“Арка” буде безпрецедентною в історії людства спорудою. По-перше, вражають її масштаби – це подвійна оболонка заввишки 150 метрів. А за естетикою вона наблизиться до Ейфелевої вежі…»
За матеріалами білоруських інтернет-газет за 2002–2005 рр.
Одинокий людський голос
«Я не знаю, про що розповідати… Про смерть чи про любов? Чи це одне і те ж… Про що?
…Ми нещодавно одружилися. Ще ходили по вулиці та трималися за руки, навіть якщо в магазин ішли. Завжди удвох. Я говорила йому: “Я тебе люблю”. Але я ще не знала, як я його любила. Не уявляла… Жили ми в гуртожитку пожежної частини, де він служив. На другому поверсі. І там іще три молоді сім’ї, на всіх одна кухня. А внизу, на першому поверсі, стояли машини. Червоні пожежні машини. Це була його служба. Завжди я в курсі: де він, що з ним? Серед ночі чую якийсь галас. Крики. Виглянула у вікно. Він побачив мене: “Зачини кватирки і лягай спати. На станції пожежа. Я скоро буду”.
Самого вибуху я не бачила. Тільки полум’я. Все ніби світилося… Все небо… Високе полум’я. Кіптява. Жар страшенний. А його все немає і немає. Кіптява тому, що бітум горів, дах станції було залито бітумом. Ходили, потім згадував, як по смолі. Збивали вогонь, а він повз. Піднімався. Скидали палаючий графіт ногами… Поїхали вони без брезентових костюмів, як були в самих сорочках, так і поїхали. Їх не попередили, їх викликали на звичайну пожежу…
Четверта година… П’ята година… Шоста… О шостій ми з ним збирались їхати до його батьків. Садити картоплю. Від міста Прип’яті до села Сперіжжя, де жили його батьки, сорок кілометрів. Сіяти, орати… Він це любить… Мати часто згадувала, як не хотіли вони з батьком відпускати його в місто, навіть новий будинок спорудили. Забрали в армію. Служив у Москві в пожежних військах, і коли повернувся: тільки в пожежники! Нічого іншого не визнавав. (Мовчить.)
Іноді ніби чую його голос… Живий… Навіть фотографії так на мене не діють, як голос. Але він ніколи мене не кличе. І уві сні… Це я його кличу…
Сьома година… О сьомій годині мені передали, що він у лікарні. Я побігла, але навколо лікарні вже стояла кільцем міліція, нікого не пускали. Тільки машини “швидкої допомоги” заїжджали. Міліціонери кричали: до машин не наближайтеся, лічильники зашкалюють! Не лише я, всі дружини прибігли, всі, у кого чоловіки цієї ночі опинилися на станції. Я кинулася шукати свою знайому, вона працювала лікарем у цій лікарні. Схопила її за халат, коли вона виходила з машини: “Пропусти мене!” – “Не можу! З ним зле. З ними з усіма зле”. Тримаю її: “Тільки подивитися”. “Гаразд, – каже, – тоді біжімо. На п’ятнадцять-двадцять хвилин”. Я побачила його… Набряклий весь, опухлий… Ока майже немає… “Треба молока. Багато молока! – сказала мені знайома. – Щоб вони випили хоча б по три літри”. – “Але він не п’є молока”. – “Зараз питиме”. Багато лікарів, медсестри, особливо санітарки цієї лікарні через якийсь час захворіють. Помруть. Але ніхто тоді цього не знав…
О десятій ранку помер оператор Шишенок. Він помер першим… Першого дня… Ми дізналися, що під руїнами залишився другий – Валера Ходемчук. Так його і не дістали. Забетонували. Але ми ще не знали, що вони всі будуть першими…
Питаю: “Васильку, що робити?” – “Їдь звідси! Їдь! У тебе буде дитина”. Я – вагітна. Але як я його залишу? Просить: “Їдь! Рятуй дитину!” – “Спочатку я мушу принести тобі молоко, а потім вирішимо”.
Прибігає моя подруга Таня Кибенок… Її чоловік у цій же палаті. З нею її батько, він на машині. Ми сідаємо і їдемо в найближче село по молоко, кілометрів зо три за місто… Купуємо багато трилітрових банок із молоком… Шість – щоб вистачило на всіх… Але від молока вони страшенно блювали… Увесь час непритомніли, їм ставили крапельниці. Лікарі чомусь твердили, що вони отруїлися газами, ніхто не говорив про радіацію. А місто заповнилося військовою технікою, перекрили всі дороги. Скрізь солдати. Перестали ходити електрички, поїзди. Мили вулиці якимось білим порошком… Я хвилювалась, як же мені завтра дістатися села, щоб купити йому сиродою? Ніхто не говорив про радіацію. Лише військові ходили в респіраторах… Городяни несли хліб із магазинів, відкриті кульочки з цукерками. Тістечка лежали на лотках… Звичайне життя. Тільки… Мили вулиці якимось порошком…
Увечері в лікарню не пропустили. Море людей навколо… Я стояла навпроти його вікна, він підійшов і щось мені кричав. Так відчайдушно! У натовпі хтось почув: їх відвозять уночі в Москву. Дружини збилися всі в одну купу. Вирішили: поїдемо з ними. Пустіть нас до нашим чоловіків! Не маєте права! Билися, дряпалися. Солдати, вже стояв цеп у два ряди, нас відштовхували. Тоді вийшов лікар і підтвердив, що вони полетять на літаку в Москву, але нам потрібно принести їм одяг, – той, у якому вони були на станції, згорів. Автобуси вже не ходили, і ми бігом – через усе місто… Прибігли з сумками, а літак вже вилетів. Нас спеціально обдурили. Щоб ми не кричали, не плакали…
Ніч… По один бік вулиці автобуси, сотні автобусів (вже готували місто до евакуації), а по інший бік – сотні пожежних машин. Пригнали звідусіль. Вся вулиця – в білій піні. Ми по ній ідемо… Лаємось і плачемо…
По радіо оголосили: місто евакуюють на три-п’ять днів, візьміть із собою теплі речі та спортивні костюми, будете жити в лісах. У наметах. Люди навіть зраділи – поїдемо на природу! Зустрінемо там Перше травня. Незвично. Готували в дорогу шашлики, купували вино. Брали з собою гітари, магнітофони. Улюблені травневі свята! Плакали тільки ті, чиї чоловіки постраждали.
Не пам’ятаю, як доїхала… Ніби прокинулася, коли побачила його матір: “Мамо, Вася в Москві! Відвезли спеціальним літаком!” Але ми досадили город – картоплю, капусту (а через тиждень село евакуюють!) Хто знав? Хто тоді це знав? До вечора у мене відкрилася блювота. Я – на шостому місяці вагітності. Мені так зле… Вночі сниться, що він мене кличе, поки він був живий, кликав мене уві сні: “Люсю! Люсенько!” А коли помер, жодного разу не покликав. Жодного разу… (Плаче.) Встаю я зранку з думкою, що поїду в Москву сама… “Куди ти така?” – плаче мати. Зібрали в дорогу і батька: “Нехай довезе тебе”. Зняли з ощадкнижки гроші, які у них були. Всі гроші.
Дороги не пам’ятаю… Дорога знову випала з пам’яті… У Москві у першого міліціонера запитали, в якій лікарні лежать чорнобильські пожежники, і він нам сказав, я навіть здивувалася, тому що нас лякали: державна таємниця, цілком таємно.
Шоста лікарня – на “Щукінській”…
До цієї лікарні, спеціальної радіологічної лікарні, без пропусків не пускали. Я дала гроші вахтеру, і тоді вона каже: “Іди”. Сказала, який поверх. Когось я знову просила, благала… І ось сиджу в кабінеті у завідувачки радіологічного відділення – Ангеліни Василівни Гуськової. Тоді я ще не знала, як її звуть, нічого не запам’ятовувала. Я знала тільки, що мушу його побачити. Знайти.
Вона відразу мене запитала:
– Мила моя! Миленька моя… Діти є?
Як я признаюсь?! І вже розумію, що треба приховати мою вагітність. Не пустить до нього! Добре, що я худенька, нічого по мені непомітно.
– Є, – відповідаю.
– Скільки?
Думаю: “Треба сказати, що двоє. Якщо одна – все одно не пустить”.
– Хлопчик і дівчинка.
– Раз двоє, то народжувати, видно, більше не доведеться. Тепер слухай: центральна нервова система уражена повністю, кістковий мозок вражений повністю…
“Ну, гаразд, – думаю, – буде трошки нервовою”.
– Ще слухай: якщо заплачеш – я тебе відразу відправлю. Обніматись і цілуватися не можна. Близько не підходити. Даю півгодини.
Але я знала, що вже звідси не піду. Якщо піду, то з ним. Присягнулася собі!
Заходжу… Вони сидять на ліжку, грають у карти і сміються.
– Васю! – кричать йому.
Повертається:
– О, братці, я пропав! І тут знайшла!
Смішний такий, піжама на ньому сорок восьмого розміру, а у нього – п’ятдесят другий. Короткі рукави, короткі штанці. Але пухлина з обличчя вже зійшла… Їм уливали якийсь розчин…