Час second-hand (кінець червоної людини) - Алексиевич Светлана Александровна

Светлана Алексієвич

Час second-hand

(кінець червоної людини)

© Светлана Алексиевич, 2013

© Леся Лисенко, переклад українською, 2014

© «Дух і Літера», переклад українською, 2014

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2020

* * *

Нобелівська промова Світлани Алексієвич

Про програну битву

Я стою на цій трибуні не сама… Навколо мене голоси, сотні голосів, вони завжди зі мною. З мого дитинства. Я жила в селі. Ми, діти, любили гратися надворі, на вуличці, але ввечері нас, неначе магнітом, вабило до лавочок, на яких збиралися біля власних будиночків, чи хат, як у нас кажуть, потомлені жінки. У жодної з них не було чоловіка, батька, брата, я не пам’ятаю чоловіків після війни в нашому селі – під час Другої світової війни в Білорусі на фронті й у партизанах загинув кожен четвертий білорус. Наш дитячий світ після війни – це був світ жінок. Найбільше мені запам’яталося, що жінки говорили не про смерть, а про кохання. Розповідали, як прощалися в останній день з коханими, як чекали на них, як досі чекають. Уже роки промайнули, а вони чекали:

«Нехай без рук, без ніг повернеться, я його на руках носитиму». Без рук… без ніг… Здається, я з дитинства знала, що таке кохання… Ось лише кілька сумних мелодій із хору, який я чую…

Перший голос:

«Навіщо тобі це знати? Це так сумно. Я свого чоловіка на війні зустріла. Була танкісткою. До Берліна дійшла. Пам’ятаю, як ми стоїмо, він ще мені не чоловіком тоді був, біля рейхстагу, і він мені каже: «Може, одружимося? Я тебе кохаю». А мені так образливо стало після цих слів – ми всю війну в багнюці, бруді, крові, навколо самі матюки. Я йому відповідаю: «Ти спочатку зроби з мене жінку: даруй квіти, кажи лагідні слова, ось я демобілізуюся й сукню собі пошию». Мені навіть ударити хотілося його через образу. Він це все відчув, а в нього одна щока була обпалена, в рубцях, і я бачу на цих рубцях сльози. «Добре, я вийду за тебе заміж». Сказала так… Сама не повірила, що це сказала… Навколо кіптява, бита цегла, одне слово, війна навколо…»

Другий голос:

«Жили ми біля Чорнобильської атомної станції. Я працювала кондитером, пиріжки ліпила. А мій чоловік був пожежником. Ми тільки-тільки одружилися, ходили навіть у магазин, взявшись за руки. Того дня, коли вибухнув реактор, чоловік якраз чергував у пожежній частині. Вони поїхали на виклик у своїх сорочках, домашньому одязі, вибух на атомній станції, а їм жодного спецодягу не видали. Так ми жили… Ви знаєте… Усю ніч вони гасили пожежу й отримали дози опромінення, несумісні з життям. Уранці їх на літаку одразу відвезли до Москви. Гостра променева хвороба… Людина живе лише кілька тижнів… Мій був сильним, спортсменом, помер останнім. Коли я приїхала, мені сказали, що він лежить у спеціальному боксі, туди нікого не пускають. «Я його кохаю», – просила я. «Їх там солдати обслуговують. Куди ти?» – «Кохаю». Мене вмовляли: «Це вже не кохана людина, а об’єкт, який треба дезактивувати. Розумієш?» А я одне собі повторювала: кохаю, кохаю… Уночі пожежною драбиною до нього піднімалася… Або вночі чергових просила, гроші їм платила, щоб мене пропускали… Я його не залишила, до кінця була з ним… Після його смерті… через кілька місяців народила дівчинку, вона прожила лише кілька днів. Вона… Ми так на неї чекали, а я її вбила… Вона мене врятувала, весь променевий удар вона прийняла на себе. Така маленька… Крихітка… Але я любила їх обох. Хіба можна вбити коханням? Чому це поряд – кохання і смерть? Завжди вони разом. Хто мені пояснить? Повзаю біля могили на колінах…»

Третій голос:

«Як я вперше вбив німця… Мені було десять років, партизани вже брали мене із собою на завдання. Цей німець лежав поранений… Мені звеліли забрати в нього пістолет, я підбіг, а німець вчепився в пістолет обома руками і водить перед моїм обличчям. Але він не встигає першим вистрілити, встигаю я…

Я не злякався, що вбив… І під час війни про нього не згадував. Навколо було багато вбитих, ми жили серед убитих. Я здивувався, коли через багато років зненацька з’явився сон про цього німця. Це було несподівано… Сон приходив і приходив до мене… То я лечу, і він мене не пускає. Ось піднімаєшся… летиш… летиш… Він наздоганяє, і я падаю разом із ним. Провалююсь у якусь яму. То я хочу встати… підвестися… А він не дає… Через нього я не можу полетіти…

Той самий сон… Він переслідував мене десятки років…

Я не можу своєму синові розповісти про цей сон. Син був маленький – я не міг, читав йому казки. Син уже виріс – усе одно не можу…»

Флобер говорив про себе, що він людина-перо, я можу сказати про себе, що я людина-вухо. Коли я йду вулицею і до мене прориваються якісь слова, фрази, вигуки, завжди думаю: скільки це романів без сліду зникають у часі. У темряві. Є та частка людського життя – розмовна, яку нам не вдається відвоювати для літератури. Ми її ще не оцінили, не вражені й не захоплені нею. Мене ж вона заворожила й зробила своєю полонянкою. Я люблю, як розмовляє людина… Люблю самотній людський голос. Це моя найбільша любов і пристрасть.

Мій шлях на цю трибуну тривав майже сорок років – від людини до людини, від голосу до голосу. Не можу сказати, що він завжди був мені по силі – цей шлях, багато разів я була приголомшена й налякана людиною, відчувала захоплення й огиду, прагнула забути те, що я почула, повернутися в той час, коли я цього ще не знала. Плакати від захвату, що я побачила людину прекрасною, я теж доволі часто бажала.

Я жила в країні, де нас від самого дитинства вчили помирати. Навчали смерті. Нам казали, що людина існує для того, щоб віддати себе, щоб згоріти, щоб пожертвувати собою. Учили любити людину з рушницею. Якби я виросла в іншій країні, то я б не змогла пройти цей шлях. Зло є нещадним, до нього треба мати щеплення. Але ми виросли серед катів і жертв. Нехай наші батьки жили в страху й не все нам розповідали, а частіше нічого не розповідали, але саме повітря нашого життя було отруєне цим. Зло весь час підглядало за нами.

Я написала п’ять книжок, але мені здається, що все це – одна книжка. Книжка про історію однієї утопії…

Варлам Шаламов писав: «Я був учасником грандіозної програної битви за справжнє оновлення людства». Я відновлюю історію цієї битви, її перемог та її поразки. Як прагнули збудувати Царство Небесне на землі. Рай! Місто сонця! А закінчилося тим, що залишилося море крові, мільйони загублених людських життів. Але був час, коли жодна політична ідея XX сторіччя не могла дорівнятися до комунізму (та до Жовтневої революції як її символу), не приваблювала західних інтелектуалів і людей у всьому світі сильніше та яскравіше. Раймон Арон називав російську революцію «опіумом для інтелектуалів». Ідеї про комунізм щонайменше дві тисячі років. Знайдемо її в Платона – в ученні про ідеальну та правильну державу, в Аристофана – у мріях про час, коли «все стане спільним»… У Томаса Мора й Томмазо Кампанелли… Згодом у Сен-Сімона, Фур’є та Оуена. Щось є в російському дусі такого, що змусило спробувати зробити ці мріяння реальністю.

Двадцять років тому ми провели «червону» імперію з прокляттями та зі сльозами. Сьогодні вже можемо подивитися на нещодавню історію спокійно, як на історичний досвід. Це важливо, тому що суперечки про соціалізм не вгамувалися досі. Виросло нове покоління, в якого інша картина світу, але чимало молодих людей знову читають Маркса та Леніна. У російських містах створюють музеї Сталіна, ставлять йому пам’ятники.

«Червоної» імперії немає, а «червона» людина залишилася. Продовжується.

Мій батько, він нещодавно помер, до кінця вірив у комунізм. Зберігав свій партійний квиток. Я ніколи не можу вимовити слово «совок», тоді мені довелося б так назвати свого батька, рідних, знайомих людей, друзів. Вони всі звідти – із соціалізму. Серед них багато ідеалістів, романтиків. Сьогодні їх звуть інакше – романтики рабства, раби утопії. Гадаю, що всі вони могли би прожити інше життя, але прожили радянське. Чому? Відповідь на це запитання я довго шукала – об’їздила величезну країну, яка донедавна звалася СРСР, записала тисячі плівок. Це був соціалізм і було просто наше життя. По дрібочці, по крихтах я збирала історію «домашнього», «внутрішнього» соціалізму. Те, як він жив у людській душі. Мене приваблював оцей маленький простір – людина… Одна людина. Насправді там усе й відбувається.