– Навіщо ти запихаєш до рота ці штуки? – здивовано запитала Латочка. – Тебе погано набили? Тоді краще додати вати – я, наприклад, набита ватою.
– Вата мені не потрібна, – відгукнувся Оджо.
– А рот потрібен для того, щоб говорити, так?
– І ще для того, щоб їсти й пити, – відповів Оджо. – Інакше я не матиму сил.
– Я цього не знала! – вигукнула Латочка. – Дай-но мені шматочок.
Оджо дав їй трохи хліба, і вона відразу ж поклала його до рота.
– А що треба робити тепер? – прошамкала Латочка.
– Прожуй та проковтни! – розпорядився хлопчик.
Дівчинка спробувала, але це виявилося не так вже й просто. Її зубки-перлинки не змогли розжувати хліб, а крім того, вона не могла нічого проковтнути, бо за язиком і зубами не було отвору – тільки матерія. Латочка все виплюнула і розсміялася.
– Виходить, я не матиму сил. Адже не можу їсти, – повідомила Латочка.
– Я теж не можу, – подав голос Кіт. – Але я не такий дурний, щоб намагатися це робити. Невже ти не розумієш, що ми влаштовані куди краще за цих людей і тому переважаємо їх?
– Звідки мені це знати! – відповіла дівчина. – Не мороч мені голову загадками. Я сама в усьому розберуся.
І вона почала стрибати через струмок, отримуючи від цього велике задоволення.
– Обережніше, а то впадеш у воду, – попередив Оджо.
– Подумаєш!
– Якщо ти впадеш, то намокнеш і не зможеш іти, – не відставав Оджо. – І твоя фарба розпливеться.
– А від моїх стрибків вона не розпливеться? – весело запитала Латочка.
– Я кажу про інше. Якщо ти промокнеш, то червоні, зелені, жовті клаптики зіллються в одну сіро-буро-малинову пляму.
– Тоді я буду обережною, – сказала Латочка. – Адже якщо мої фарби змішаються, я перестану бути красивою.
– Фу! – подав голос Кіт. – Що ж тут красивого! Це якась мішанина, якийсь несмак. Зверніть увагу – в мого тіла взагалі немає ніякого кольору. Я прозорий, якщо не брати до уваги червоного серця і рожевих кульок-мізків. Помилуйтеся, як вони крутяться!
– Геть, зась, зась! – зі сміхом прокричала Латочка, знову пускаючись у танок. – А ваші моторошні зелені очі, пане Шкіднику! Ви, може, їх і не бачите, зате ми бачимо. Геть, пане Шкіднику! Ви сильно пишаєтеся тим, що прозорі. А якби були різнобарвним, як я, то зовсім задрали б ніс до небес!
Вона почала перестрибувати через Кота, і перелякана тварина відповзла до дерева. Побачивши це, Латочка розреготалася ще сильніше і проспівала:
Шкідник – прозорий Кіт,І думає, що краще від людей.Один на цілий світ,А в голові у нього – нуль ідей!– Кошмар! – тільки й сказав Кіт. – Чи не здається тобі, Оджо, що вона з’їхала з глузду?
– Усе може бути, – відповів хлопчик, здивовано дивлячись на Латочку.
– Якщо вона не перестане мене ображати, я видряпаю їй очі-ґудзики! – пообіцяв Кіт.
– Не сварімося, – запропонував Оджо, встаючи з трави. – Краще зберігаймо хороший настрій і добре ставлення одне до одного. Адже хто знає, які труднощі постануть перед нами дорогою.
Ближче до вечора вони вийшли з лісу, і їхнім поглядам відкрився прекрасний краєвид. На широких блакитних полях, то тут, то там, стояли гарненькі блакитні будиночки, причому вельми далеко один від одного.
Трохи ближче на лісовій галявині примостився будиночок, вкритий листям, біля якого стояв жвакун із сокирою в руці. Це був дроворуб, він жив один у своїй хатині. В нього були пухнасті блакитні вуса, веселі блакитні очі. Блакитний одяг був старим і дуже поношеним.
Спочатку, побачивши дивну компанію, чоловік сильно здивувався, але, коли до нього наблизилася Латочка, він впав на лавку і так розреготався, що довго не міг заговорити.
– Оце так! – вигукнув нарешті дроворуб, пересміявшись. – Хто б міг подумати, що в лісах живе такий клоун! Звідки ти, Божевільна Ковдро?
– Ви про мене? – поцікавилась Латочка.
– Звичайно, про тебе.
– Ви помилилися. Я – з ковдри ручної роботи.
– Це одне й те саме, – відповів дроворуб і знову засміявся. – Коли моя бабуся шиє таку ковдру, вона називає її божевільною ковдрою. Але я й гадки не мав, що подібна дивина може ожити.
– Це все Живильний Порошок, – пояснила Латочка.
– А, так ти, значить, від Кривого Чаклуна, що живе на горі? Мені б давно слід було здогадатися. Матінко! Скляний Кіт! Але в Кривого Чаклуна через це можуть бути неприємності. Адже в цій країні чаклувати мають право тільки Глінда й Чарівник Смарагдового міста. Якщо ви, люди, предмети, скляні вази й божевільні ковдри або хто ви там ще, опинитеся біля Смарагдового міста, вас за дві секунди заарештують.
– Ми саме туди йдемо, – оголосила Латочка, і додала:
Якщо нас кинути за ґрати,Ми будемо відпочивати й грати.Але краще вже нас не чіпати,Бо ми почнемо лютувати.– Усе зрозуміло, – сказав дроворуб. – Розуму в тобі стільки, скільки в ковдри, з якої тебе зробили.
– Вона справді божевільна, – підтакнув Скляний Кіт. – Але це й зрозуміло, якщо мати на увазі, з яких клаптиків її пошили. А я ось, наприклад, зроблений з чистого скла, хоч маю рубінове серце та рожеві мізки. Ти звернув увагу на мої мізки, незнайомцю? Бачиш, як вони працюють?
– Бачити-то я бачу, – відгукнувся дроворуб, – але яка від них користь?! Скляний Кіт – марне створення, а ось Латочка – навпаки. Вона розсмішила мене до сліз, а сміх – найкраще, що є на світі. У мене був друг, лісоруб, зроблений цілком із заліза. І щоразу я реготав, коли його бачив.
– Залізний Лісоруб? – перепитав Оджо. – Як дивно!
– Мій друг не завжди був залізним, – пояснив дроворуб. – Він необережно поводився з сокирою, тож тільки-но сокира відрубувала йому руку або ногу, він замовляв натомість нову, із заліза, і врешті-решт став суцільно залізним.
– А чи міг він рубати ліс? – запитав Оджо.
– Міг. Йому тільки треба було стежити, щоб не заіржавіли його суглоби. Одного прекрасного дня він зустрівся в лісі з дівчинкою на ймення Дороті, й вони разом вирушили до Смарагдового міста, де йому усміхнулася доля. Тепер він – один з улюбленців Принцеси Озми, вона зробила його імператором Моргунів – країни, де все жовте.
– А хто така Дороті? – запитала Латочка.
– Маленька дівчинка з Канзасу. Тепер вона – принцеса Країни Оз, а ще – найкраща подруга Озми і живе в її королівському замку.
– Дороті теж із заліза? – запитав Оджо.
– Вона, напевно, з клаптикової ковдри, як я? – поцікавилась Латочка.
– Ні, – сказав дроворуб. – Дороті – з плоті й крові, як я. Із заліза тільки Нік, Залізний Лісоруб. А з клаптикової ковдри тільки ти, божевільне створіння. Адже жоден чарівник, глянувши на тебе, не захоче зробити другу таку саму.
– Ми побачимо Залізного Лісоруба, – сказав Оджо, – тому що нам треба побувати в Країні Моргунів.
– Навіщо? – запитав дроворуб.
– Щоб знайти там ліве крило жовтого метелика.
– Шлях туди неблизький, – відгукнувся жвакун. – Вам доведеться йти через дикі місця, переправлятися через річки, пробиратися крізь хащі…
– І добре, – сказала Латочка. – Я хоч подивлюся на світ.
– Ти з глузду з’їхала! Краще лізь у скриню і лежи там тихо. Або стань іграшкою для маленьких дівчаток. Мандрівників підстерігають різні небезпеки, тому-то я вважаю за краще зостатися вдома.
Дроворуб запросив подорожніх у свою хатину на нічліг, але їм кортіло мандрувати, тож вони рушили далі, розраховуючи встигнути дійти до наступного будинку до настання темряви. Однак темніло дуже швидко, тож Оджо невдовзі пошкодував, що вони не зосталися у дроворуба.
– Я й дороги не бачу, – незабаром зізнався він Латочці. – А ти, Латочко?
– І я не бачу, – відповідала Латочка, тримаючи Оджо за руку, щоб не збитися зі шляху.
– Зате я все бачу, – сповістив Кіт. – Очі мої кращі за ваші, а вже рожеві мізки…
– Будь ласка, досить вже про мізки! – перебив його Оджо. – Біжи вперед і показуй нам дорогу. Стривай, я прив’яжу до тебе мотузочку.
Він вийняв з кишені мотузку, обв’язав її навколо шиї Кота, й той повів їх вперед. Так вони йшли приблизно з годину, доки не побачили попереду блакитний вогник.
– Дуже добре! Нарешті ми дійшли до будинку! – вигукнув Оджо. – А тамтешні мешканці, звичайно ж, дадуть нам притулок на ніч.