Чорнобильська молитва (Хроніка майбутнього) - Алексиевич Светлана Александровна

Светлана Алексієвич

Чорнобильська молитва

(Хроніка майбутнього)

© Светлана Алексиевич, 2013

© Віктор Бойко, переклад українською, 2020

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2020

* * *

Ми повітря, ми не земля…

М. Мамардашвілі

Історична довідка

«Білорусь… Для світу ми terra incognito – невідома, незвідана земля. «Біла Росія – так приблизно звучить назва нашої країни англійською мовою. Про Чорнобиль усі знають, але тільки в зв’язку з Україною і Росією. Ми ще повинні розповісти про себе…»

«Народная газета», 27 квітня 1996 р.

«26 квітня 1986 р. о 1 годині 23 хвилини 58 секунд – серія вибухів зруйнувала реактор і будівлю 4-го енергоблоку Чорнобильської АЕС, розташованої поблизу білоруської границі. Чорнобильська катастрофа стала найбільшою технологічною катастрофою XX століття.

Для маленької Білорусі (населення 10 млн осіб) вона стала національним лихом, хоча у самих білорусів немає жодної атомної станції. Це, як і раніше, аграрна країна, з переважно сільським населенням. У роки Великої Вітчизняної війни німецькі фашисти знищили на білоруській землі 619 сіл разом із їхніми жителями. Після Чорнобиля країна втратила 485 сіл і селищ: 70 із них вже навічно поховані в землі. У війну загинув кожен четвертий білорус, сьогодні кожен п’ятий живе на зараженій території. Це 2,1 млн осіб, із них – 700 тис. дітей. Серед чинників демографічного згасання радіація займає головне місце. У Гомельській і Могильовській областях (найбільш постраждалих від чорнобильської катастрофи) смертність перевищила народжуваність на 20 %.

Внаслідок катастрофи в атмосферу викинуто 50×10

6

2

2

Як наслідок постійного впливу малих доз радіації з кожним роком у країні збільшується кількість ракових захворювань, дітей із розумовою відсталістю, нервово-психічними розладами та генетичними мутаціями…»

Зб. «Чернобыль». «Белорусская энциклопедия», 1996, с. 7, 24, 49, 101, 149

«За даними спостережень, 29 квітня 1986 року високий радіаційний фон було зареєстровано в Польщі, Німеччині, Австрії, Румунії, 30 квітня – в Швейцарії і Північній Італії, 1–2 травня – у Франції, Бельгії, Нідерландах, Великобританії, північній Греції, 3 травня – в Ізраїлі, Кувейті, Туреччині…

Закинуті на велику висоту газоподібні та летючі речовини поширювалися глобально: 2 травня їх зареєстровано в Японії, 4 травня – в Китаї, 5-го – в Індії, 5 і 6 травня – в США і Канаді.

Менше тижня знадобилося, щоб Чорнобиль став проблемою всього світу…»

Зб. «Последствия Чернобыльской аварии в Беларуси». Мінськ. Міжнародний вищий Сахаровський коледж з радіоекології. 1992 р. с. 82.

«Четвертий реактор, іменований об’єктом “Укриття”, як і раніше, зберігає у своїй свинцево-залізобетонній утробі близько 200 тонн ядерних матеріалів. Причому паливо частково перемішано з графітом і бетоном. Що з ними відбувається сьогодні, не знає ніхто.

Саркофаг споруджували наспіх, конструкція унікальна, напевно, інженери-розробники з Пітера можуть нею пишатися. Слугувати вона мусила тридцять років. Однак монтували його “дистанційно”, плити стикували з допомогою роботів і вертольотів – звідси і щілини. Сьогодні, згідно з деякими даними, загальна площа зазорів і тріщин перевищує 200 квадратних метрів, із них продовжують вириватися радіоактивні аерозолі. Якщо вітер дме з півночі, то на півдні – зольна активність: із ураном, плутонієм, цезієм. Мало того, в сонячний день при вимкненому світлі в реакторній залі видно стовпи світла, які падають згори. Що це? Проникає всередину і дощ. А при попаданні вологи в паливовміщуючі маси можлива ланцюгова реакція…

Саркофаг – небіжчик, який дихає. Дихає смертю. На скільки його ще вистачить? На це ніхто не відповість, досі неможливо підібратися до багатьох вузлів і конструкцій, щоб дізнатись, який у них запас міцності. Зате всі розуміють: руйнування “Укриття” призвело б до наслідків навіть страшніших, ніж 1986-го…»

Журнал «Огонёк», № 17, квітень 1996 р.

«До Чорнобиля… на 100 тисяч білоруських жителів було 82 випадки онкологічних захворювань. Сьогодні статистика така: на 100 тисяч – 6 тисяч хворих. Збільшення майже в 74 рази.

Смертність за останні десять років збільшилася на 23,5 %. Від старості вмирає 1 людина з 14, в основному працездатні – 46–50 років. У найбільш заражених областях при медичному огляді встановлено: з 10 осіб – сім хворих. Їдеш по селах, і тебе вражає територія кладовищ, які розрослися…»

«Досі багато яких цифр є невідомі…. Їх усе ще тримають у таємниці, такі вони жахливі. Радянський Союз послав на місце катастрофи 800 тисяч солдатів строкової служби та призваних на службу ліквідаторів, середній вік останніх був 33 роки. А хлопчаків узяли служити в армію відразу після школи…

Тільки в Білорусі значаться у списках ліквідаторів 115 493 особи. За даними Міністерства охорони здоров’я, з 1990 по 2003 рік 8553 ліквідаторів померли. По дві людини за день…»

«Так починалася історія…

1986 рік… На перших шпальтах радянських і зарубіжних газет репортажі про суд над винуватцями чорнобильської катастрофи…

А тепер… Уявіть порожній п’ятиповерховий будинок. Будинок без мешканців, але з речами, меблями, одягом, які використовувати вже ніхто і ніколи не зможе. Тому що будинок цей у Чорнобилі… Але саме в такому будинку мертвого міста давали невелику прес-конференцію для журналістів ті, кому належало вершити суд над винуватцями в атомній аварії. На найвищому рівні, в ЦК КПРС вирішили, що справа має розглядатися на місці злочину. У самому Чорнобилі. Суд відбувся в будівлі місцевого Будинку культури.

На лаві підсудних шестеро – директор атомної станції Віктор Брюханов, головний інженер Микола Фомін, заступник головного інженера Анатолій Дятлов, начальник зміни Борис Рогожкін, начальник реакторного цеху Олександр Коваленко, інспектор Держатоменергонагляду СРСР Юрій Лаушкін.

Глядацькі місця порожні. Сидять самі журналісти. Втім, людей вже тут і немає, місто “закрили”, як “зону жорсткого радіаційного контролю”. Чи не з цієї причини його й обрали місцем суду – чим менше свідків, тим менше галасу? Немає телеоператорів, і немає західних журналістів. Звичайно, на лаві підсудних усі хотіли побачити десятки відповідальних чиновників, у тому числі й московських. Свою відповідальність мусила нести і сучасна наука. Але погодилися на “стрілочників”.

Вирок… Віктор Брюханов, Микола Фомін і Анатолій Дятлов отримали по 10 років. У інших терміни були менші. В ув’язненні Анатолій Дятлов і Юрій Лаушкін померли від наслідків сильного радіаційного опромінення. Головний інженер Микола Фомін збожеволів… А ось директор станції Віктор Брюханов відбув термін покарання від дзвінка до дзвінка – всі десять років. Зустрічали його рідні й кілька журналістів. Подія пройшла непомітно.

Колишній директор живе в Києві, служить звичайним клерком в одній із фірм… Так закінчується історія…»

«Незабаром Україна приступає до грандіозного будівництва. Над саркофагом, який накрив 1986-го року зруйнований четвертий блок Чорнобильської АЕС, з’явиться нове укриття під назвою «Арка». На цей проект 28 країн-донорів найближчим часом виділяють початкові капіталовкладення – понад 768 мільйонів доларів. Нове укриття має існувати вже не тридцять, а сто років. І задумане воно грандіозніше, бо мусить мати достатній об’єм, щоб там вести роботи з перепоховання відходів. Потрібен масивний фундамент: фактично належить зробити штучний скельний ґрунт із бетонних стовпів і плит. Слідом треба підготувати сховище, куди почнуть перевозити радіоактивні відходи, витягнуті з-під старого саркофага. Нове укриття буде виготовлене зі сталі високої якості, здатної витримати гамма-випромінювання. Тільки металу потрібно 18 тис. тонн…