Геленіон перестала прати і з цікавістю слухала подругу.
– І, ти, поетко, склала нову пісню? – спитала вона
– А як же інакше? – здивувалась Ізі. – Ти ж сама розумієш: коли вранці перед тебе справа наліво вилетять птахи, це віщує щасливий день.
І Ізі заспівала повним, оксамитним контральтом:
Щасливий день! Ясний мій день!Ти радісно почався.У серці дзвоники дзень-дзень.Мені ж сам бог з’являвся.Схили же, небо, келих свійІ щастям всю мене полий.З вікна поверху висунулась лиса голова:
– І нема вам упину, цокотухи? Як перестануть цесарки, тоді заводять оці… цикади та музи з передмістя! Скажім для прикладу, хоча б бога посоромились!
– Але! Сховайся, місяцю, бо ж надворі вже день давно! – відбила жарт грекиня. – Тільки ж, бачу, філософ забув, що сьогодні він мусить вийти э дому зрання.
– З такими грішницями справді все забудеш. Бо ж мені з вами таки й не по дорозі.
– Якщо до шиночку, то дійсно… Попіни й таберни нам справді не по дорозі.
– Попіни, попіни, – передражнив Гелене філософ Стробус. – Жінота, скажім для прикладу, говорить найкраще про те, чого не тямить. – І з цими словами сховався.
– Ізі-і! Не дуй же так у жарівню! Посиплеш сажею всі мої ексоміди, – повернулась грекиня до жарівні. – Але я, власне, не розумію, чого ти так радієш?
– Як тобі це зрозуміти, мила Геленіон, коли ти взагалі не тямиш, що то таке радість!
– Навпаки. Саме тепер, коли в місті цезар, і коли я маю стільки замовлень, я це розумію дуже добре.
– Не гнівайся на мене, але ж ти розумієш тільки радість матеріальну. А я от не розумію: навіщо тобі стільки грошей? Ти ж і так маєш найбільшу частину нашого дому
– Що частина? Я хочу мати цілий дім, власний, у рідному Коринті, з великим виноградником і з чудовим видом.
– І тоді, Геленіон, перестанеш бути митцем. Не робитимеш своїх чудових ваз. Не ліпитимеш своїх прекрасних фігурок. Мистець, коли стає заможним, для золота зраджує мистецтво, каже Батил.
– Багато ви тямите з вашим Батилом. Справді, тоді я не робитиму статуеток для гендлярів бобами чи оливками. Ага! Ти згадала про Батила. Приходив тут Квакус. Побоявся віддати диптихон. Казав прийде ще раз. Бо Батил тебе конче кличе сьогодні до школи.
Ізі перенесла під перголою ближче до столу жарівню й розставляла на столі дві миски, поклала ложки.
– Ну ось і ясний місяць між вранішні зорі, – лагідно промовив Стробус, виходячи вмиватись до фонтана
На кам’яній лаві зауважив Ізін плащ, пакунок і свої сандалії.
– Дитино моя! Таж ти щойно вернулась? А співаєш, ніби ти спала цілу ніч! Коли ж ти виспишся?
– Як буде змога, пополудні, – відповіла Ізі.
– Ну, що ж ти там бачила на симпозіоні? Багато було римських гостей?
– Багато… Але, як бігла додому, мене спинили нічні вартові – вігілії. Тепер їх сила ходить вулицями. А як я підходила до Ростри, чула я їхню розмову. Говорили вони про якогось Татіана. Казали, що хоч цезар і дуже мудрий, однак Татіан його «накриє плащем». Стробусе, хто то такий цей Татіан?
– Дитино моя, дві речі не цікавлять філософа. Це – скажім для прикладу – кохання і політика. Але відповім тобі коротко: розумієш, що то є сила, а що воля? Так от: цезар Адріан це – сила. А сенатор Татіан – воля. Sapienti sat. Finis.
Стробус сів до столу, узяв ложку.
– А тепер, Геленіон, до справи. Ти знаєш Лізієвого раба, кухаря Екзуперія?
– Екзуперія? Це чи не той дивак, що говорить тільки з цапами? А до людей не озивається?
– Його. Але не такий він і дивак, як удає.
Стробус показав пальцями, ніби рахує гроші.
– Я цим способом враз видобув із нього мову. Сьогодні зранку він буде сам на весь дім, бо всі ж підуть зустрічати августу. То є нагода докладно оглянути інзулу Лізія. Мені йти не годиться: кожен знає, чого філософ Стробус задивляється на чужі вілли. То я попередив Екзуперія, що ти хочеш купити якісь вази та статуї. А ти вже оглянь докладно.
– А є купець? Хто?
– Страшна таємниця. Ані мур-мур. Хризіс, гетера, хай вона чхне щасливо.
– Та що ти говориш, філософе? Він же на неї й промарнував всі батькові маєтки!
– Ну, скажім для прикладу, не тільки на неї. Але ж і Хризіс мала з того двійко гранатових зерняток. Твій же улюблений Арістофан не дурно сказав, що ваша сестра «три міни позичить, а дванадцять нарахує». Дурний Лізій позичав у Хризіс.
– Кулешик на столі! – покликала Ізі. – Геленіон! Сідай з нами!
– Дякую, я вже снідала. Здивував ти мене, Стробусе. Справді, треба щось робити. До речі, ти згадав Арістофана. Він-бо ще каже: «То бараняче життя – жити й нічого не робити».
– А ти ще додай від себе: і не заробити, – всміхнувся філософ.
– Кулешик – як амброзія. Хоч би й самому цезареві. Кажуть, що він харчується, як ми, вбогі філософій: оливки, свиняче сало, куліш. Але Ізін – загарячий і просить ще трохи солі.
Ізі метнулась по сіль.
– Чуєш, малярко? – приглушив Стробус мову. – Кортить мене пхнути на слизьке того губатого фауна Лізія. Багато я наслухався від нього прикростей. Але то б пусте, коли б він не почав заглядати сюди та накидати оком на нашу цикаду. Отож поможи мені, щоб йому зі всього маєтку лишились тільки губи та бас. Тож пильнуй всього!
– Хіба ж мені треба казати двічі те саме? Це ж тобі не твоя цезарейська школа. Лише скажи: де зійдемось? Чи ти будеш з Ізі у Евное?
– Хіба й ти підеш зустрічати августу на Колюмнадах? – здивувалась Ізі, повертаючи з сіллю. – От дивина: Геленіон – на розривки.
– Не на розривки, а нові орнаменти оглянути, що будуть на римлянах.
– І не самі орнаменти, – додав Стробус – Не шкода очей і для Адріана.
– Мені жаль, що я не можу. Треба у школу
– Все встигнеться. Таки ж не щодня трапляється побачити цезаря. Особливо такого, що буває раз на кілька століть, – озвався Стробус.
У брамі стояв Квакус, тримаючи на плечі коша, з якого висіла зелена кропива.
– Даремно трудився, – промовила Ізі, перебігаючи очима диптихон. – Я знаю це ще з учора. І за годину буду в школі.
– Отож і я казав. А він: ще й на словах, каже, нагадай. Ганяють людину. Отакі ключки, та ще й з рибою.
Стробус виразно глянув на Ізі. Та зрозуміла.
– Зажди, Квакусе.
Раб спустив на землю коша, потер намуляне рамено й почав гризти гарбузяне насіння
– Риба, – показав пучками на кіш, – Доміна страх любить. Ласа. А що там діється на Колюмнадах! Уже й не просунутись, ні протиснутись! Мов ті мухи на патоку. А чого? Дістануть щось?
– Цікаво ж, – відмовив філософ.
Було жаль старого. Але встрявати в розмову з рабом не личило.
– Отож тільки й того, що цікаво. Наша доміна й собі – так пан аж ногами затупотів, як селезень. Дякую тобі красненько. Скажу – за годину-дві прийдеш.
* * *
Моє серце в тілі моєму не перебувало й життя від смерті вже не відрізнялось.
З єгипетської казки про Сінуте.Берлінський папірус.Цезар Елій Адріан, що вже кілька день гостював в Александрії, цілковито полонив александрійців. На тлі святочної пишності, розваг і загальної заклопотаності цезарева постать, повна шляхетної простоти й досконалої стриманості, вимальовувалась ще виразніше й принаджувала населення. Неначе цезар напустив таємних чарів. Все в ньому подобалось захопленим громадянам: і його обличчя, і те, що не був голений, як усі римляни, а мав бороду. І що замість імператорської пурпури мав на собі звичайний білий, «філософський», плащ. І те, що ходив між люди без охорони й цікавився всіма дрібницями міського життя. Всі були вдоволені.
Жерці були вдячні за пошану до всіх – без винятку – святинь і релігій. Жіноцтво шаліло з радості від збільшення жіночих прав. Народ і військо захоплювались, що Елій володіє зброєю ліпше за Траяна, свого попередника, знаменитого вояка. Представники мистецтва і вчені раділи, що Адріан справді був філософом, всебічним житцем, з кожним говорив його мовою, бо знав тих мов багато.
Забулося, що він походив з «чужої» Іберії і для єгипетської Александрії «в дійсності» є лише… «римським тираном».
Про Адріана було повно всяких анекдотів і дотепів. Було відомо, що він не має жодних стосунків зі старшою аж на десять років Сабіною – августою, що її мусив взяти за дружину з мотивів політичних. Відомо було, що вона зла, як іхневмон. І відповідно до тієї приязні, яку виявляли до Адріана, ще й не бачивши її, виявляли до неї ненависть.