Перебуваючи уже другий рік на шлюбній подорожі Європою, молоденька двадцятилітня Інес схотіла – повна особистим щастям – зробити радість Кляриній сирітці і взяти її у подорож із собою. Ласкавість тіточки Інесільї була така безмежна, що запропонувала небозі самій вибрати собі маршрут. Справжня казка!
Добра Фея з’являється з травневих квітів, дотиком чарівного прутика зміняє звичайний гарбуз на золотий повоз, а нікому не потрібну Попелюшку на щасливу принцесу, бажання якої стають дійсністю!
Ноель назвала три міста, які хотіла побачити: Рим, Бурґос і… Аахен. Бо в Аахені гробниця Карла Великого! А він в ту добу Ноеліного життя втіляв у собі все велике і героїчне».
Чоловік тітки дон Лоренсо – арабіст і археолог – викладав у Мадридському університеті. У 1899 року Наталена жила у Мадриді у маминої кузинки Касільди Медіначелі, котра була двірською дамою, подругою королеви Марії-Крістіни. Вона часто бувала у королівському палаці Ескоріалі й мала змогу не тільки спілкуватися з королевою, але й гратися з королевичем – майбутнім королем Іспанії Альфонсом XIII.
Дон Лоренсо зацікавив Наталену археологією та малярством, навчав арабської мови і спонукав студіювати медицину, а тітка Інес займалася її музичною освітою та співом. Окрім цього Наталена їздила верхи та володіла холодною і вогнепальною зброєю. Згодом вона писала, що «вихована двома вуйками-вченими», які «вчили мене мовам, філософії… історії Іспанії, археології, мистецтва, приправляти лікувальні зілля, музиці, співу, складанню віршів іспанських і латинських».
У 1905 році тітка Інес захворіла на сухоти й померла у віці 27 років. А тим часом батько Наталени повернувся з тривалих подорожей в Україну, оселився у Києві і одружився з шляхтянкою Людмилою Лось, яка походила «зі славного чеського роду». Нав’язалося листування, в якому батько став настійливо прохати, аби Наталена переїхала до нього.
«Озвався батько. І кликав дівчину додому. Немов би був у Естрельїти інший дім, окрім бургоського! Нині татко міг покликати дівчину до себе. Гострий біль від втрати любої дружини настільки затих, що у Великих Борках з’явилась нова мама. Власне, це вона пожаліла незнайому їй пасербицю, з якої мала стати черниця. І Ноель мусить бути незмірно вдячна за це…
Нова ж мама визнала за неслушне, щоб дівчиною опікувався вуйко-священик. Вона ж таки має батька і, хоч і не рідну, але все ж таки маму. Боротьба і суперечка були зайві. Батько мав право на свою дитину і тільки його слово є вирішальним, коли іде про її долю» («Хрест»).
Вона їде до Києва і змушена змагатися характерами з мачухою, котра звикла усіма командувати, а на додаток була ще й заражена москальськими православними ідеями, відтак усе іспанське викликало в ній відразу. Правда, вона робила поправку на Францію. Усе французьке подобалося, тому до пасербиці вона зверталася на французький манір – Ноель. Під цим іменем письменниця фігурує у повісті «Без коріння».
Мачуха вважала, що нема кращої долі для жінки, як вдало вийти заміж, а про те, аби продовжити навчання, і слухати не бажала. Але щось і від неї вдалося почерпнути, бо вона навчила Наталену чеської мови, історії та літератури. Окрім цього дівчина вивчила польську, українську та російську. Остання давалася їй нелегко: «Тиждень за тижнем минали серед нудного, але впертого навчання тяжкої для європеїзованого вуха московської мови».
Про те, як вона навчалася у пансіоні для шляхетних панночок, можна дізнатися з повісті «Без коріння». У Києві вона також брала уроки музики у Миколи Лисенка.
А далі батько і мачуха, занудившись провінційним київським побутом, перебралися до Санкт-Петербургу, де дівчина змушена була вести пусте й беззмістовне світське життя: «Ноель мусила бувати у товаристві, на царських прийомах, в театрах, на балах…»
Але потяг до науки перемагає, вона навчається в Археологічному інституті, навіть пише кілька статей. Водночас відвідує лекції в Академії мистецтв та бере уроки співу в консерваторії у співака і професора Олександра Мишуги, який високо цінив вокальні дані Наталени й радив їй вступити до опери.
Однак мачуха не дрімала і хутенько підібрала для пасербиці наречених: її «далекого кревняка, дона Фернандо Енріко де Кастро. Можеш спинитись на значному землевласникові князеві Чавчавадзе. Врешті, третій – блискучий гусар, ротмістр Кисілевський. Цей, щоправда, без титулів і тутешнього походження – від запорожців, але має в Петербурзі величезні зв’язки».
Мачуха намагалася будь-що притлумити Наталенин потяг до науки та співу, хоча дівчина добилася неабиякого успіху. Олександр Мишуґа запропонував їй дебют в опері у петербурзькому французькому імператорському Михайлівському театрі. Степан Росоха у 1943 р. в передмові до «Легенд старокиївських» писав: «Дебют у трьох п’єсах різного типу пройшов блискуче. Наталена дістала анґажеман не тільки до «Théâtre Michel», але й до «Théâtre Gymnase», з яким саме тоді була славна акторка Jane Gadding, що в ті часи конкурувала зі славою вже старіючої Сари Бернар». Опісля вона отримала головну роль у «Сафо» Альфонса Доде, викликавши істерику в інших актрис.
На балу у княгині Ксенії Олександрівни Наталена познайомилася з перським дипломатом, сорокарічним князем з екзотичним іменем Іскандер Гакгаманіш ібн Куруш. І відразу закохалася. А відтак опинилася у Персії, де ледь не вийшла заміж за князя, але все ж таки утекла.
Вона не повернулася ані до Росії, ані до України, бо у 1908 році царська влада запропонувала її батькові, як французькому громадянинові, покинути межі імперії. Отже вона знову в Іспанії і до літа 1911 року живе у Мадриді в дядька Лоренцо, який облаштував для неї ціле малярське ательє. Наталена учиться в Мадридському університеті, студіюючи археологію та арабістику.
Мало що бракувало, аби Наталена не стала іспанською письменницею. Але знову втрутилася доля. Закохався у неї король Альфонсо XIII та став частенько її провідувати. Чутки про королівське захоплення докотилися до королеви-матері Марії-Крістіни та дружини короля Вікторії-Євгенії. Влітку 1911 року королева через падре Евгеніо передала дівчині листа з вимогою негайно вступити до монастиря Кармеліток в Авілья або покинути Іспанію.
Наталена покинула Іспанію разом зі своїм вуйком, оселилася в Парижі і почала студіювати медицину у Сорбонні. Але її захоплення археологією не проминуло і вона побувала на розкопках Помпеї. А ще співала в паризькій опері й писала та публікувала оповідання французькою мовою. На ці публікації звернув увагу Анатоль Франс і заохотив до літератури. Тут знову мало що бракувало, аби Наталена не стала тепер уже французькою письменницею.
Тим часом у 1912 році батька Наталени викликали до Росії для того, щоб він прийняв спадщину – ті маєтки, які належали колись його матері. «Тож, одержавши від російського уряду документи, – згадує письменниця, – батько вирішив, що поїдемо поклонитись тій землі, за яку поляг його батько, а потім – продавши частину маєтків, батько заложить притулок для старих й немічних та самітніх старих людей. Ми ж знову повернемося до Франції. Батько буде продовжувати свою наукову працю. А я – студії. Бо батько хотів, щоб я була не тільки філологом, але освіченою людиною, і порадив мені ще студіювати медицину, яка «археологові має придатися при експедиціях».
Царський уряд довго не давав дозволу на заснування такої інституції, як та, що батько намітив. Боявся уряд, щоб це не було приховане гніздо революції, закладене сином польського повстанця, й умовляли батька лишити собі все на свій власний ужиток. Жиють же, мовляв, в імперії такі чужинці, як сіамський принц Чокробон, французький принц Луї Бонапарт, принцеса Боргезе. Так чому б він не міг? Батько відповів, що, мабуть, тому, що він не принц, звик до своєї праці, любить її й хоче її продовжувати. Так ці переговори тяглись, аж нас застукала перша світова війна. Як французьких громадян нас не зачіпали, але за межі імперії вже не випустили».