До кінця наступного тижня він виміряв, що діамант у горі приблизно дорівнював усім іншим діамантам, існування яких було відоме на світі. Проте оцінити його шляхом звичайних розрахунків було неможливо, оскільки він був суцільним, і якби він запропонував його на продаж, то це не лише б викликало кризу на світовому ринку, а й при умові, що ціна росла б так, як зазвичай, залежно від величини каменю, в арифметичній прогресії – у світі не вистачило б золота, аби купити й десяту частину діамантової гори. Та й що робити з алмазом такої величини?
Це становище було чарівно безпомічним. З одного боку, він був найбагатшою людиною, та все ж, хіба йому нічого не належало? Якби його таємниця розкрилася, то невідомо, до яких заходів вдався би уряд, аби запобігти краху на золотому й коштовному ринках. Вони могли негайно забрати заявку й установити монополію.
Вибору не було. Він повинен таємно продавати свою гору. Він послав на Північ за своїм молодшим братом і поставив його наглядачем над рабами, які навіть не підозрювали, що рабство вже скасували. Аби їх запевнити, він прочитав їм власноруч створений наказ, в якому повідомлялося, що генерал Форрест реорганізував розколену армію Півдня й завдав нищівної поразки мешканцям Півночі в одній детально спланованій битві. Негри наївно йому повірили. Вони дійшли висновку, що така декларація є хорошим знаком й негайно виконали свої примітивні обряди.
Фіц-Норман відправився закордон, маючи при собі сто тисяч доларів й дві валізи, наповнені невідшліфованими діамантами різних видів. Він відплив до Росії на китайській джонці й через шість місяців після того, як покинув Монтану, опинився в Санкт-Петербурзі. Він винайняв непомітну квартирку й одразу ж викликав придворного ювеліра, повідомляючи, що має діаманта для самого царя. Він прожив у Санкт-Петербурзі два тижні, постійно перебуваючи в небезпеці та можливості бути вбитим, часто перебираючись з одного житла в інше. За весь час перебування в російській столиці він відвідав свої скрині всього-на-всього три чи чотири рази.
Його ледве відпустили в Індію, проте він був змушений дати клятву повернутися через рік, маючи при собі ще більші й чарівніші діаманти. Та перед тим, як він поїхав, придворний скарбничий поклав для нього в американські банки п’ятнадцять мільйонів доларів – на чотири вигаданих ним псевдоніми.
Він повернувся до Америки в 1868 році, подорожуючи понад два роки. Предок відвідав столиці двадцяти двох країн і розмовляв із п’ятьма імператорами, одинадцятьма королями, трьома принцами, шахом, ханом та султаном. До того часу Фіц-Норман оцінював свої статки сумою в один мільярд доларів. Лиш одна причина заважала йому повністю розкрити таємницю. Варто було якомусь великому діаманту з’явитися в центрі уваги публіки на тиждень, люди починали створювати скандали, любовні перипетії, революції та війни, що залишалися нерозв’язаними ще з часів першої Вавилонської імперії.
З 1870-го й аж до його смерті, що наступила в 1900-му році, життя Фіц-Нормана Вашингтона стало епічною поемою, писаною золотим пером. Були й, звісно, незначні події: він ухилявся від топографічних вимірювань, одружився з однією леді-вірджинкою, з якою виховав єдиного сина; а ще серія нещасливих обставин просто змусила його до вбивства рідного брата, доленосна звичка якого напиватися до нерозсудливої маячні кілька разів загрожувала їхній безпеці. Та, у цілому, лише декілька смертей заплямували ці щасливі роки багатства й прогресу.
Незадовго до смерті він змінив свою політику, і все своє величезне багатство, окрім, хіба що, кількох мільйонів доларів, використав на купівлю гуртом рідкісних металів, які й помістив у безпечні сховища банків по цілому світу, зареєструвавши їх як антикварні дрібнички. Його син, Бреддок Тарлтон Вашингтон доклав до цієї справи ще більшого розмаху. Метали були переплавлені в найрідкісніший із хімічних елементів – радій, так що еквівалент мільярда доларів помістився золотом у скриньку не більшу від коробки сигар.
Коли після смерті Фіца-Нормана минуло три роки, його син, Бреддок вирішив згорнути справу батька. Спадок, що вони разом із батьком перейняли від гори, ще не піддавався точному обчисленню. Він вів записну книжку, де шифрував приблизну кількість радію в кожному з тисячі банків та, опікуючись ними, реєстрував прізвища, під якими зберігався цей статок. Потім він зробив дуже просту річ – запечатав джерело отримання коштовностей.
Він просто його закрив. Те, що подарувала гора, мало забезпечити незрівнянну розкіш усім майбутнім поколінням Вашингтонів. Єдиною турботою тепер залишалося зберігання таємниці, аби можлива паніка, що стосувалася такого відкриття, була придушена й, разом з усіма аукціонерами світу, не довела до повного зубожіння.
Такою була сім’я, куди завітав Джон Т. Енгер. Це була історія, яку він почув зранку після свого приїзду у вітальні зі сріблястими стінами.
5.
Після сніданку Джон вийшов через величезний мармуровий портал й із цікавістю розглянув краєвиди перед собою. Уся долина, від початку діамантової гори до крутої гранітної скелі в п’ятьох милях звідси, видавала подих золотого серпанку, що бездіяльно завис над витонченими широкими газонами, озерами та садами. Тут і там скупчення в’язів створювало делікатну тінь гаїв, що дивно відрізнялося від міцної маси соснового лісу, який утримував пагорби в лещатах смарагдово-голубої темряви. Дивлячись на все це, Джон помітив за півмилі від замку трьох молодих оленів, які самотньою шеренгою вийшли з однієї зграї й із грайливою незграбністю зникли в темно-смугастій напівсвітлій гущавині. Джон не здивувався б, якби побачив фавна, що бігає з сопілкою серед дерев та намагається спіймати рожевощоку німфу з розкуйовдженим золотим волоссям, що мелькає між смарагдовим листям зелені.
У такій холоднокровній надії він спустився мармуровими сходами, порушуючи слабкий сон двох вівчарок, що лежали внизу, і направився доріжкою, викладеною білими й голубими цеглинками, здавалося, що веде в нікуди.
Він перебував у стані блаженства. У цьому й проявляється щастя й непридатність молодості – вона ніколи не може жити в теперішньому, а завжди вимірює дні у власному блискучо-примарному майбутньому – у квітах та золоті, дівчатах та зірках, які тільки залишаються прообразами й пророцтвами цієї незрівнянної, недосяжної юнацької мрії.
Джон плавно повернув за куток, де густі кущі троянд наповнювали повітря важким ароматом, і перейшов через парк до дерев, під якими виднівся клаптик моху. Він ніколи не лежав на мохові, тому хотів перевірити, чи справедливо використовують порівняння з м’якістю, коли говорять про мох. І тут він побачив дівчину, що йшла по траві прямо до нього. Вона була наймилішим створінням, котре йому коли- небудь зустрічалося.
Вона – одягнена в білу коротку сукню, що ледве прикривала її коліна, та вінок із резеди, прикрашений голубими смужками сапфіру, що зв’язували її волосся. Її босі рожеві ноги розбризкували крапельки роси при ходьбі. Дівчина була молодшою за Джона – не більше шістнадцяти.
– Привіт, – ніжно сказала вона, – я – Кісмін.
Та для Джона вона була вже чимось більшим, аніж Кісмін. Він підійшов до неї обережно, важко ступаючи, аби не натрапити на її босі ступні.
– Ти ще мене не бачив, – вимовив її лагідний голос. Її голубі очі додали: «І багато втратив» – Минулого вечора ти зустрів мою сестру Жасмін. Я отруїлася салатом-латуком, – продовжив її ніжний голос, а її очі приховали: «І коли я хвора, то дуже мила, і коли ні – теж».