Баум Лаймен Фрэнк - Чудесна країна Оз стр 3.

Шрифт
Фон

– Не треба мені допомагати, – відповів Джек. – Я сам. Я можу ходити так само, як ви. Адже у мене є руки й ноги і вони згинаються.

– Це так? – запитала стара, звертаючись до Тіпа.

– Авжеж. Моя робота, – відповів із гордістю хлопець.

Отож вони попрямували додому, а коли зайшли на подвір’я, стара Момбай завела Гарбузову Голову до хліва і запхала його у вільне стійло, а вхідні двері надійно замкнула знадвору.

– З ним я розберуся пізніше, а спершу займуся тобою, – кивнула вона головою у бік Тіпа.



Від її слів хлопцеві стало якось зле, бо він добре знав недобрий мстивий норов старої, здатної на будь-яке зло, і сумнівів вона при тому не мала.

Вони увійшли до господи. Уже в хатині, круглій будівлі з маківкою-дахом, як майже всі фермерські оселі в країні Оз, Момбай наказала хлопцю запалити свічку, поки сама ховала кошика в шафу та чіпляла свій плащ на кілочок на вішалці.

Тіп поспішив виконати наказ, бо боявся старої. Коли в господі стало світло, Момбай веліла йому розпалити вогнище, а сама тим часом сіла до вечері. Коли вогонь розгорівся і весело затріщали дрова, Тіп підійшов до старої й попросив і собі трохи хліба із сиром, але Момбай пропустила його слова повз вуха.

– Я ж голодний! – мовив Тіп ображено.

– Незабаром своє отримаєш, – відповіла стара з кам’яним обличчям.

Її слова Тіпу не сподобалися, бо в них чулася погроза, та він вчасно згадав, що кишені в нього набиті горіхами, отож наколов трохи й поїв, а стара тим часом встала з-за столу, струсила з фартуха крихти й поставила на вогонь чорний казанок. Потім вона відміряла рівні долі молока та оцту й плеснула їх у казанок. Потому дістала кілька торбинок чар-зілля та порошків і один за одним відміряла та підсипала у своє вариво. Час від часу вона брала свічку в руку й підносила її до жовтого папірця, звіряючись із рецептом зілля, яке варила.

Чим довше Тіп за нею спостерігав, тим більше непокоївся.

– І для чого ж це? – запитав він.

– Не для чого, а для кого, – сказала як відрізала Момбай.

Тіп неспокійно засовався на лавці й утопив погляд у казанок, що саме почав булькати. Далі він перевів погляд на суворе зморшкувате обличчя чаклунки, і йому страх як закортіло опинитися деінде, тільки не в цій напівтемній закіптявленій кухні, де навіть тіні від свічки на стінах наганяли жах. Так у гнітючій тиші, яку порушували лише булькання казанка та потріскування дров у вогні, минула майже година.

Аж ось Тіп набрався сміливості й перервав мовчанку.

– То що, ви це готуєте для мене? – запитав він, кивнувши в бік казанка.

– Атож, – коротко відповіла Момбай.

– А воно мені не зашкодить? – запідозрив Тіп неладне.

– Та як сказати… Якщо я нічого не наплутала, – відповіла Момбай, – то ти обернешся на мармурову статую.

Тіп рукавом витер раптом спітніле чоло.

– Але я не хочу обертатися на мармурову статую! – заквилив він.

– А тебе ніхто не питає! – відказала стара, недобре стрельнувши оком у бік хлопця. – Головне, що цього хочу я.

– А яка тоді буде з мене користь? – заходився відмовляти Тіп. – Тоді ж нíкому буде на вас робити.

– А Гарбузова Голова навіщо? – відрубала Момбай.

Тіп знову заквилив.

– А чом вам не обернути мене на цапа чи хоча б на курча? – запитав він занепокоєно. – Який вам зі статуї пожиток?

– А ось який, – відповіла Момбай. – Наступної весни я розіб’ю квітник, а посеред клумби поставлю мармурову статую для краси. Сама дивуюся, що це якось не спало мені на думку раніше. Як же ти мені остогид за всі ці роки!

Від її слів Тіп відчув, що обливається холодним потом, але й далі боявся поворухнутися і лише з дрижаками в колінцях стривожено поглядав на казанок.

– А може, воно не подіє, – пробубонів він ледь чутно безутішним голосом.

– Ще й як подіє! – відповіла Момбай бадьоро. – Я рідко коли помиляюся.

І знову запанувала тиша, така довга й гнітюча, що коли Момбай нарешті зняла свого казанка з вогнища, була вже майже північ.

– Вживати мій чудесний напій треба охолодженим, – оголосила стара відьма, яка, попри всі закони, не кинула свого заняття чаклунством. – Отож лягаймо спати, а на світанку, коли прийде час перекидатися на статую, я тебе покличу.

І з тими словами вона пошкандибала до своєї кімнати, виносячи з собою паруючий казанок. Тіп почув, як зачиняються двері і гримить засув.

Та спати, попри наказ, хлопець не міг. Він усе сидів і дивився, як загасаючи жевріють у вогнищі вуглинки.


Втеча


Тіп надовго замислився.

«Ох і тяжко бути мармуровою статуєю, – з’явилися у нього бунтівні думки. – Але я стояти статуєю не буду! За всі ці роки я їй остогид, каже вона, отже, збирається спекатися мене. Невже легшого засобу не знайшлося, як обернути мене на статую? Який хлопець погодиться статуєю стовбичити посеред клумби все своє життя? Залишається одне: дати дьору! І зробити це краще до того, як вона почне напувати мене своїм бридким зіллям».

Він почекав, допоки хропіння старої відьми не сповістило про те, що та міцно спить, тихенько встав і прокрався до буфета, аби взяти з собою чого-небудь у дорогу.

«Як же вирушати в дорогу без запасів?» – вирішив він, нишпорячи на вузьких полицях.

У буфеті він знайшов лише кілька засохлих скоринок хліба, тому заглянув до кошика Момбай і намацав там сир, що стара принесла із села. Порпаючись у кошику, він натрапив і на перечницю, де замість перцю був «Життєдайний порошок». «А прихоплю-но я і його, – зміркував він, – а то Момбай ще наробить лиха».

З цією думкою він засунув перечницю в кишеню разом із сухарями та сиром.

Тіп обережно вийшов із хати і замкнув на клямку двері. Надворі яскраво світив місяць і переливалися зорі. Після затхлої та сморідної кухні ніч здавалася напрочуд свіжою та лагідною і кликала в дорогу.

«Не гадав я, що тікати з дому – така насолода, – мовив сам до себе Тіп. – Бо вже кого-кого, а Момбай я ніколи не шанував. Сам дивуюся, як це я умудрився потрапити до її лап».

Він плентав непоквапом до дороги, аж коли у нього промайнула думка, яка примусила зупинитися.

«От не можу я залишити мого Джека на поталу старій Момбай, та й край! – пробурмотів він сам собі. – І чий же він, як не того, хто його створив, а посипати когось перцем – великого розуму не треба».

Він хутко повернувся до хліва і відчинив двері стійла, де Момбай замкнула Гарбузову Голову.

Джек тихо стояв собі посеред стійла, і в місячному сяйві Тіп побачив, що той життєрадісно усміхається, як і завжди.

– Ходімо! – кивнув надвір Тіп.

– Куди? – запитав Джек.

– А це ми дізнаємося разом, – відповів Тіп, мимоволі усміхаючись у відповідь, – бо підемо світ за очі.

– Добре, – просто відповів Джек і перевальцем почалапав із хліва під зоряне небо.

Вийшовши з двору, Тіп повернув до дороги, а Джек подибав слідом. Він шкандибав накульгуючи, більше того, час від часу то одне коліно, то інше у нього підгорталося назад, і він ледве не валився з ніг. Утім, Гарбузова Голова швидко помітив цей свій ґандж і став докладати зусиль ходити доладно і не оступатися на рівному місці. Тіп простував стежиною, не зупиняючись ані на мить. Йти швидко вони не могли, але йшли без упину, і коли зайшов місяць і з-за пагорбків визирнуло сонце, вони вже подолали чималу путь, так що хлопець погоні вже не боявся. Більше того, про всяк випадок заплутуючи сліди, він звертав то на одну стежку, то на іншу, так що й сам би себе не знайшов, якби пустився навздогін.



Переводячи дух від того, що уник хоча б на якийсь час перетворення на мармурову статую, хлопець нарешті зупинив свого супутника, а сам утомлено бухнувся на валун край дороги.

– Ну що ж, сідай поснідаємо, – мовив Тіп.

Джек Гарбузова Голова з цікавістю огледів Тіпа з сухариком, та приєднатися до трапези відмовився.

– Здається, у мене трохи інша будова, – мовив він.

– Звісно, інша, – відповів Тіп. – Кому, як не мені, це знати, я ж сам тебе змайстрував.

– Невже? – запитав Джек.

– Авжеж. Своїми руками зібрав. А ще зробив тобі очі, і ніс, і вуха, й рота, – сказав Тіп із гордістю. – Та ще й одягнув як міг.

Ваша оценка очень важна

0
Шрифт
Фон

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке

Скачать книгу

Если нет возможности читать онлайн, скачайте книгу файлом для электронной книжки и читайте офлайн.

fb2.zip txt txt.zip rtf.zip a4.pdf a6.pdf mobi.prc epub ios.epub fb3