– Пане Гарт, – повідала вона. – Мені здається, що ваш скетч матиме успіх. Ця роль Ґраймс написана наче зумисне для мене. Я можу її зіграти так, що вона виділятиметься, як полковник Сорок четвертого полку посеред базару. І я бачила вашу роботу. Знаю, що ви можете зробити з іншою роллю. Але бізнес є бізнес. Скільки ви отримуєте на тиждень за номер, який виконуєте зараз?
– Двісті, – відповів Гарт.
– А я отримую сто за свій, – правила своє Черрі. – Це звична знижка для жінки. Але я живу на них і щотижня відкладаю кілька банкнот під цеглу в старому комині на кухні. Мені подобається сцена, я люблю її, але є ще дещо, що люблю ще більше – це маленька хатинка в провінції, яку куплю колись, з рябими курми та шістьма качками, що тиняються навколо двору. А тепер дозвольте мені сказати вам, пане Гарт, що мене цікавить лише бізнес. Якщо ви хочете, щоб я грала у вашому скетчі, я це зроблю. І вірю, що нам це до снаги. Але я ще дещо хочу сказати. Маю повідомити, що в моєму характері немає жодних дурниць, і я працюю на сцені за те, що мені платять, так само, як інші дівчата працюють у крамницях чи офісах. Я збиратиму гроші, щоб утримувати себе, коли вже буду застара для театральних вибриків. Ніякого будинку для літніх людей або притулку для необачних актрис мені не треба. Якщо хочете зробити мене діловим партнером, пане Гарт, без всіляких там витребеньок, то я в ділі. Я дещо знаю про театральні трупи, але хочу, щоб ми стали інакшими. Хочу, щоб ви знали, що я працюю на сцені для того, аби щодня забирати певну суму коштів у конверті з нікотиновими плямами на ньому в місці, де його лизнув касир. Таке маю хобі – відкладати на похмурі дощові дні у своєму майбутньому. І хочу, щоб ви знали, яка я. Не знаю, як виглядає нічний ресторан, бо п’ю лише неміцний чай, ніколи не теревенила з чоловіком біля входу до театру й тримаю гроші в п’ятьох ощадних банках.
– Панно Черрі, – озвався Боб Гарт своїм спокійним, серйозним голосом, – ви маєте право висувати свої власні умови. Фраза «лише бізнес» наліплена на мій капелюх і трафаретом вибита на моїй барсетці. Уві сні я завжди бачу бунґало з п’ятьох кімнат на північному березі Лонґ-Айленду, з японцем, котрий варить зупу з молюсків і пече качку по-пекінськи, а я на ґанку, загорнений у пончо, гойдаюся в гамаку й читаю «У нетрях Африки» Стенлі[4]. І більше нікого навколо. Ви ніколи не цікавилися Африкою, чи не так, панно Черрі?
– Ніколи, – підтвердила вона. – А що я наміряюся зробити зі своїми грошима, то це покласти їх у банк. Тепер можна отримати чотири відсотки річних за депозити. Я вже полічила, що за десять років буду мати прибутків десь близько 50 доларів на місяць лише самих відсотків. Також я могла б навіть інвестувати частину свого капіталу в дрібний бізнес, скажімо, майстерню з пошиття капелюшків або салон краси, і заробити ще більше.
– Ну, – зауважив Гарт, – бачу, що ваші думки рухаються в правильному напрямку, так чи інакше. Є багато акторів, котрі чогось варті, і вони також могли б відкладати дещицю на чорний день, якби не тринькали свої грошики. Дуже радий, що у вас правильний погляд на бізнес, панно Черрі. Я міркую так само й вважаю, що цей скетч подвоїть те, що ми зараз заробляємо, коли вдасться його інсценізувати.
Подальша доля скетчу «Забави для мишей» – це історія всіх успішних п’єс. Гарт і Черрі коротили її, різали, переробляли, виконували хірургічні операції на репліках, змінювали фрази, повертали їх назад, доповнювали, перейменовували, повертали стару назву, переписували, замінили стилет на пістолет, повернули револьвер – пропустили скетч крізь усі відомі процеси редагування та покращення.
Вони репетирували п’єсу в порожній вітальні пансіонату, яку рідко використовували до цього, поки не досягнули того, що старовинний годинник перед боєм щоразу шипів за уламок секунди до клацання незарядженого револьвера, який Гелен Ґраймс тримала в руці під час репетирування хвилюючої кульмінаційної сцени.
Авжеж, це була захоплююча й бездоганна праця. На сцені ж використовували справжній револьвер 32-го калібру, заряджений справжніми набоями. Гелен Ґраймс, народжена на Дикому Заході, майстерністю та сміливістю не поступалася Баффало Біллу, до безтями закохана у Френка Дезмонда, особистого секретаря і конфіденційного помічника зятя свого батька, «Арапахо»[5] Ґраймса, короля рогатої худоби й власника чверті мільйона доларів і великого ранчо, яке, судячи з краєвиду, розташоване десь у Дикому Полі або в Амаґансетті, що в штаті Нью-Йорк. Дезмонд (за межами сцени – пан Боб Гарт) носить онучі, мисливські штани йподає свою адресу в місті Нью-Йорк, залишивши вас дивуватися, чому, що ж він робить у Дикому Полі або в тому ж таки Амаґансетті, і водночас метикувати, навіщо мільйонерові онучі на своєму ранчо та ще й секретар на додачу.
Ну, так чи інакше, але ви знаєте так само добре, як і я, що ми всі любимо такі п’єси, визнаємо це чи ні – такий собі покруч «Синьої Бороди-молодшого» та «Цимбеліна»[6], якого грають росіяни.
У «Забавах для мишей» були лише дві з половиною ролі. Гарт і Черрі, звісно, виконували дві з них, а половина дісталася робітнику сцени, котрий лише раз за всю виставу вибігав на сцену в смокінгу й панічно лементував, що будинок оточили індіанці, а також, аби прикрутити газ в коминку за наказом хазяїна.
У скетчі була ще одна дівчина – красуня з П’ятої авеню – котра навідувала ранчо й спромоглася зачарувати Джека Валентайна, коли той іще був заможним завсідником клубів на нижній Третій авеню, до того, як той втратив усі свої статки. Ця дівчина з’являлася на сцені лише на світлині – Джек тримав її портрет на коминку у вітальні в Дикому Полі. Гелен, природно, ревнувала.
А тепер – до захоплюючих подій. Старий «Арапахо» Ґраймс однієї ночі вмирає від грудної жаби – це пошепки повідомляє нам на сцені Гелен у присутності лише його секретаря. І того ж дня фермер залишив 647 тисяч готівкою у своїй бібліотеці (на ранчо!), щойно отриманих за продаж череди худоби на Сході (ось як чому ми платимо такі високі ціни за відбивну!). І гроші – наче корова язиком злизала. Джек Валентайн був єдиним, хто перебував поряд із мільйонером, коли той (буцімто) дав дуба.
«Бог свідок, я люблю його, але якщо він зробив це вчинок…» Ви ж усе розумієте? І тоді згадують про не надто пристойну дівчину з П’ятої авеню, котра так і не виходить на сцену. Чи можемо ми її в чомусь звинувачувати, коли Театральний траст обмежує ціни на квитки, а сукні на спині застібає помічник режисера, бо кравчині зараз коштують занадто дорого?
Але постривайте. Настає кульмінація. Гелен Ґраймс більше вже не може стримуватися. Вона переконує себе в тому, що Джек Валентайн – не лише підступний, але й користолюб. Втрати 647 тисяч доларів і коханця в галіфе для верхової їзди з такими лампасами по боках, як температурна крива хворого на черевний тиф, цілком достатньо, щоб вивести зі себе будь-яку шляхетну леді. Ось так!
Вони стоять у бібліотеці (на ранчо!), прикрашеній головами лосів на стінах (хіба лосі жили колись в Амаґенсетті?), і починається розв’язка. Не знаю цікавішого місця у виставі, ніж розв’язка після кульмінації.
Гелен вважає, що гроші поцупив Джек. Бо хто ще був там, щоб їх прихопити? Адже директор просидів біля каси, оркестр не покидав своїх місць у ямі і ніхто не міг пройти повз швейцара Старого Джиммі, якщо тільки не зміг би показати скайтер’єра або автомобіль як гарантію власної платоспроможності.
Остаточно втративши голову, як ми й повідомляли раніше, Гелен каже Джеку Валентайну: «Розбійник і злодій, і, що ще гірше, – викрадач довірливих сердець, тебе чекає ось яка доля!»
У цьому місці вона, певна річ, вихоплює надійний револьвер 32-го калібру.