– Ви маєте забрати його додому, – наполягала сестра. – Негайно!
Гротескна картина з жахливою точністю постала в уяві змарнілого чоловіка – картина того, як він проходить переповненими вулицями разом із такою жахливою істотою, що волочиться біля нього.
– Я не можу, я не можу, – простогнав він.
Люди його зупинятимуть, і що він їм скаже? Він має познайомити їх із цим старцем:
– Це мій син, що народився сьогодні зранку.
І потім сивий чоловічок натягне своє покривало на себе, і вони шкандибатимуть, важко проходитимуть повз галасливі крамниці, ринок із рабами, – на хвильку містер Баттон пристрасно забажав, аби його син був чорним, – проходитимуть повз розкішні будинки-резиденції, повз будинок для престарілих…
– Ну ж бо! Опануйте себе, – наказала медсестра.
– Слухайте, – проголосив раптом старець, – якщо ви думаєте, що я піду додому в цій ковдрі, то ви цілковито помиляєтеся.
– Малята завжди окутані ковдрами.
З навмисним шурхотінням старець дістав малу білу сорочечку.
– Дивіться, – він говорив тремтячим голосом. – Ось це вони приготували для мене.
– Малята завжди таке носять, – відказала буденним тоном медсестра.
– Добре, – сказав старець, – цей малюк постане голим перед вами через дві хвилини. Ця ковдра свербить. Врешті, могли б окутати мене простирадлом.
– Зачекай! Зачекай! – швидко сказав містер Баттон. Він обернувся до медсестри. – Що мені робити?
– Йдіть у місто та купіть вашому синові якийсь одяг.
Голос сина містера Баттона йшов за ним вниз до холу.
– І тростину мені, тату. Я хочу мати тростину.
Містер Баттон дико зачинив за собою двері.
2.
– Доброго ранку, – звернувся нервово містер Баттон до клерка універсальної крамниці Чісапік. – Я хочу купити одяг для своєї дитини.
– Скільки їй років, сер?
– Приблизно шість годин, – відповів містер Баттон без чіткої впевненості. – Вбрання для немовлят продається напроти.
– Я не впевнений, що це те, що мені потрібно. Він – дитина незвичайно великих розмірів. Незвичайно великих.
– У них у наявності найбільші дитячі розміри.
– Де продається одяг для підлітків? – запитав містер Баттон, у відчаї змінюючи основне запитання.
Він відчув, як клерк, мабуть, здогадується про його соромливу таємницю.
– Тут.
– Що ж… – він завагався.
Задум одягти свого сина в чоловічий одяг був огидним. Якби ж то він тільки зміг знайти дуже великий костюм для хлопчика, міг відрізати цю довгу й остогидлу бороду, перефарбувати біле волосся в коричневий тон, це б могло приховати найгірше, повернути частину його самоповаги, не згадуючи вже про репутацію в Балтиморській общині.
Проте, безумно, оглядаючи вітрини з хлопчачим одягом, він виявив, що жодне вбрання не підходить для новонародженого Баттона. Він звинувачував крамниці, звісно, – у таких випадках тільки їх і звинувачують.
– Так скільки років вашому синові, ви казали? – зацікавлено вимагав відповіді клерк.
– Йому шістнадцять.
– Ох, я щиро вибачаюся. Гадав, ви сказали шість годин. Ви знайдете одяг для підлітків у наступному залі.
Містер Баттон сумно повернувся назад. Потім – зупинився, осяяний, і вказав пальцем на одягненого манекена у вітрині крамниці:
– Ось! – вигукнув він. – Я візьму цей костюм, зніміть його з манекена.
Клерк витріщився на нього:
– Як же так, – запротестував він, – це ж не дитячий одяг. Зрештою, якщо й дитячий, то лише для манекена.
– Загорніть це, – наполягав покупець нервово. – Це саме те, що я хочу.
Вражений клерк підкорився такій волі.
Повернувшись у клініку, містер Баттон зайшов у палату й ледь не жбурнув пакетом у сина:
– Тут твій одяг, – відрізав він.
Старець розкрив пакета й сумнівно оглянув вміст.
– Це виглядає доволі смішно, – поскаржився він, – я не хочу вбиратися, як шимпанзе.
– Ти зробив шимпанзе з мене! – шалено вигукнув містер Баттон. – Немає значення, як смішно ти виглядаєш. Одягни це, або ж я… або ж я тебе відлупцюю! – він неспокійно проковтнув останнє слово, проте відчув, що це саме те, що потрібно сказати.
– Ну добре, тату, – сказав він, гротескно вдаючи синівську повагу. – Ти жив більше, ти знаєш краще. Я покірний твоєму слову.
Після слова «Тату» містер Баттон почав відчувати напруження.
– І поквапся.
– Я намагаюся, тату.
Коли його син одягнувся, містер Баттон похмуро оглянув його. Костюм складався зі шкарпеток у крапочку, рожевих штанів та блузи з білим комірцем. Покриваючи її майже до поясу, довгими хвилями вилася білувата борода. Враження було не з найкращих.
– Зачекай-но!
Містер Баттон схопив хірургічні ножиці й трьома гострими рухами відрізав великий шматок бороди. Та навіть після такої імпровізації ансамблеві бракувало звучання. Густа щетина на підборідді, сумні очі, старі зуби на фоні хлопчачого костюма виглядали досить дивно.
Та містер Баттон, проте, був незворушним і простягнув свою руку:
– Ходімо! – сказав він суворо.
Його син довірливо за неї вхопився.
– Як ти збираєшся мене назвати, татку? – запитав він, як тільки-но вийшли з палати, – допоки ти не придумаєш кращого імені, я буду просто «немовля»?
Містер Баттон пробурчав:
– Я не знаю, – відказав різко. – Гадаю, ми назвемо тебе Мефуселай.
3.
Навіть після того, як новому дитяті з сім’ї Баттонів підрізали й перефарбували волосся в ненатуральний коричневий, як його підборіддя побрили до блиску й одягли в маленький хлопчачий костюм, зшитий на замовлення кравцем, який не міг прийти до тями, Баттону все ж довелося визнати, що його син був помилкою для родини. Попри свій похилий вік Бенджамін Баттон – так його назвали, відмовившись від слушного, проте такого зухвалого імені Мефуселай – мав п’ять футів вісім дюймів росту. Його одяг цього не приховував так, як і коротке волосся й пофарбовані брови не маскували зів’ялих, сумних та втомлених очей. Няня, котру найняли ще раніше, побачивши таку дитину, покинула дім у стані цілковитого обурення.
Та містер Баттон був непохитний у своєму переконанні. Бенджамін – немовля, немовлям і залишиться. Перш за все він проголосив, якщо Бенджамін не питиме теплого молока, він не отримає нічого, та зрештою його вмовили дозволити синові їсти хліб із маслом, навіть вівсянку. Якось він приніс додому брязкальце й дав його Бенджаміну, наполягаючи, що той повинен бавитися ним, а старець час від часу слухняно собі дзеленчав, не приховуючи нудьги.
Сумніву не було, що брязкальце йому надокучило, і той знайшов інші, більш заспокійливі захоплення, коли залишався на самоті. Наприклад, одного дня містер Баттон виявив, що минулого тижня викурив сигар більше, аніж завжди, та через кілька днів такий феномен був розвіяний, оскільки, неочікувано зайшовши до дитячої кімнати, містер Баттон зустрів там легкий голубоватий дим та Бенджаміна, що з виразом провини на обличчі намагався сховати бичок темної гавайської сигари. Це, звісно, змушувало його вдатися до суворого покарання, та містер Баттон зрозумів, що не здатний керувати цим. Він лише попередив сина, що куріння зможе затримати його ріст.
Якби там не було, Баттон не змінював своєї стратегії виховання. Він купив олов’яних солдатиків, іграшкового потяга, величезних звірів, наповнених ватою, і, для цілковитої ілюзії, створеної власним розумом, пристрасно запитував продавця іграшок про те, чи не злізе фарба з рожевої качки, якщо дитина засуне її до рота. Але, всупереч батьковим старанням, Бенджамінові не було цікаво. Він волів таємно спускатися чорними сходами вниз й повертатися до дитячої з вкраденим томом Британської енциклопедії, котру зосереджено студіював протягом ранку, допоки ватні корови та Ноїв ковчег безпомічно валялися на підлозі. Проти такої затятості містер Баттон був безсилий.
Народження такої дитини для Балтимора було дивом. Ніхто не знає, якої б халепи зазнали Баттони та їхня рідня, якби не почалася громадянська війна, що відвернула увагу міста до інших речей. Декотрі, незмінно близькі люди, ламали мозок, аби давати ввічливі компліменти батькам, і, зрештою, знайшли геніальний підхід, проголосивши, що малюк нагадує свого дідуся, оскільки, внаслідок старечого слабоумства, їм важко чомусь перечити. Містер та місіс Баттони були не зовсім задоволені, а дідусь Бенджаміна – жахливо ображений.