Розмовляю із хлопцями, багато хто приїхав добровільно. Просилися сюди. Помітила, що більшість – із родин інтелігенції: вчителів, лікарів, бібліотекарів, одне слово – книжкових людей. Щиро мріяли допомогти афганському народові будувати соціалізм. Зараз сміються із себе. Показали мені місце в аеропорту, де лежали сотні цинкових трун, таємниче блищали на сонці. Офіцер, який супроводжував мене, не стримався: «Може, тут і моя труна… Засунуть туди… А за що я тут воюю?» Одразу ж злякався своїх слів: «Ви цього не записуйте».
Уночі мені снилися вбиті, в усіх були здивовані обличчя: як це – я вбитий? Невже мене вбито?
Разом із медсестрами їздила у шпиталь для мирних афганців, ми возили дітям подарунки. Дитячі іграшки, цукерки, печиво. Мені дісталося штук п’ять м’яких ведмедиків. Приїхали до шпиталю – довгий барак, із білизни в усіх самі ковдри. До мене підійшла молода афганка з дитиною на руках, хотіла щось сказати, за десять років тут усі навчилися трохи говорити по-російськи, я дала дитині іграшку, вона взяла її зубами. «Чому зубами?» – здивувалася я. Афганка відкинула ковдрочку з маленького тільця – хлопчик був без обох рук. «Це твої росіяни бомбили». Хтось підтримав мене, я падала…
Я бачила, як наш «Град» перетворює кишлаки в перепахане поле. Була на афганському цвинтарі, довгому, наче кишлак. Десь посеред цвинтаря кричала стара афганка. Я згадала, як у селі під Мінськом вносили в дім цинкову труну, і як голосила мати. Це не людський крик був і не звіриний… Схожий на той, який я чула на кабульському цвинтарі…
Зізнаюся, я не одразу стала вільною. Я була щирою зі своїми героями, і вони довіряли мені. У кожного з нас був свій шлях до свободи. До Афганістану я вірила в соціалізм із людським обличчям. Звідти я повернулася вільною від усіх ілюзій. «Пробач мені, тату, – сказала я під час зустрічі, – ти виховав мене з вірою в комуністичні ідеали, але досить один раз побачити, як нещодавні радянські школярі, яких ви з мамою навчаєте (мої батьки були сільськими вчителями), на чужій землі вбивають незнайомих їм людей, щоб усі твої слова перетворилися на порох. Ми – вбивці, тату, розумієш!?» Батько заплакав.
Із Афганістану поверталося чимало вільних людей. Проте я маю й інший приклад. Там, в Афганістані, хлопець мені кричав: «Що ти, жінка, можеш зрозуміти про війну? Хіба люди так помирають на війні, як у книгах і кіно? Там вони вмирають гарно, а в мене вчора друга вбили, куля потрапила в голову. Він ще метрів десять біг і ловив свої мізки…» А через сім років цей самий хлопець – нині вдатний бізнесмен, полюбляє розповідати про Афган. Зателефонував мені: «Навіщо твої книжки? Вони занадто страшні». Це вже була інша людина, не та, яку я зустріла серед смерті і яка не хотіла помирати у двадцять років…
Я запитувала себе, яку книжку про війну я хотіла би написати. Хотіла би написати про людину, яка не стріляє, не може вистрілити в іншу людину, якій сама думка про війну завдає страждання. Де вона? Я її не зустріла.
1990–1997 роки
Російська література цікава тим, що лише вона може розповісти про унікальний досвід, через який пройшла колись величезна країна. У мене часто запитують: чому ви весь час пишете про трагічне? Тому що ми так живемо. Хоча ми живемо нині в різних країнах, але скрізь живе «червона» людина. Із того життя, з тими спогадами.
Довго не хотіла писати про Чорнобиль. Я не знала, як про це написати, з яким інструментом і з якого боку підступитися? Ім’я моєї маленької, загубленої в Європі країни, про яку світ раніше майже нічого не чув, зазвучало всіма мовами, а ми, білоруси, стали чорнобильським народом. Першими доторкнулися до невідомого. Стало зрозуміло: крім комуністичних, національних і нових релігійних викликів, попереду на нас чекають жорстокіші й тотальніші, але до часу ще закриті від очей. Щось там уже після Чорнобиля привідкрилося…
У пам’яті залишилося, як старий таксист розпачливо вилаявся, коли голуб ударився в лобове скло: «За день два-три птахи розбиваються. А в газетах пишуть: ситуація під контролем».
У міських парках згрібали листя й вивозили за місто, там листя ховали. Зрізали землю із забруднених плям і теж ховали – землю ховали в землі. Ховали дрова, траву. У всіх були трохи божевільні обличчя. Розповідав старий пасічник: «Вийшов уранці в садок – чогось бракує, якогось знайомого звуку. Жодної бджоли… Не чутно жодної бджоли. Жодної! Що? Що це? І другого дня вони не вилетіли, і третього… Потім нам повідомили, що на атомній станції – аварія, а вона поряд. Але довго ми нічого не знали. Бджоли знали, а ми ні». Чорнобильська інформація в газетах вся складалася з воєнних слів: вибух, герої, солдати, евакуація… На самій станції працювало КДБ. Шукали шпигунів і диверсантів, ішов поголос, що аварія – запланована акція західних спецслужб, аби підірвати табір соціалізму. У напрямку Чорнобиля рухалася військова техніка, їхали солдати. Система діяла, як зазвичай, повоєнному, але солдат із новеньким автоматом у цьому новому світі був трагічним. Усе, що він міг – набрати великі дози опромінення й померти, коли повернеться додому.
На моїх очах дочорнобильська людина перетворювалася на чорнобильську.
Радіацію не можна було побачити, помацати, відчути її запах… Такий знайомий і незнайомий світ уже оточував нас. Коли я поїхала в зону, мені швидко пояснили: квіти рвати не можна, сідати на траву не можна, воду з колодязя не пити… Смерть зачаїлася всюди, але це вже була якась інша смерть. Під новими масками. У незнайомому образі. Старі люди, які пережили війну, знову їхали в евакуацію – дивилися на небо: «Сонце світить… Немає ні диму, ні газу. Не стріляють. Хіба це війна? А треба ставати біженцями».
Уранці всі пожадливо хапали газети й одразу відкладали їх розчаровано – шпигунів не знайшли. Про ворогів народу не пишуть. Світ без шпигунів і ворогів народу теж був незнайомим. Починалося щось нове. Чорнобиль слідом за Афганістаном робив нас вільними людьми.
Для мене світ розсунувся. У зоні я почувала себе ані білорускою, ані росіянкою, ані українкою, а представником біологічного виду, який може бути знищений. Збіглися дві катастрофи: соціальна – занурювалася під воду соціалістична Атлантида, і космічна – Чорнобиль. Падіння імперії турбувало всіх: люди були заклопотані буднем і побутом, на що купити і як вижити? У що вірити? Під які прапори ставати? Чи потрібно вчитися жити без великої ідеї? А це було ні для кого не знайоме, бо ще ніколи так не жили. Перед «червоною» людиною стояли сотні запитань, вона переживала їх самотньо. Ніколи вона не була настільки самотньою, як у перші дні свободи. Навколо мене були приголомшені люди. Я їх слухала…
Закриваю свій щоденник…
Що з нами трапилося, коли імперія впала? Раніше світ ділився: кати та жертви – це ГУЛАГ, брати та сестри – це війна, електорат – це технології, сучасний світ. Раніше наш світ іще ділився на тих, хто сидів і хто саджав, а сьогодні – поділ на слов’янофілів і західників, на націонал-зрадників і патріотів. А ще на тих, хто може купити і хто не може купити. Оце, я би сказала, найважче випробовування після соціалізму, тому що нещодавно всі були рівними. «Червона» людина так і не змогла увійти в те царство свободи, про яке вона мріяла на кухні. Росію розділили без «червоної» людини, вона залишилася без нічого. Приниженою й окраденою. Агресивною й небезпечною.
Що я чула, коли їздила Росією…
– Модернізація в нас можлива тільки через «шарашки» та розстріли.
– Російська людина начебто й не хоче бути багатою, навіть боїться. Чого ж вона хоче? А вона завжди хоче одного: щоб хтось інший не став багатим. Багатшим, ніж вона.
– Чесної людини в нас не знайдеш, а святі є.
– Небитих поколінь нам не діждати; російська людина не розуміє свободи, їй потрібен жандарм і нагайка.