Леопольд фон Захер-Мазох
Мандрівні комедіанти
© Н. Р. Іваничук, переклад українською, 2008
© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019
Опришок
Я щойно прокинувся й оскільки не мав достойнішого об’єкта спостереження, вивчав плетиво великого павука-хрестоносця, який вибудував свій повітряний палац просто над моєю головою, як до опочивальні не увійшов мій козачок і став на порозі, замислено розглядаючи свої наглянсовані чоботи. Це було певною ознакою того, що він приніс якусь новину. Тож я, не приховуючи цікавості, запитав:
– Що там нового, Івашку?
– Приїхали пани зі Львова, хочуть у гори, – почав Івашко дуже голосно. Щоразу, коли йому бракувало духу доповісти мені про щось, він щосили напружував свої легені. – То ж ми могли би також… до спілки… ну… пан добродій розуміє…
А тоді додав з притиском:
– З ними дами, дуже файні дами…
Івашко надто добре знав свого пана, стосовно дам ми з ним майже споріднені душі. Я, власне кажучи, ненавидів прекрасну половину людства, яку Артур Шопенгауер однозначно вважав бридкою, не більше за свого слугу.
Я миттю одягнувся, прихопив із собою рушницю та патронташ, і ми подалися до корчми, де й, справді, надибали маленьке товариство, яке прибуло з далекої столиці, щоб побачити наші східні Карпати, Чорногору та озеро Несамовите. Я представився, само собою, спершу дамам, серед яких найпривабливішою була панянка Лола з двома бісиками у чорних очах, граціозна, непосидюща й дуже потішна, такою може бути тільки полька та ще хіба молода кицька. Її супутниця, панна Лодойська, була в тому віці, коли починають мріяти про «вище покликання жінки» до мистецтва, літератури, магнетизму, мікроскопії та відкриттів, скажімо, джерел Нілу, й не мала в собі нічого, що могло би привернути увагу, хіба що невинний і водночас манірно-тоскний погляд мадонни.
Кавалер обох польок – середніх літ із мавпячою головою, таку зазвичай називають «сократівською», жовтою шкірою, наче в мумії єгипетського фараона, який п’ять тисяч років пролежав у якійсь піраміді, з чорною борідкою – з великою гідністю грав роль професора й природодослідника. Він вирізнявся своїм одягом від Нанкінга, лакованими мештами, мав невеликий ранець військового зразка і два сачки: один прозорий зеленого кольору для метеликів, а другий – з грубого сірого полотна для вилову водяних жуків.
До цього гурту приєдналося двоє моїх добрих знайомих із нашої околиці: молодий жвавий капелан із Жаб’я та хірург – у своєму вічному синьому плащі з латунними ґудзиками й червоній краватці, як завжди, цікавий, балакучий та галантний. На моє прохання дозволити приєднатися до товариства усі відповіли одностайним «ура». Тепер слід було б розшукати надійного провідника.
– Ліпшого за гуцула Миколу Оброка не знайти. Він має слухняних коників і збрую, – запропонував хірург тоном, який не визнає заперечень. У такі моменти він ставав схожий на великого Наполеона й на малого Генриха Лаубе водночас.
– Майте на увазі, що ми на конях… – протяжно завважив професор. – Але я аж ніяк не вершник.
– І не конче, – рішуче відрубав хірург. – Наші гуцульські коники йдуть самі.
– Ну добре, а що це за провідник?
– Надзвичайно цікавий суб’єкт.
– Суб’єкт?
– Або ж об’єкт, якщо вам так більше до вподоби. Колишній опришок.
– Розбійник! – вигукнула панна Лодойська, дрібно затремтівши.
– Десь так… – відказав хірург сухо. – Так, любі дами, наша земля має щось спільне з преріями, і гуцули нічим не поступаються індіанцям.
– Що, властиво, означає слово «гуцул»? – поцікавилася панна Лодойська. – Можете нам пояснити?
– Чому ж ні, – поквапився відповісти капелан, наморщивши для статечности чоло. – Наскільки вистачає мені моїх незначних знань, бо я частково походжу з ремісничого середовища…
– О! Це мене тішить! – втрутився в розмову професор.
– А ще я трохи історик і дослідник старовини, якщо дозволите себе так величати, – вдоволено вів далі капелан.
– То просимо, – наполягала Лодойська.
– Ну, якщо ви направду мені дозволяєте, – почав капелан задумливо, просіявши, одначе, від чуба до обцаса, – то насамперед мушу зазначити, що попри спільну для усіх українців мову, ми маємо тут справу з відособленим племенем великої слов’янської раси, яке надзвичайно мало схоже на своїх братів. Здебільшого слов’яни – землероби, одначе наші гуцули, як і козаки, збереглися в цих неприступних горах, де вони живуть, як народ пастухів та вершників. Чоловіки, жінки й діти змалечку на коні. Мужні, хоробрі, сповнені непереможної любові до свободи, вони в усі часи зберігали свою незалежність. Гуцул ніколи не знав над собою ні пана, ані панщини. При всій бідності цієї землі вони досить заможні, це помітно з їхнього вбрання та обставляння домівок. Їхні надзвичайно пропорційної будови тіла моцні, як дзвін. Даремно шукати поміж гуцулів непоказних чи потворних, більшість чоловіків має на зріст шість футів і доживає до глибокої старости, а не раз і до ста років. Я сам 1852 року був на похороні у Кирлібабі, коли там ховали 120-річного гуцула, Петра Будзула, який служив гренадером ще за Марії-Терезії.
Професор аж вибалушив очі.
– А який у них характер? – поцікавилася панночка Лола, зблиснувши своїми маленькими, білими, мов у мишки, зубками.
– Їхньою головною рисою характеру я вважаю гордість, – після довгих роздумів мовив капелан. – Сторонні люди звертаються до них на ти або на ви, самі ж про себе вони кажуть, як монархи, тільки ми. Гуцульська гостинність не має собі рівні на землі, в кожному гуцульському обійсті є особлива кімната для гостей. Вони завжди веселі, навіть у найбільшій біді не впадають у розпач. «Не печалуйся, а берись до роботи!» – ось їхнє життєве кредо. Вони відважні до безумства й щирі, не буває серед них боягузів чи мерзотників. Задля того, хто чинив їм добро чи просто був прихильним, ладні пожертвувати життям. Але хай начуваються ті, хто скривдив їх, у помсті вони безжальні.
– О! Тут би я жила! – солодкою флейтою забринів голосок пані Лодойської. – Серед цієї неторканої природи, серед цього благородного, простого, з первісними звичаями народу.
– О, що стосується первісности звичаїв… – зненацька вихопився хірург, але відразу вкусив себе за язик, прикурив сигару й самовпевнено всміхнувся, мовби хотів тим усміхом сказати: «Ми тут, у горах, також знаємо, що таке сигари».
– Повернімося до нашого питання, – знов узяв слово капелан. – Гуцулам властива також національна гордість, хоч це й рідко трапляється в середовищі неосвічених людей, вони пишаються своїм найменням «гуцули».
– Що ж воно означає? – нетерпляче перервала оповідача панна Лодойська.
– Дехто виводить його походження від валаського «гуц», тобто «сильний». Отож «гуцул» означає «сильний», – пояснив капелан, статечно покашлюючи. – Інші вважають, що в пору татарських набігів на рівнинні простори України, коли татари брали людей у ясир і гнали їх, немов худобу, в неволю, гуцули втекли на своїх чорних конях у гори. Це видається мені правдоподібним, бо в деяких таємничих гуцульських звичаях пробивається глибока туга за первісною батьківщиною, далекими високими скелями та безкраїм морем, а знаходить вона своє вираження в піснях та загадкових словах.
– То де ж би мала розташовуватись ота первісна батьківщина? – збуджено доскіпувався професор.
– Не деінде, – прорік капелан урочисто, – як на Кавказі. Вчений, мандрівник, професор Коленаті, побачив у мешканців того краю не тільки таку саму будову тіла, схоже домашнє начиння та звичаї, таких самих споріднених з арабською расою коней, але знайшов ще й схожі з гуцульськими оригінальні зразки вишивок на вбранні[1]. Впадає в очі те, що більшість русинів, як і їхні найближчі родичі германці, мають світле волосся, тим часом серед гуцулів зрідка стрінеш інший колір волосся, окрім чорного, тому-то в народних забобонах летавиці[2] завжди золотоволосі. Зваживши на це, можемо дійти висновку, що гуцули під час великого переселення народів, перед в якому вели слов’яни, дуже рано дісталися наших гір. І тоді, як германці, що наступали їм на п’яти, а згодом гуни, татари, угри, монголи та турки розкололи племена їхніх братів, розділили, розпорошили по світу й змішали з іншими народами, гуцули зберегли свій первісно слов’янський, або, якщо хочете, кавказький характер. Можна також припустити, що вже в час заснування Коломиї римлянами вони жили осідло там, де живуть і тепер, надто багато чітких і виразних споминів збереглися в народній пам’яті з тих часів. Вони ще й понині називають себе воїнами-легінями, що походить від римського слова «легіонер», а «Здоров був, легеню!» – їхнє улюблене звертання. Вони лаються іменем Плутона і закликають на допомогу «мужнього лицаря Марса». Одна гора біля Кутів зветься горою Овідія[3], а озеро поблизу також має ту саму назву. Цілком можливо, що за час свого заслання на узбережжі Чорного моря великий римський поет побував і на слов’янській коломийській землі, бо про перебування тут римлян свідчать численні знахідки римських каменів та монет, оздоблених зображеннями голів римських цезарів.