Одразу після війни Теодор Адорно був приголомшений: «Писати вірші після Освенціма – це варварство». Мій учитель Алесь Адамович, чиє ім’я я хочу назвати сьогодні із вдячністю, також вважав, що писати прозу про жахи XX сторіччя – це блюзнірство. Тут не можна вигадувати. Правду потрібно давати, як вона є. Необхідна «надлітература». Говорити повинен свідок. Можна згадати й Ніцше з його словами, що жоден митець не витримає реальності. Не підніме її.
Завжди мене мучило, що правда не вміщається в одному серці, в одному розумі. Що вона якась розпорошена, її багато, вона різна й розсіяна у світі. У Достоєвського є думка, що людство знає про себе більше, набагато більше, ніж воно встигло зафіксувати в літературі. Що роблю я? Я збираю повсякдення почуттів, думок, слів. Збираю життя свого часу. Мене цікавить історія душі. Побут душі. Те, що велика історія зазвичай оминає, до чого вона ставиться із зарозумілістю. Займаюся пропущеною історією. Не раз я чула й нині чую, що це – не література, це – документ. А що таке література сьогодні? Хто відповість на це запитання? Ми живемо швидше, ніж раніше. Зміст рве форму. Ламає її й змінює. Усе виходить зі своїх берегів: і музика, й живопис, й у документі слово виривається за межі документа. Немає кордонів між фактом і вигадкою, одне перетікає в інше. Навіть свідок не є об’єктивним. Розповідаючи, людина творить, вона бореться із часом, як скульптор із мармуром. Вона – актор і творець.
Мене цікавить маленька людина. Маленька велика людина, так би я сказала, тому що страждання її збільшують. Вона сама в моїх книжках розповідає свою маленьку історію, а разом зі своєю історією – й велику. Що трапилося й відбувається з нами – це ще не осмислено, треба висловити його. Спочатку хоча б висловити. Ми цього боїмося, доки не в стані впоратися зі своїм минулим. У Достоєвського в «Бісах» Шатов каже Ставрогіну перед початком розмови: «Ми, двоє істот, зійшлися в безмежжі… Востаннє у світі. Облиште ваш тон і візьміть людський! Хоча б колись заговоріть людським голосом».
Приблизно так починаються в мене розмови з моїми героями. Звісно, людина говорить зі свого часу, вона не може говорити з нізвідки! Але пробитися до людської душі важко, вона засмічена забобонами сторіччя, його пристрастями й облудами. Телевізором і газетами.
Мені хотілося б узяти кілька сторінок зі своїх щоденників, щоби показати, як рухався час… Як помирала ідея… Як я йшла по її сліду…
1980–1985 роки
Пишу книгу про війну… Чому про війну? Тому що ми люди війни – ми або воювали, або готувалися до війни. Якщо придивитися, то ми всі думаємо по-воєнному. Удома, на вулиці. Тому в нас так дешево коштує людське життя. Усе, як на війні.
Починала із сумнівів. Ну, ще одна книжка про війну… Навіщо?
В одній із журналістських поїздок зустрілася з жінкою, вона була на війні санінструктором. Розповіла: йшли вони взимку через Ладозьке озеро, ворог помітив рух і почав обстріл. Коні, люди йшли під кригу. Відбувалося все вночі, й вона, як їй здалося, схопила й потягла до берега пораненого. «Тягну його мокрого, голого, думала: одяг зірвало, – розповідала. – А на березі виявилося, що притягла величезну поранену білугу. Скажено матюкнулася – люди страждають, а звірі, птахи, риби – за що?» В іншій поїздці почула розповідь санінструктора кавалерійського ескадрону, як під час бою вона притягла у вирву пораненого німця, але те, що він німець, побачила вже у вирві, нога в нього перебита, він стікає кров’ю. Це ж ворог! Що робити? Там нагорі свої хлопці гинуть! Але вона перев’язує цього німця й повзе далі. Притягує російського солдата, він непритомний, а коли приходить до тями, хоче вбити німця, а той, коли приходить до тями, хапає автомат і хоче вбити росіянина. «То одному по пиці вріжу, то другому.
Ноги в нас, – згадувала, – всі в крові. Кров перемішалася».
Це була війна, якої я не знала. Жіноча війна. Не про героїв. Не про те, як одні люди героїчно вбивали інших людей. Запам’яталися жіночі бідкання: «Ідеш після боя по полю. А вони лежать… Усі молоді, такі вродливі. Лежать і в небо дивляться. І тих, і тих шкода». Оце «і тих, і тих» підказало мені, про що буде моя книжка. Про те, що війна – це вбивство. Таким це залишилося в жіночій пам’яті. Щойно людина усміхалася, курила – й уже її немає. Найчастіше жінки говорять про зникнення, про те, наскільки швидко на війні все перетворюється на ніщо. І людина, і людський час. Авжеж, вони самі просилися на фронт у 17–18 років, але вбивати не прагнули. А померти були готові. Померти за Батьківщину. З історії слів не викинеш – за Сталіна теж.
Книжку два роки не друкували, її не друкували до перебудови. До Горбачова. «Після Вашої книжки ніхто не піде воювати, – повчав мене цензор. – Ваша війна – страшна. Чому у Вас немає героїв?» Героїв я не шукала. Я писала історію через розповідь ніким не поміченого її свідка й учасника. Його ніхто ніколи не розпитував. Що думають люди, просто люди, про великі ідеї – ми не знаємо. Одразу після війни людина б розповіла про одну війну, через десятки років – про іншу. Звісно, в неї щось там змінюється, тому що вона вкладає у спогади все своє життя. Усю себе. Те, як вона жила ці роки, що читала, бачила, кого зустріла. У що вірить. Зрештою, чи щаслива вона, чи не щаслива. Документи – живі істоти, вони змінюються разом із нами…
Проте я абсолютно впевнена, що таких дівчат, як воєнні дівчата 1941-го року, вже ніколи не буде. Це був найвищий час «червоної» ідеї, навіть вищий, ніж революція і Ленін. Їхня Перемога досі затуляє собою ГУЛАГ. Я безмежно люблю цих дівчат, але з ними неможливо було поговорити про Сталіна, про те, як після війни ешелони з переможцями йшли у Сибір, із тими, хто був сміливішим. Решта повернулися й мовчали. Одного разу я почула: «Вільними ми були лише під час війни. На передовій». Наш головний капітал – страждання. Не нафта, не газ – страждання. Це єдине, що ми постійно добуваємо. Увесь час шукаю відповіді: чому наші страждання не конвертуються у свободу? Невже вони даремні? Мав рацію Чаадаєв: Росія – країна без пам’яті, простір тотальної амнезії, непахана свідомість для критики та рефлексії.
Великі книжки валяються під ногами…
1989 рік
Я – в Кабулі. Я не хотіла знову писати про війну. Але ось я на справжній війні. Із газети «Правда»: «Ми допомагаємо братському афганському народові будувати соціалізм». Скрізь люди війни, речі війни. Час війни.
Мене вчора не взяли в бій: «Залишайтеся в готелі, дівчино. Відповідай потім за вас». Я сиджу в готелі й думаю: є щось неетичне в розглядуванні чужої мужності та ризику. Другий тиждень я вже тут і не можу позбутися відчуття, що війна – породження чоловічої природи, для мене незрозумілої. Але повсякденність війни грандіозна. Я відкрила для себе, що зброя – це гарно: автомати, міни, танки. Людина багато думала про те, як краще вбити іншу людину. Відвічна суперечка між істиною та красою. Мені показали нову італійську міну, моя «жіноча» реакція:
«Гарна. Чому вона гарна?» По-військовому мені точно пояснили, що, коли на цю міну наїхати або наступити ось так… під таким кутом… від людини залишиться піввідра м’яса. Про ненормальне тут говорять, наче про нормальне, те, що саме собою зрозуміле. Війна, мовляв… Ніхто не божеволіє від цих картин, що ось лежить на землі людина, вбита не стихією, не фатальною долею, а іншою людиною.
Бачила завантаження «чорного тюльпана» (літак, який відвозить додому цинкові труни із загиблими). Мертвих часто одягають у стару військову форму ще сорокових років, із галіфе, часом і цієї форми бракує. Солдати перемовлялися між собою: «У холодильник привезли нових убитих. Ніби несвіжим кабаном пахне». Писатиму про це. Боюся, що вдома мені не повірять. У наших газетах пишуть про алеї дружби, які саджають радянські солдати.