– Помитися б… – несміливо попросив Тім.
Білка похитала головою.
– У дорозі помиєшся. Допомагай.
Вона зникла в дверному отворі, яким був широкий люк у підлозі, біля якого лежало кілька мішків, приготованих для спуску. Мішки виявилися важкими, в одному з них щось бряжчало, але Книжник опустив їх донизу, до підніжжя дерева на мотузках, стогнучи від напруги.
Не встиг він перевести дух, як Білка знову з’явилася в будиночку, навіть не захекавшись.
– Рюкзак не забудь, – наказала вона. – І пістолет. Це тепер твій пістолет.
Тім хотів було сказати, що стрілець із нього ніякий, але передумав.
Білка зупинилася посеред свого притулку, обвела його поглядом. Обличчя її залишалося спокійним, але в погляді з’явився сум, Книжник умів ловити такі настрої.
– Я вже думала, що помру тут, на цій лежанці…
Тім спробував подивитися довкіл її очима: лежанка, застелена шкурами, в кутку – стільниця з дощок на залізній нозі, ящики зброї уздовж стіни, цвяхи, на яких залишився висіти одяг… Усе було дуже просто, але, незважаючи на це, Тім відчував, що багато речей у цьому будинку були зроблені з любов’ю… Це був Дім. Як його куток у Бібліотеці, який Книжник не проміняв би на покої вождів.
Люстро в кутку. Гребінь для волосся. Якісь склянки. Пучки сухих трав.
Тім зупинив погляд. Фото. Старе фото, зблякле під темнуватим подряпаним склом.
Чоловік, жінка, двоє дітей, схожі на них, – хлопчик і дівчинка. Майже погодки, відразу видно, що брат і сестра. На задньому фоні вицвілий до тіней океан.
– Хто це? – запитав він.
– Ніхто. Я знайшла це в руїнах.
– Навіщо зберігаєш?
– Коли мені погано, я уявляю, що це мої мама і тато…
– Допомагає?
Вона знизала плечима.
– Не дуже. Але трохи легшало.
Білка вийняла фото з рамки і сунула в кишеню куртки-розгрузки.
– На удачу, – пояснила вона. – Не хочу залишати їх самих. Спускайся. Мені треба дещо зробити…
Тім подивився на Білку, а потім на ящики зброї й кивнув.
– Чекай унизу, – наказала дівчина. – Нікуди не відходь.
Коли Книжник зник, Білка завмерла на секунду, заплющивши очі. Коли вона їх розплющила, сум у погляді зник. Звірятко, яке мирно дрімало в каптурі її худі, відчуло настрій господині і виглянуло зі своєї схованки, торкаючись рудою мордочкою її щоки.
– Ось і все… – сказала дівчина, чи то білченяті, чи то самій собі. – Пора.
Вона зробила крок вперед, до зелених збройових скринь.
Іще через хвилину вона вже закривала за собою люк. Опустившись, кришка натягнула кілька сталевих ниток, що розкинулися від кута до кута, немов звела бойову пружину.
Тім чекав її біля підніжжя – щуплявий, зіщулений від утоми і холоду, розгублений.
– А де мішки? – запитав він.
– Уже занурені.
– Куди?
– Зараз побачиш…
Човен був металевий, Книжник навіть згадав правильне слово – алюмінієвий, і тому непогано зберігся. Він стояв, утупившись носом у берег, а за його кормою простягалося на багато миль зелене, вкрите густою ковдрою з туману і ряски Болото.
– Стрибай!
– Ти збираєшся…
– Не дратуй мене, Книжнику. Роби, що я тобі кажу, і залишишся живий.
– Це ж Болото мертвих! – прохрипів Тім здавленим голосом.
– Точно. Це означає, що вони попрямують в обхід і ми виграємо, як мінімум, добу. А то і дві. Сідай. Нíколи. Вони вже йдуть за нами.
Тім ступив у човен, і Білка негайно ж відштовхнула «дюральку» від берега довгою жердиною. Туман заклубочився, пожираючи полишені дерева, зашаруділа ряска, яка оточувала низький облізлий борт суденця. Пронизливо закричав невидимий нічний птах, і Книжник ледь не закаляв штани від цього сумного крику, але стримався і сів на жорсткій лавці на носі. Він витягнув із рюкзака атлас, знайшов потрібну сторінку і, покрутивши головою, прикинув сторони світу.
– Добре, що нам потрібно на схід, – сказав він неголосно, звертаючись до Білки. – Ми пливемо в потрібному напрямку. Знаєш, тут на карті є… Загалом… Колись тут були озера. Кілька. Коли одне пов’язане з іншим – це називається каскад. Ходили великі човни – пароплави. Багато невеликих містечок по берегах…
– Я бачила руїни.
– Куди нам потрібно потрапити? Я подивлюся по атласу.
– Це неважливо. Поки що нам потрібно вижити, – відповіла вона. – А вижити – це забратися звідси до того, як нас знайдуть.
Туман був настільки густий, що Тім не міг розгледіти її обличчя – тільки силует на кормі, який спритно працював шестом.
– А з рештою ми розберемося потім…
* * *
Сонце вже встало над горизонтом, коли з лісу вийшли розвідники. Вони рухалися обережно, з великою осторогою, але в міру того, як ставало світліше, сміливість поверталася до челів.
Книжник залишив після себе не слід, а цілу просіку, будь-який мисливець міг пройти по ній із зав’язаними очима – прим’ята трава, шматки бруду, що зберігають у собі сморід екскрементів, відбитки підошов на сирій землі.
– Диви, – сказав Облом із повагою, розглядаючи сліди. – Хробак тупцяє напролом, а після неї – нічого. Як повітрям летить…
– Книжник ніколи не вмів ходити лісом, – кивнув Бігун. – Дивись… Б’юсь об заклад, її нора на ось тій старій вербі!
– Із чого ти взяв? – здивувався Свин. – Навіщо будувати будинок на дереві?
– Найкраще місце, – погодився Облом, не звертаючи уваги на здивовану фізіономію Свина. – Огляд хороший. Гілок багато, стовбур широкий.
Один із розвідників випірнув із кущів біля верби, яку вони втрьох розглядали, і заклично замахав руками.
– Точно там, – Бігун поправив автомат на плечі й рушив до дерева, вже не ховаючись. – Не бздіть, бро… Їх там давно немає.
Свин з Обломом перезирнулися і рушили слідом за Бігуном.
Знизу будинок Білки теж було не розгледіти. Для того, щоб побачити люк, треба було піднятися до середини стовбура.
– А якщо вони там? – запитав Свин боязко.
– Зара перевіримо. – Облом поправив автомат за спиною і приготувався лізти вище.
– Охолонь, – Бігун притримав його за плече. – Куди преш, бро? Жити набридло?
– Ти ж сам сказав, що їх там немає, – образився Облом. – Шо хапаєш?
– Хочеш здохнути першим? – запитав Бігун байдуже. – Валяй! Лізь нагору, долбоне! Ну!
– Я шо?.. – здувся Облом. – Я нічо…
– Давай-но вниз, бро… Побалакаємо… – Бігун повернувся до вождів спиною і почав спускатися.
Він зістрибнув з величезного вербового стовбура, і вони відійшли в сторону, подалі від челів, що стояли групою.
– Слухай, чуваче, – сказав Свин неголосно, звертаючись до Бігуна, – якщо у вас проблеми, давай я зганяю. Піднімуся нагору, кину всередину подаруночок, – він продемонстрував на широкій долоні зелене яйце гранати, – і все!
Бігун зітхнув стомлено.
– Я ж сказав – вони потрібні нам живими. Чим ти слухаєш, Свине? Дупою? Ми залишили плем’я на Шамана… Як ти думаєш, він буде радий зайняти твоє місце?
– А якого хріна я віддам Гребеню своє місце? – обурився Свин.
– Тому що небіжчику ніяк не бути вождем, – пояснив Бігун. – Ти мене дістав, Свине. Ти сильний чел, вождю, і все таке, я такий радий, що ти мій бро… Але не можна, бл…дь, бути таким тупим. Ти вб’єш їх усіх потім…
– Я вже зрозумів… – відгукнувся Свин похмуро. – Гаразд, командуй. Але так, щоб вони, – Свин ледь помітно повів масивним підборіддям у бік челів-мисливців, – не бачили.
– Годиться, бро… Ти – наймогутніший! – розвів руками Бігун.
Очі його трохи примружилися, що мало б означати доброзичливість і усмішку.
Облом просто усміхнувся.
– Спритний, – стиха покликав Бігун.
Від групи челів відокремився той, кого називали Спритним – сухий, довготелесий хлопець із густим чорним волоссям, зібраним хвостом.
– Живіть вічно, вожді!
– І ти живи вічно, бро…
– Що думаєш?
Бігун кивнув у бік верби.
– Двоє піднімалися, потім спустилися. Є сліди мотузок на корі.
– Щось опускали вниз?
– Так.
– Куди пішли?
– Ще не знаю, Бігуне. Я відправив Кислого і Кулю шукати сліди.
– Вони можуть досі бути нагорі?
Чел хмикнув.
– Ти б став чекати нашого приходу, Бігуне?
– Я би не став. Але потрібно перевірити будинок, Спритний.
– Добре, вождю.
Спритний повернувся, щоб піти, але Бігун притримав його за плече.
– Послухай, бро, не ходи туди сам. Не треба. Відправ туди найповільнішого…