов. – Між іншим…
Денис вирішив репліку не ігнорувати, але потримав паузу, чекаючи, поки закінчать переклад польською.
– У першому наближенні – і журналісти теж. Але стаття живе кілька годин, у кращому разі кілька днів або місяців. Книги більш довговічні, особливо хороші книги. Світ, у якому ви живете нині, придуманий нами – письменниками, вже вибачте за нескромність! Всі ви – якщо мені спаде на думку описати сьогоднішню зустріч – станете плодом моєї уяви, залишаючись при тому звичайними земними людьми! Так, це так… Уявне і реальне – це навіть не Інь і Ян. Це просто те ж саме, і через кілька років після того, як події відбулися, ніхто не знає, що придумано, а що ні. Та що там – через кілька років! Чули приказку: бреше як очевидець?
По залі прокотився легкий смішок.
– Мене вважають фантастом, – вів далі Давидов, посміхаючись, – але я не пишу фантастику. Я пишу про те, що мені цікаво, що мене хвилює. Мені треба зробити книгу такою, щоб ви її запам’ятали, щоб порекомендували прочитати її вашим друзям і близьким. І якщо для цього потрібно фантастичне припущення, то я із задоволенням його зроблю. І воно стане реальністю для тих, хто роман прочитає, полюбить моїх героїв і проживе з ними придуманий мною шматок життя. Це не фантастика, це просто література. У літературі немає високих і низьких жанрів, є хороші письменники, які пишуть цікаві книги, і погані письменники, які пишуть книги нудні. Є люди, які не володіють ремеслом, і люди, які ремеслом володіють. Одних ви будете читати, навіть якщо вони напишуть телефонний довідник, а інших не будете, хоч що б вони написали. Первинно читач вибирає не жанр, а оповідача. От і все. Я відповів на ваше запитання?