– Ми з мамою збираємося почекати Джона. Тут залишилися ще деякі справи, – сказала Мег.
– А ми з Бет йдемо до Кітті Браянт, щоб взяти ще квітів для завтрашнього дня, – відгукнулася Емі, прилаштовуючи капелюшок на свої непокірні кучері й милуючись відображенням у дзеркалі.
– Йдемо, Джо, негоже кидати товариша в біді. Я до того виснажений, що мені не дійти до будинку без сторонньої допомоги. Ні-ні, не знімай фартух, він тобі дуже личить, – сказав Лорі, коли Джо знімала з себе і згортала предмет його особливої зацікавленості. Засунувши згорток у містку кишеню своєї сукні, вона запропонувала своєму ослаблому другу спертися на її руку.
– Послухай, Тедді, я хочу серйозно поговорити з тобою щодо завтрашнього дня, – почала Джо, коли вони вийшли на дорогу. – Ти повинен пообіцяти поводитися добре й не викидати жодних номерів.
– Жодного не викину!
– І не говорити нічого смішного, коли всі мають зберігати серйозність.
– Що ти! Я ніколи не кажу нічого смішного в такі моменти. Це по твоїй частині.
– І благаю, не дивись на мене під час вінчання. А то я неодмінно почну реготати.
– Та ти мене й не побачиш! Бо проливатимеш такі рясні сльози, що все навколо застелить густий туман.
– Я ніколи не плачу… тільки іноді, коли в мене велике горе.
– Ось, наприклад, коли приятель їде в університет, – вставив Лорі, лукаво засміявшись.
– Не будь пихатим павичем. Я можу тільки трішки постогнати, щоб скласти дівчаткам компанію.
– Ну, зрозуміло. Слухай, Джо, а як там дідусь на цьому тижні? Чи не сердитий?
– Анітрохи. Знову, значить, потрапив у якусь історію і хочеш знати, як він до цього поставиться? – запитала Джо досить різко.
– Джо, невже ти думаєш, що я міг би прямо подивитися в обличчя твоїй мамі і сказати: «Все в порядку», якби це було не так? – і Лорі закляк на місці, з обуренням дивлячись на неї.
– Ні, не думаю.
– Тоді звідки раптом такі підозри? Мені просто потрібні гроші, – сказав Лорі, умиротворений її дружнім тоном.
– Ти дуже багато витрачаєш, Тедді.
– Господь із тобою, дорога, не я їх витрачаю, вони самі собою розходяться й закінчуються раніше, ніж я встигаю помітити, як це відбувається.
– Ти такий щедрий і м’якосердий, що всім даєш у борг і не можеш нікому сказати «ні». Ми чули про твого приятеля Геншоу і про те, що ти зробив для нього. От якби ти завжди витрачав свої гроші саме так, ніхто б тебе за це не засуджував, – сказала Джо із теплотою в голосі.
– Дурниці, він просто робить із мухи слона. Ти ж теж не погодилася б дозволити цьому порядному хлопцю змучити себе роботою до смерті тільки через те, що нікому трохи підтримати його?
– Звичайно, але я не розумію, навіщо тобі мати сімнадцять жилетів і незліченну кількість краваток та ще й купувати нового капелюха щораз, коли їдеш додому. Гадала, період дендизму в тебе вже позаду, однак ти раз у раз повертаєшся до нього по-новому. Зараз ця мода робити із себе страховисько – голова, як жорстка щітка, тісний жакет, помаранчеві рукавички й черевики з грубими квадратними носами на подвійний підошві. Будь це каліцтво принаймні дешевим, я промовчала б, але ж воно коштує чималих грошей, а твій вигляд не приносить мені жодного задоволення.
Лорі відкинув голову назад і так нестримно розреготався, що фетровий тазик звалився на дорогу і Джо ненавмисно наступила на нього. Втім, її промова лише дала йому привід поміркувати про переваги придбаного нашвидкуруч костюма, після того, як він засунув сплюснутого капелюха до кишені.
– Досить нотацій, перестань, будь паїнькою! Мені й так нелегко довелося на цьому тижні, і я хочу хоча б вдома провести час весело. Завтра, незалежно від того, яких це зажадає витрат, я одягнуся як слід, і мої друзі дивитимуться на мене з задоволенням.
– Добре, я дам тобі спокій, але лише за умови, що ти відростиш волосся. Я не зарозуміла аристократка, проте не хочу, щоб мене бачили в товаристві молодого чоловіка, схожого на професійного кулачного бійця, – промовила Джо з суворим виглядом.
– Цей невибагливий стиль в одязі сприяє навчанню, саме тому ми зробили його своїм, – заперечив Лорі, якого аж ніяк не можна було звинуватити в самозакоханості, бо він добровільно пожертвував своїми гарними кучерями на вимогу моди, яка наказувала носити волосся довжиною хоча б у сантиметр. – До речі, Джо, схоже, малюк Паркер відчайдушно закоханий в Емі. Він постійно говорить про неї, пише вірші і, підозрюю, проводить час у мріях… Краще б йому придушити в зародку цю маленьку пристрасть, чи не так? – додав Лорі довірчим тоном старшого брата.
– Звичайно. Ми не хочемо ніяких весіль у нашій родині в найближчі роки. Спаси й помилуй, про що ці діти тільки думають?! – у Джо був такий обурений вигляд, немов Емі й «малюку» Паркеру ще не виповнилося й десяти років.
– Це таке легковажне століття, і, чесне слово, не знаю, панно, куди ми йдемо. Ти – немовля, Джо, але наступною будеш ти. Вийдеш заміж, а нас залишиш сумувати, – сказав Лорі, хитаючи головою з приводу сучасного занепаду моралі.
– Не бійся. Я не з поступливих. Та ніхто й не захоче взяти мене заміж, і це на краще, бо в родині завжди має бути стара діва.
– Ти не даси нікому можливості навіть захотіти одружитися з тобою, – зауважив Лорі, скоса кинувши на неї погляд. Рум’янець на його смаглявому обличчі став трохи яскравішим. – Ти не покажеш нікому ніжної сторони своєї душі, а якщо хтось і побачить її випадково й не зможе втриматися, щоб висловити своє захоплення, ти вчиниш із ним так само, як пані Гаммідж[4] вчинила зі своїм шанувальником, – обіллєш його крижаною водою і станеш такою колючою, що ніхто не наважиться не те що доторкнутися, ба навіть глянути на тебе!
– Не люблю я цього. У мене дуже багато справ, щоб я стала турбуватися про таку маячню. І потім, гадаю, це жахливо – так розбивати сім’ї. Не будемо більше про це говорити. Весілля Мег зовсім вибило нас із колії, і ми не ведемо розмов ні про що інше, крім любові й тому подібних нісенітниць. Я не хочу дратуватися, тож краще змінімо тему, – було очевидно, що Джо цілком готова облити холодною водою того, хто зважиться на найменший виклик.
Хай там якими були почуття Лорі, він дав їм вихід у тихому протяжному свисті та прогнозі, який зробив, розлучаючись із нею біля хвіртки:
– Згадай моє слово, Джо, наступною заміж вийдеш ти.
Розділ другий
Перше весілля
Червневі троянди біля ганку, яскраві й гарні, того ранку прокинулися рано, від усього серця радіючи безхмарному небу і сонцю на ньому. Погойдуючись на вітрі, вони шепотілися про те, що бачили. Одні з них заглядали у вікна їдальні, де накривали святковий стіл, інші піднімалися навшпиньки, щоб покивати й посміхнутися сестрам, котрі вбирали наречену, треті привітно махали тим, хто заходив до будинку або виходив з різними дорученнями в сад, на ганок чи до передпокою. І всі вони – від найяскравішої повноквітної троянди до блідого крихітного бутона – віддавали своєю красою та своїм ароматом шану ласкавій господині, яка так любила їх і так довго за ними доглядала.
Мег і сама нагадувала троянду, бо все, що було кращого в її душі й серці, наче розквітло на її обличчі в той день, надавши його рисам ніжності й чарівності. Вона була вродливішою, ніж сама краса. Хоч на ній не було ні шовку, ні мережив, ні флердоранжу.
– Я не хочу виглядати незвично або здаватися надто причепуреною сьогодні, – сказала Мег. – Мені не потрібне пишне весілля, нехай поруч зі мною будуть тільки ті, кого я люблю, а для них я хочу виглядати природно, бути звичною і знайомою Мег.
Свою весільну сукню вона пошила сама, вкладаючи в кожен стібок ніжні надії й невинні мрії дівочого серця. Сестри заплели їй коси і вклали їх у зачіску, а єдиною прикрасою, яку Мег приколола до сукні, був букетик улюблених «її Джона» конвалій, що здавалися їй найгарнішими квітами на землі.