Добру хвилину хлопець стояв мовчки, пригадуючи, як ховався за живоплотом, пильно спостерігаючи за кожним рухом старої відьми та ловлячи кожне її слово. Нарешті він вирішив, що готовий.
Почав Тіп із того, що витряс дрібку порошку з перечниці на кóзлу. Потім він підняв ліву руку, вип’яв мізинець і гукнув:
– Тик!
– Що це значить, татку? – не проминув запитати Джек.
– Сам не знаю, – відмахнувся Тіп. Далі він підняв праву руку, виставив догори великий палець і мовив:
– Мик!
– А це до чого, тату? – не вгамовувався Джек.
– А до того, щоб ти хоч трохи помовчав! – підвищив голос хлопець від того, що його перебивають у таку важливу мить.
– Хто мовчить, той не перечить! – зауважив Джек зі своєю одвічною посмішкою.
А Тіп підняв обидві руки над головою, розчепірив усі пальці й вигукнув:
– Пшик!
Тієї ж миті кóзла поворушилася, потупцяла ногами, позіхнула й ворухнулася, струсивши кілька життєдайних порошинок на землю. Але решта порошку просто на очах всоталася в її тулуб.
– От і добре, – озвався Джек, поки хлопець у німому подиві кліпав очима. – З тебе здібний чарівник, татку!
Пробудження Козли
Щойно Козла второпала, що вона насправді жива, то, здається, здивувалася ще більше за Тіпа. Вона покрутила очницями, роздивляючись дивовижний навколишній світ, невід’ємною частиною якого вона тепер себе відчувала. Потім зробила спробу роздивитися саму себе, та позаяк шия у неї не поверталася, то всі її спроби призвели до безплідного кружляння навколо себе. Ноги у неї були незграбні, бо негнучкі, адже не мали колінних суглобів, так що невдовзі вона наскочила на Джека Гарбузову Голову та й звалила його на м’який, на щастя, мох край дороги. Ця подія неабияк збентежила Тіпа, так само як і несподівана схильність Козли бездумно гасати колом, і він спробував її угамувати: «Тпр-р-р, тпру-у-у!»
Та Козла на окрик і вухом не повела і вже наступної миті наступила Тіпу на ногу з таким завзяттям, що той аж підскочив від болю і протанцював на безпечну відстань, а вже звідти заволав ще дужче: «Тпру, тпру! Кому кажу!»
Тим часом Джеку вдалося підвестися, і тепер він вивчав Козлу з непересічною допитливістю.
– Судячи з усього, тварина просто нічого не чує, – зауважив він.
– Я ж досить-таки голосно кричав, хіба ні? – все ще спересердя огризнувся Тіп.
– Ще й як голосно, але ж у Козли вух немає, – відзначив усміхнений Джек.
– Ти ба! І справді! – вигукнув Тіп, зробивши важливе відкриття. – То як же до неї догукатися?
Та тут, нарешті збагнувши, що, гасаючи колами, себе не побачиш, Козла зупинилася й сама по собі. Однак вона побачила Тіпа, підійшла ближче і витріщилася на нього, як цап на нові ворота. Побачивши, як вона пересувається, важко було втриматися від сміху, бо вона водночас переставляла обидві праві ноги, а потім – ліві, як той кінь-іноходець, від чого її гойдало з боку в бік, наче колиску з немовлям.
Тіп доброзичливо поплескав її по «холці», примовляючи: «Добра конячка! Молодчага!», після чого Козла погарцювала далі витріщатися на Джека Гарбузову Голову.
– Перш за все Козлі потрібна вуздечка, – дивлячись на її вибрики, мовив Тіп і вивудив із кишені моток міцної мотузки. Розмотавши її, він зробив петлю і накинув її на Козлу, після чого інший кінець мотузки прив’язав до великого дерева. Не розуміючи, що й до чого, Козла позадкувала, і мотузка лопнула; утім, втікати Козла не збиралася.
– Ти диви! Вона дужча, ніж мені здавалося, – мовив хлопець, – та ще й вперта.
– А чи не зробити їй краще вуха? – спитав Джек. – Тоді можна буде їй наказувати.
– Слушна думка! – вигукнув Тіп. – Як же ти до неї додумався?
– А тут і додумуватися не було чого, – відповів Гарбузова Голова. – Це перше, що спадає на думку.
Отож Тіп дістав свого ножика і з кори деревця вистругав такі-сякі вуха.
– Надто великі вуха їй не потрібні, – пояснив він за роботою. – Не можна ж із Козли робити віслюка.
– Як це? – поцікавився Джек зі свого узбіччя.
– Ну, в кози вуха, звісно, більші, ніж у людини, а у віслюка – більші, ніж у кози, – пояснив Тіп.
– Виходить, якби мені більші вуха, то я був би козел? – запитав Джек.
– Мій друже, – зітхнув Тіп, – ніколи тобі не бути ніким іншим, як Джеком Гарбузовою Головою, якими б великими в тебе вуха не були.
– Ага, – кивнув Джек. – Гадаю, тепер мені все ясно.
– Якщо тобі все ясно, – зауважив хлопець, – то ти якесь диво, хоча немає нічого поганого в тому, аби гадати, що тобі все ясно. Як на мене, вуха вже готові. От би ти потримав Козлу, поки я чіпляю вуха.
– Авжеж, якщо ти допоможеш мені зіп’ястися на ноги, – сказав Джек.
Тіп допоміг Джеку підвестися; той підійшов до Козли і потримав її за голову, поки хлопець кінчиком ножика свердлив дві дірочки, в які й встромив вуха.
– З вухами їй набагато краще! – захоплено вигукнув Джек.
Це були перші слова, які почула в своєму житті Козла, та, сказані просто у вухо, вони радше налякали тварину, ніж обрадували, і та з переляку вирвалася з рук, та так прудко, що віджбурнула Тіпа в один бік, а Джека – в інший і пустилася вчвал, наче переполохана тупотом власних копит.
– Тпру! – щодуху загорлав Тіп, скочивши на ноги. – Стій-но, скотиняко!
Та Козла, мабуть, і вухом не повела б, якби не втрапила ногою просто у ховрахову нірку і не полетіла шкереберть, а наступної миті вже лежала догори дриґом, хвицаючи в повітрі всіма чотирма ногами. Тіп стрімголов кинувся на допомогу.
– Дивна з тебе коняка, Козло, мушу визнати! – вигукнув він. – Куди тебе понесло, коли тобі кричали «тпру!»?
– Хіба «тпру!» означає «стій!»? – здивувалася Козла, закотивши очі, аби краще розгледіти хлопця.
– Авжеж, – кивнув Тіп.
– А дірка в землі теж означає «стій!», чи не так? – не вгамовувалася Козла.
– Ще й як! Якщо не перескочиш, – пояснив Тіп.
– Як дивно тут у вас! – вигукнула тварина, немов зачарована. – Та як би там не було, а що я тут роблю?
– Річ у тому, що саме я тебе оживив, – відповів хлопець, – та нічого лихого з тобою не трапиться, якщо ти мене слухатимешся.
– Тоді я тебе в усьому слухатимуся, – сумирно погодилася Козла. – Але що трапилося зі мною якусь мить тому, коли я тебе ще не слухалася? Щось мені не по собі.
– Це тому, що ти – догори ногами, – пояснив Тіп. – І якщо ти перестанеш брикатися, то я знову поставлю тебе на ноги.
– А скільки ніг треба, щоб стояти? – спитала Козла.
– Це кому як, – коротко відповів Тіп. – А зараз, якщо не хочеш і далі лежати догори дриґом, то не брикайся.
Козла нарешті втихомирилася і простягнула ноги, отож Тіпу після кількох спроб таки вдалося перекотити її на бік, а потім вже зіп’ясти на ноги.
– О, а зараз, здається, мені вже по собі, – з полегшенням зітхнула курйозна тварина.
– Не зовсім, – оголосив Тіп, уважно оглянувши Козлу. – Одного вуха як не було. Доведеться ладнати нове.
Хлопець повів Козлу туди, де Джек марно силкувався зіп’ястися на ноги самотужки. Тіп прийшов Джеку на допомогу, а потім узявся за нове вухо. І незабаром Козла була з вухами.
– Тепер, – мовив хлопець, звертаючись до свого скакуна, – слухай уважно, що я тобі скажу. «Тпру!» означає «стій!», «но-о!» – означає «рушай!», а «вйо!» означає – з усіх ніг. Зрозуміло?
– Поки що нічого складного, – відповіла Козла.
– От і гаразд. А тепер ми вирушаємо до Смарагдового міста на зустріч з Його Величністю Опудалом; а Джек Гарбузова Голова поїде на тобі верхи, бо довга дорога не для його колін.
– Нехай їде на здоров’я, – погодилася Козла. – Коли я з вами, то все, що добре для вас, добре і для мене.
На тому й порішили, і Тіп допоміг Джеку залізти на Козлу.
– Тримайся міцніше, – застеріг він, – бо ненароком гепнешся – і лусне твоя гарбузова голова.
– Страшно й подумати! – аж здригнувся Джек. – А за що триматися?
– Тримайся-но, – після деяких вагань відповів Тіп, – за вуха.
– Тільки не за вуха! – збрикнула Козла. – Бо як же я почую ваше «тпру!»?
Сперечатися з цим було важко, тому Тіп замислився.
– Я знаю, що робити! – нарешті мовив він.
Вибравши на узліссі зелене міцне дерево, хлопець відтяв коротеньку гілочку, загострив один її край і вставив у дірочку, яку виколупав у карку Козли. А для вірності він ще й взяв із дороги каменюку і поміцніше забив палю в дірку.