– Морське повітря? – вигукнув мій свояк, зі щирою приязню втискуючи квиток у руку молодикові. – Матимете його стільки, що на все життя вистачить. А фізичні вправи – та на судні ви сидячи навправляєтесь більше, ніж якби ви на землі безперестану перекидалися через голову.
А сам він – тобто мій свояк – вернувся додому поїздом. Сказав, що для його здоров’я добра й Північно-Західна залізниця.
Іще один мій знайомий теж був на тиждень вибрався в морську подорож понад узбережжям. Перед відплиттям до нього в каюту прийшов стюард і спитав, чи він платитиме за їжу кожного разу окремо, чи заплатить наперед за весь час.
Стюард радив заплатити наперед – так, мовляв, вийде багато дешевше. Сказав, що за тиждень із нього візьмуть два фунти п’ять шилінгів. На сніданок у них подають рибу й смажене м’ясо. О першій годині обід із чотирьох страв. Вечеря о шостій – суп, риба, антре1, печеня, птиця, салат, солодке, сир і десерт. І легенька м’ясна перекуска о десятій.
Мій знайомий обрав це меню за два фунти й п’ять шилінгів (він любить попоїсти).
Обід подали, коли минали Шірнес. Мій знайомий чомусь не почував такого апетиту, як сподівався, а тому з’їв тільки трохи вареного м’яса й полуниці з вершками. Удень він не раз згадував той обід, і часом йому здавалося, що він уже кілька тижнів не їв нічого, крім вареного м’яса, а часом – що він уже кілька років живе на самих полуницях із вершками.
Та м’ясові і полуницям з вершками теж, видно, було не солодко, бо вони просились на волю.
О шостій прийшли й сказали, що вечеря готова. Це повідомлення мій знайомий сприйняв без великого захвату, проте подумав, що треба ж відробити частину тих двох фунтів і п’яти шилінгів, і, держачись за линви та інші речі, спустився до їдальні. Унизу його зустрів приємний аромат цибулі й гарячої шинки, змішаний з пахощами смаженої риби й зелені. Підійшов, улесливо всміхаючись, стюард і спитав:
– Чого вам принести, сер?
– Краще винесіть… мене звідси, – насилу відповів мій знайомий.
Його підхопили, хутенько винесли нагору й зоставили біля завітряного борту.
Наступні чотири дні він жив скромно й безгрішно, живлячись самими сухариками та содовою водою; однак у суботу, набравшися зухвальства, зважився випити слабенького чаю із грінками, а в понеділок уже поглинав курячий бульйон. У вівторок він зійшов на берег і довго стояв на пристані, із жалем в очах дивлячись услід пароплавові.
– Бач, поплив, – нарікав він. – І моя їжа на ньому зосталась. На два фунти їжі! Заплатити заплатив, а з’їсти не з’їв…
Він запевняв, що надолужив би своє, якби йому ще хоч один день.
Ось чому я так рішуче виступив проти морської подорожі. Я пояснив, що боюся не за себе. Мені море ніколи не вадило. Але я боявся за Джорджа. Джордж відказав, що з ним було б усе гаразд, йому навіть подобається морське плавання, але нам із Гаррісом він не радить і думати про щось таке, бо певен, що ми обидва на морі слабуватимемо. А Гарріс заявив, що для нього завжди було таємницею, як це люди примудряються хворіти на морську хворобу, – він навіть гадає, що вони роблять це навмисне, аби похизуватись. Він, мовляв, і сам не раз хотів спробувати, але так і не зумів.
Потім він почав розповідати нам, як йому траплялося пливти через Ла-Манш у таку бурю, що пасажирів доводилось прив’язувати до койок, і на всьому пароплаві тільки двох – його та капітана – не брала морська хвороба. Інколи той другий був не капітан, а помічник, але, як правило, здоровими лишалися двоє: Гарріс і ще хто-небудь. А як не двоє, то самий Гарріс.
Цікава річ: нікого ніколи не бере морська хвороба… на суходолі. У морі бачиш скільки завгодно хворих на неї – повні пароплави, але на суходолі я ще не зустрічав людини, яка б знала, що це таке – морська хвороба. Де ховаються, зійшовши на берег, ті тисячі змучених нею пасажирів, що кишать на кожному судні, – це для мене загадка.
Правда, якщо більшість людей такі, як той чоловік, що його я якось бачив на одному ярмутському пароплаві, то цю уявну загадку розгадати неважко. Пригадую, ми тільки-но відпливли від Саутендського молу, а він уже вистромлявся у відчинений ілюмінатор у дуже небезпечній позі. Я підійшов і спробував урятувати його. Поторсав за плече й сказав:
– Слухайте, відійдіть-но, а то за бортом опинитесь.
– Ох, я б і радий! – тільки й відповів він.
Довелося залишити його там.
Через три тижні я побачив його в кав’ярні при одному батському готелі. Він розповідав про свої подорожі і з великим захватом говорив, як він любить море.
– Морська хвороба? – вигукнув він у відповідь на сповнене заздрості запитання якогось лагідного молодика. – Ну що ж, признаюсь, одного разу мене трохи млоїло. Це було коло мису Горн. Другого дня вранці корабель розбився.
Я озвався:
– А це не вам нещодавно було погано біля Саутендського молу, й ви хотіли опинитися за бортом?
– Біля Саутендського молу? – спантеличено перепитав він.
– Так. На ярмутському пароплаві, у п’ятницю три тижні тому.
– А… справді! – зрадів він. – Тепер пригадую. У мене тоді чомусь голова розболілась. Мабуть, від пікулів. Такий начебто пристойний пароплав був, а пікулі подали – просто гидота. Ви їх не куштували?
Що ж до мене, то я винайшов чудовий спосіб, як запобігати морській хворобі. Треба балансувати своїм тілом у такт із хитанням судна. Стати посередині палуби, і коли підіймається ніс пароплава – нахилятись уперед, аж поки ледь не торкнешся палуби власним носом; а коли підіймається корма – відхилятись назад. Тоді ви самі весь час стоятимете вертикально. Годину-дві воно помагає дуже добре; але ж неможливо хитатись так уперед та назад цілий тиждень!
Джордж запропонував:
– Давайте попливемо вгору Темзою.
І пояснив, що тоді в нас буде досхочу і свіжого повітря, і руху, і спокою; постійна зміна краєвидів розвіюватиме думки (навіть ті, які знайдуться в Гаррісовій голові); а натомившись від веслування, ми добре їстимемо й ще краще спатимемо.
Гарріс зауважив, що Джорджеві небезпечно робити щось таке, від чого він спатиме ще краще; і взагалі йому незрозуміло, як це Джордж примудриться спати більше, ніж він спить звичайно: адже в добі завжди, і взимку і влітку, буває тільки двадцять чотири години. Ну а якщо він і справді зуміє спати більше, то чи не краще відразу померти та й не витрачатись на харчі й помешкання.
А втім, додав Гарріс, йому самому Темза підійде «на всі сто». Я ніколи не розумів, що це за «сто» – сто пенсів чи сто шилінгів, сто дюймів чи сто футів, – але так кажуть усі; отже, мабуть, і справді це якесь дуже підходяще «сто».
Мені Темза теж підходила «на всі сто», і ми з Гаррісом обидва сказали, що Джорджеві набігла непогана думка; але сказали таким тоном, ніби дивувались, як це Джордж спромігся придумати щось таке розумне.
Єдиний, хто не зрадів Джорджевій пропозиції, був Монтморенсі. Сказати по правді, його ніколи не тягло на Темзу.
«Для вас, хлопці, воно, може, й добре, – думав він. – Вам воно подобається. А мені… Ну що мені там робити? Краєвиди мене не цікавлять, тютюну я не курю. Як я побачу на березі пацюка, ви ж однаково не спинитесь. А як я засну, ви почнете якісь витівки в човні, і я можу вилетіти за борт. Ні, якби ви спитали мене, я б сказав, що це дурне діло. Дурне-дурнісіньке».
Проте нас було троє проти одного, і пропозицію прийняли більшістю голосів.
Chapter Two
Plans discussed – Pleasures of “camping out,” on fine nights – Ditto, wet nights – Compromise decided on – Montmorency, first impressions of – Fears lest he is too good for this world, fears subsequently dismissed as groundless – Meeting adjourns.
We pulled out the maps, and discussed plans.
We arranged to start on the following Saturday from Kingston. Harris and I would go down in the morning, and take the boat up to Chertsey, and George, who would not be able to get away from the City till the afternoon (George goes to sleep at a bank from ten to four each day, except Saturdays, when they wake him up and put him outside at two), would meet us there.