– Але милий Боже, – дивувався Боб Гарт, спинаючись на ноги, – це даремно. Вже запізно, скажу я вам, Семе, занадто пізно. Цього не може бути. Це неможливо. Повне нерозуміння.
– Вона плаче за вами, – наполягав мандрівний жонглер. – З кохання до вас її троє заледве можуть втримати, і волає ваше ім’я так гучно, що вони не наважуються підняти завісу. Прокиньтеся, юначе.
– З кохання до мене? – вибалушив очі Боб Гарт. – Хіба ж я не сказав вам, що вже запізно? Адже ми з Черрі взяли шлюб ще два роки тому!
Золото, що блиснуло
Розповідь із моральним підтекстом завжди схожа на хоботок комара. Вона набридає вам, а потім впорскує крапельку отрути, щоби роздратувати вашу совість. Тож нумо спершу почнімо з моралі, аби покінчити з нею. Не все золото, що блищить, але мудра та дитина, яка закупорює корком свою пляшечку з кислотою для дослідів.
Там, де Бродвей огинає ріг площі, на якій стовбичить Справжній Джордж[10], розташований маленький «Ріалто». Там можна побачити акторів із околиці й дізнатися їхнє гасло.
– Ні, кажу я Фромену, ви не зможете мене отримати дешевше ніж за два долари п’ятдесят центів за виступ, інакше я йду геть.
На захід і на південь від оселі трагіків простяглися одна чи дві вулиці, де жителі іспансько-американської колонії туляться для того, щоб урвати собі хоч трохи тропічного тепла на цій холодній півночі. Центром життя в цій дільниці є «Ель-Реф’юджіо», кафе і ресторан, який обслуговує легковажних вигнанців із Півдня. З Чилі, Болівії, Колумбії, неспокійних республік Центральної Америки та запальних островів Вест-Індії прибувають сеньйори в плащах і сомбреро, котрих викидають, як палючу лаву, політичні виверження у своїх країнах. Сюди вони приходять, аби снувати плани, виграти час, залучити кошти, зацікавити флібустьєрів, нелегально переправити зброю та боєприпаси, провернути свої оборудки. В «Ель-Реф’юджіо» вони знаходять атмосферу, в якій почуваються як риба у воді.
У ресторані «Ель-Реф’юджіо» подають страви, особливо приємні для вихідців із країн Козерога та Рака. Там заради альтруїзму ми змушені ненадовго зупинити цю історію. О, гурмане, втомлений кулінарними вивертами галльського шеф-кухаря, тобі треба до «Ель-Реф’юджіо»! Тільки там можна знайти особливу рибу, ікталура блакитного[11] з Мексиканської затоки, запеченого по-іспанськи. Помідори надають їй барви, індивідуальності та душі, чилійська капуста дарує їй пікантності, оригінальності та краси, а незнані трави дарують винятковість і таємничість… Увінчування її досконалості заслуговує окремого речення. Навколо неї, над нею, під нею, біля неї – але ніколи в ній – нависає ефірна аура, настільки тонка та делікатна, що лише Товариство психічних досліджень може визначити її походження.
І не кажіть, що в «Ель-Реф’юджіо» в рибу кладуть часник. Це швидше дух часнику, що пролітає повз, легко поцілувавши страву, увінчану петрушкою, так само як поцілунки в житті є «безнадійною фантазією того, коли вдаєш, що цілуєш вуста, призначені для інших»[12]. А потім, коли офіціант Кончито приносить вам тарілку коричневих бобів і карафку вина, яке не без зупинок приїхало з Порту до «Ель Реф’юджіо» – ah, Dios[13]!
Якось із океанського лайнера лінії Гамбурґ–Америка, який стояв на причалі № 55, зійшов генерал Перріко Хіменес Віллабланка Фалькон, пасажир із Картахени. Генерал барву обличчя мав між рябою та гнідою, його талія становила сорок два дюйми, а зріст – п’ять футів чотири дюйми з підборами в стилі Людовика XV. Він мав вуса власника тиру, носив одіж техаського конгресмена й напускав на себе пихатий вигляд делегата з необмеженими повноваженнями.
Генерал Фалькон достатньо добре знав англійську, щоб поцікавитися, як зайти на вулицю, де стояв «Ель-Реф’юджіо». Коли ж він дістався до цієї дільниці, то побачив оголошення на вітрині представницького будинку з червоної цегли, на якому було написано Hotel Espanol. У вікні виставили аркуш паперу, на якому написали: Aqui se habla Español[14]. Генерал увійшов упевненим, що це дружній порт.
У затишному кабінеті сиділа пані О’Браєн, власниця закладу. Вона мала світле – ні, бездоганно біляве волосся. Щодо іншого, то вона була люб’язна й мала видатні форми. Генерал Фалькон підмів своїм капелюхом із широкими крисами підлогу й вичавив кілька іспанських слів, які звучали як петарди, що ляскають у вогні.
– Іспанець чи даґо[15]? – чемно поцікавилася пані О’Браєн.
– Я колумбієць, мадам, – гордо промовив генерал. – І розмовляю іспанською. У вашому вікні написано, що тут балакають іспанською. Як же це?
– Але ж ви тільки-но нею зверталися, чи не так? – зауважила мадам. – А я от не можу.
У готелі «Еспаньйол» генерал Фалькон попросив кімнату й облаштувався в ній. Під вечір він вийшов на вулицю, щоб побачити дива цього гамірного міста Півночі. Коли він прошкував, то згадував дивовижне золоте волосся мадам О’Браєн.
«Це тут, – сказав сам собі генерал, без сумніву, своєю мовою, – має жити найвродливіша сеньйора на світі. У Колумбії я не бачив таких краль серед наших красунь. Але ж ні! Не генералові Фалькону думати про вроду. Моя відданість належить моїй країні».
На розі Бродвею та Малої Ріалто генерал розгубився. Вуличний рух здивував його, а решітка одного автомобіля штовхнула його на віз, навантажений апельсинами. Водій таксі ледь не наїхав на нього й вилив на голову гостя міста ціле цеберко прокльонів. Генерал дістався до тротуару й знову отетерів, коли свист від деко для арахісу гаряче дмухнув йому вухо.
– Yalgame Dios[16]! Яке ж пекельне це місто!
Коли ж генерал нарешті вибирався з юрби перехожих, неначе поранений якийсь бекас, його примітили одночасно два мисливці. Один із них був «Забіяка» Мак-Ґайр, спортивна система котрого вимагала використання міцної руки й застосування не за призначенням восьмидюймового уламку свинцевої рурки. Іншим мисливцем асфальту був «Павук» Келлі, спортсмен із витонченішими методами.
У нападі на очевидну для них здобич пан Келлі був швидшим. Його лікоть акуратно заблокував натиск пана Мак-Ґайра.
– Вали звідси! – жорстко наказав він. – Я його першим побачив.
Мак-Ґайр утік, наляканий вищим розумом.
– Даруйте, – звернувся пан Келлі до генерала, – але вас трохи пом’яли в натовпі, еге ж? Дозвольте мені вам допомогти.
Він підняв капелюх генерала й струсив із нього пил.
Методи пана Келлі не могли не досягти успіху. Генерал, здивований і збентежений гамірними вулицями, вітав свого визволителя як кабальєро з якнайбезкорисливішим серцем.
– Я б волів, – зауважив генерал, – повернутися до готелю О’Браєна, в якому зупинився. Каррамба! Сеньйоре, яке галасливе місто цей ваш Нуева Йорк!
Ввічливість пана Келлі не дозволила б покинути шанованого колумбійця наражатися на небезпеку повернення без супроводу. Біля дверей готелю «Еспаньйол» вони зупинилися. Трохи нижче на протилежному боці вулиці засяяла скромна підсвічена вивіска «Ель-Реф’юджіо». Пан Келлі, котрий знав усі вулиці без винятку, називав це місце «притулком для даґо». Усіх іноземців пан Келлі класифікував за двома категоріями – даґо та французи. Він запропонував генералу податися туди та закріпити їхнє знайомство, що ґрунтувалося на ще не застиглому фундаменті.
За годину генерал Фалькон і пан Келлі ще сиділи за столиком у куточку змовників «Ель-Реф’юджіо». Між ними стояли пляшки та склянки. Удесяте генерал довіряв таємниці своєї місії до Estados Unidos[17]. Він тут, заявив прибулець, щоб купити зброю – дві тисячі карабінів Вінчестера – для колумбійських революціонерів. У його кишені був чек із Карфаґенського банку на 25 тисяч доларів. За іншими столиками інші революціонери також гучно лементували про свої політичні таємниці своїм товаришам-змовникам; але ніхто не був таким галасливим, як генерал. Він грюкав по столу, вимагав, щоб принесли ще вина, верещав своєму супутнику, що його доручення було таємним, і про нього не повинна знати жодна жива душа. Сам пан Келлі був схильний до доброзичливого ентузіазму. Він схопив руку генерала через стіл.