– Здається, була, – промовила зовсім збита з пантелику Дороті. – І я бачила нірку ховраха і пеньок, але тепер їх тут немає. Всі ці стежки дуже дивні, і їх так багато! Як гадаєш, куди вони ведуть?
– Дороги, – зауважив халамидник, – не ведуть нікуди. Вони лежать нерухомо на своєму місці, й тому люди можуть йти по них.
Він засунув руку в кишеню і так швидко витягнув яблуко, що Тото не встиг цього разу вкусити його.
Песик висунув з кишені мордочку і загавкав так голосно, що Дороті з переляку відскочила назад.
– Тото! – вигукнула вона. – Звідки ти взявся?
– Це я прихопив його, – пояснив Косматий незнайомець.
– Навіщо?
– Щоб він стеріг яблука в моїй кишені, а то раптом їх вкрадуть.
Тут космач однією рукою взяв яблуко і почав його жувати, а другою витягнув з кишені Тото й опустив на землю. Зрозуміло, Тото стрімголов кинувся до Дороті, заливаючись радісним гавкотом від повернутої свободи. Опинитися на волі було особливо приємно після неволі в темній кишені обшарпанця.
Дівчинка ласкаво погладила Тото по голові, а він сів перед нею, звісивши набік червоного язика й уважно дивлячись їй в обличчя коричневими оченятами, ніби запитуючи: «Що ж ми тепер робитимемо?».
Дороті не могла відповісти на це запитання. Вона тривожно озиралася, намагаючись знайти в навколишньому ландшафті знайомі прикмети. Але все навколо здавалося їй незвичайним і дивним. Між стежками рясніли зелені галявини, шелестіли листям дерева й кущі, але куди поділася ферма, звідки вона зовсім недавно вийшла? Та й загалом не було нічого знайомого – за винятком Тото й Косматого чоловічка.
На додаток до цих неприємностей Дороті стільки разів крутилася на всі боки, намагаючись зрозуміти, куди ж вона потрапила, що тепер уже не могла визначити, в якому напрямку треба шукати ферму. Дівчинка не на жарт стривожилася.
– Боюся, Косматий чоловічку, що ми заблукали – глибоко зітхнувши, сказала вона, дивлячись на незнайомця.
– Тут нічого боятися, – відповів халамидник, викидаючи недогризок і беручись жувати наступне яблуко. – Кожна зі стежок кудись веде, інакше їх просто не було б тут. Яка різниця, куди вони йдуть?
– Я хочу додому, – сказала Дороті.
– Будь ласка. Чому ж ти не йдеш?
– Тому що не знаю, якою дорогою мені повертатися.
– Це погано, – в замішанні похитав головою халамидник. – Дуже хотів би допомогти тобі, але, на жаль, не можу. Я зовсім не знаю тутешніх місць.
– Гадаю, що я їх теж не знаю, – сказала дівчинка і сіла на землю поруч із ним. – Дивно. Ще п’ять хвилин тому я була вдома і вийшла показати тобі дорогу до Олійних полів…
– Щоб я помилково не пішов по цій дорозі…
– А тепер я заблукала й сама не знаю, як потрапити додому!
– З’їж яблуко, – запропонував Косматий чоловічок, простягаючи Дороті рум’яне яблучко.
– Я не хочу їсти, – відповіла дівчинка, відштовхуючи його руку.
– Але завтра ти можеш зголодніти і тоді пошкодуєш, що відмовилася.
– Якщо я зголоднію, тоді й з’їм твоє яблуко.
– Але тоді, швидше за все, яблук вже не залишиться, – заперечив халамидник і почав сам жувати рум’яне яблучко. – Іноді собаки краще орієнтуються, ніж люди, і швидше знаходять дорогу додому. Може, Тото доведе тебе назад до ферми?
– Тото, ти знайдеш дорогу? – запитала Дороті.
Той енергійно завиляв хвостом.
– Дуже добре, – промовила дівчинка. – Ходімо додому.
Тото озирнувся й побіг по одній зі стежок.
– До побачення, Косматий чоловічку, – крикнула Дороті й побігла за Тото, але той незабаром зупинився й подивився на господиню, ніби щось запитуючи.
– О, не сподівайся, що я тобі що-небудь скажу, я не знаю, куди нам іти. Ти повинен сам знайти дорогу додому.
Але Тото нічим не міг допомогти. Він виляв хвостом, сопів, тряс вухами і знову повертався до того місця, де вони залишили обшарпанця. Потім він кидався до іншої стежки, знову повертався і мчав до наступної. Проте щоразу дорога здавалася йому незнайомою, і він розумів, що вона не приведе до рідної ферми. Нарешті, коли Дороті вже втомилася бігати слідом за Тото, захеканий песик сів поруч із волохатим незнайомцем й затих, полишивши всі спроби знайти дорогу додому.
Дороті теж присіла й глибоко задумалася. Вона іноді стикалася з незвичайними подіями, але сьогоднішня пригода здавалася їй найдивнішою з усіх. Загубитися поруч з будинком та ще в такому романтичному куточку Канзасу! Дороті була в розпачі.
– Твої рідні хвилюватимуться? – запитав косматий супутник, дивлячись на дівчинку своїми лукавими очима.
– Швидше за все, – зітхнувши, відповіла Дороті. – Дядько Генрі каже, що зі мною завжди щось трапляється, але врешті-решт я повертаюся додому ціла й неушкоджена. Може, він не хвилюватиметься, вирішить, що я скоро повернуся.
– Упевнений, що ти повернешся, – усміхнувся халамидник. – Ти знаєш, хороші дівчатка ніколи не потрапляють у біду. Я теж хороша людина, тож, сподіваюся, й мені не загрожують неприємності.
Дороті з цікавістю глянула на незнайомця. Його одяг був суцільним дрантям, взуття – роздерте й діряве, волосся й борода жмутами стирчали в різні боки. Але усмішка здавалася ласкавою, а очі – добрими.
Дороті спитала:
– А чому ти не хотів потрапити до Олійних полів?
– Річ у тім, що там живе людина, яка винна мені п’ятнадцять центів, і якщо вона зустріне мене, то неодмінно захоче повернути борг. А я не бажаю мати гроші, моя мила.
– Чому? – здивувалася Дороті.
– Гроші роблять людей пихатими, а я зовсім не хочу стати таким. Я хочу, щоб мене любили. Поки в мене є Магніт Любові, всі, кого зустріну на шляху, любитимуть мене.
– Магніт Любові! А що це таке?
– Якщо ти нікому не розкажеш, я покажу його тобі, – відповів Косматий чоловічок тихим таємничим голосом.
– Тут нікому розбовтати секрет, крім Тото.
Халамидник ретельно обстежив одну кишеню, потім – другу, потім – третю. Нарешті витягнув маленький пакетик, загорнутий у м’який папір і зав’язаний мотузкою. Повільно розв’язав мотузку, розгорнув згорток і дістав шматочок металу, за формою схожий на підкову. Цей предмет, тьмяний і темний, не справляв належного враження.
– Ось чудовий магніт, що притягує любов, – схвильовано вимовив Косматий чоловічок. – Його подарував мені ескімос із Сандвічевих островів, хоч насправді там немає ніяких сандвічів. Поки магніт у мене, всі живі істоти, яких я зустріну, ніжно любитимуть мене.
– А чому ескімос не залишив магніт собі? – з цікавістю розглядаючи металевий брусок, запитала Дороті.
– Він втомився від загальної любові до себе й захотів, щоб його хтось зненавидів. Тому віддав магніт мені, а наступного дня його загриз гімалайський ведмідь.
– І ескімос не пошкодував, що розлучився з магнітом?
– Не знаю, він нічого не встиг сказати, – відповів Косматий чоловічок, ретельно загортаючи магніт, потім перев’язав пакунок і опустив його в кишеню. – Але ведмідь зовсім не здавався засмученим.
– Ти був знайомий з ведмедем? – поцікавилася Дороті.
– Так. Ми часто грали з ним у м’яч на Ікорних островах. Ведмідь любив мене, бо в мене був магніт. Я не дорікав ведмедю за те, що він загриз ескімоса, оскільки така його природа.
– Колись я знала голодного тигра, якому дуже хотілося поласувати вгодованими немовлятами, але він ніколи не зачепив жодної дитини, бо мав Совість.
– У гімалайського ведмедя, – зітхнув халамидник, – не було Совісті.
Кілька хвилин він мовчав, мабуть, порівнюючи випадки з ведмедем і тигром. Весь цей час Тото з великою цікавістю розглядав його. Песик, очевидно, згадував про прогулянку в кишені обшарпанця й розмірковував про те, як надалі уникнути подібної долі.
Нарешті Косматий чоловічок промовив:
– А як тебе звати?
– Дороті, – відповіла дівчинка й схопилася. – Але що ж нам тепер робити? Ми ж не можемо вічно тут сидіти!
– Виберімо сьому дорогу, – запропонував Кошлатий. – Сім – щасливе число для маленької дівчинки, яку звуть Дороті.
– Сьому з якого кінця?