Не було на землі людини, до якої не дотягнулася б справедлива рука нашого Довбуша, жоден монарх не мав такої могутності.
Один ксьондз, пихатий поляк, у Різдвяну ніч відігнав собаками від свого порога жебрака. Старий заблукав у хурделиці й замерз на смерть. А за три дні Довбуш напав на плебанію, витяг ксьондза з хати, просто з обіймів кухарки, скажу я вам, звелів йому роздягнутися, й поливав його, в чому мати народила, водою, аж доки бідака не застиг на бурульку. А тоді опришки виставили його перед входом до костелу, мов якусь статую.
Писар князя Сапіги наказав відлупцювати одного селянина за якийсь мізерний недогляд під час роботи, та так, що той уже не звівся на ноги. Розпачена вдова поскаржилася Довбушеві. Ватажко лиш кивнув головою. Не минуло й тижня, як тирана схопили опришки. Довбуш виповів йому всі його злочини, проте писареві вистачило нахабства запропонувати отаманові гроші. Та що все золото світу для Довбуша! Він звелів прибити зухвальця між двома дошками та розпилити навпіл. То було жахливе видовисько, але якщо подумати, скільки зла вчинив той мерзенник, то будь-якої кари було б йому замало.
Ще гірше повелося одному молодому магнатові. За його наказом слуги приволокли до маєтку дівчину з села, дуже гарну дівчину. Її коханого, який спробував протестувати, віддали в рекрути – тоді це було міра покарання для бідних селян. У батька бідолашної дівчини забрав хату і ґрунт за те, шо той спробував вступитися за доньку. А натішившись вдосталь, вигнав її геть. Дівчина подалася шукати справедливість до Довбуша. Пан був обережний, довго його не могли заскочити зненацька. Тоді Довбуш вирішив штурмувати маєток. Уночі ми оточили обійстя й почали палити з рушниць. Пан і його челядь вискочили з дому. То була справжня битва, убиті й поранені валялися довкола, а ми зариґлювали двері топірцями і не випустили з будинку жодної живої душі, яка ще там зоставалася.
Мандатора опришки прибили цвяхами на дверях стодоли, як капосну сову, а панських вірних слуг повішали на довколишніх деревах.
– Якби тирани не знаходили собі вірнопідданих кнехтів, то не було б й самих тиранів, – казав Довбуш.
Тому й було нам велено усіх повбивати. Пана ми прив’язали до кінського хвоста і поволочили за собою в гори. Під одним велетенським буком ми знайшли мурашник, заселений рудими мурашками. Довбуш звелів підвісити молодого магната до бука так, щоб той сягав головою верхівки мурашника, а скривджена дівчина обмазала його голову медом. Приваблені медом мурахи обліпили йому рот, вуха, очі й поволі зжерли. Жахлива смерть, але хіба він її не заслужив?
Траплялися й потішні історії. Єпископ галицький був страшенний скупердяй, загребущий до грошей та шахрай, якого ще світ не бачив. Отож наш Довбуш вирішив провідати його. Одного дня прийшли до єпископа двоє ченців з благословенної землі, попросилися до нього на авдієнцію, і їх прийняли. Єпископ сидів у м’якому кріслі в оточенні нижчих за рангом священників. Ось один чернець і каже:
– Ти великий грішник, брате, бо п’єш з людей кров і гребеш їхні гроші, немов у нору борсук.
Єпископ здивувався й хотів прогнати ченців, та тут один з них вихопив два пістолі й гарикнув таким голосом, аж усім кров застигла в жилах:
– Я – Довбуш! Тепер ти знаєш, чого я прийшов?
Єпископ і ксьондзи попадали на коліна, а другий чернець, який також був опришком, зняв у єпископа з паска ключі і, доки Довбуш тримав їх під прицілом пістолів, приніс гроші. А ще єпископ мусив віддати їм свій одяг, і Довбуш з товаришем покинув місто в єпископському убранні та в єпископській кареті. Довбуш поблагословив по дорозі зустрічних людей, варту на брамі й без пригод повернувся до табору.
Вояки ж об’їздили всі шляхи, шукаючи Довбуша в єпископському убранні, а під вечір надибали самого єпископа й заарештували його.
– Нарешті ми тебе спіймали, розбійнику, негіднику! – тішилися вони.
Даремно переконував їх єпископ, що він не розбійник. Вояки потягнули його до коменданта. Той впізнав його преосвященство й відпустив з миром. А Довбуш, весело регочучи, поділив здобич поміж братчиками.
Так, шановні панове, панам, ксьондзам та багатим євреям велося тоді несолодко. Та ніколи й волосина не впала з голови чесного чоловіка, бідака чи цісарського службовця, бо цісар захищав селян і допомагав їм відстоювати справедливість, як лишень міг. Всемогутній же тільки Бог!
Якось задушливої літньої ночі, ближче до осени, ми отаборилися поблизу гори, що називалася Погане Місце. Великі ватри палали то тут, то там, ми лежали навколо, укрившись кожухами, спали або фали на сопілці чи дримбі. Наче ватри, в далекому небі палахкотіли зорі над нами, повітря повнилося, мов іскорками, світлячками, мерехтіли вони й у вологій траві. Час од часу чулася опришківська пісня, що аж за душу брала, а провалля луною підспівували її. Пугикали сови, зрідка гавкали наші вівчури, безугавно витьохкували соловейки, так солодко, до болю солодко. Довбуш лежав на порослому мохом камені, мов на перині, і дивився у небо. Що він там бачив, годі сказати, але обличчя його проясніло. Золоті візерунки на темній ковдрі неба тішили його око.
Ось упала зірка.
Немов вогняний сніп пролетіла вона через небо, й темрява поглинула її, ніхто й заклинання не встиг проказати.
Довбуш глянув на нас.
– Хтось сказав заклинання? – запитав він. Усі мовчали.
– Тоді бути біді, – мовив ватажко. – Летавиця ступила на землю й прийняла подобу людини, жінки.
– Її легко пізнати, ватажку, – промовив один старий опришок. – По небаченій вроді та довгому золотому волоссі. А пізнаєш, зможеш оборонитися.
– Що вдієш проти тих чарів? – відказав Довбуш. – Летавиця має силу, супроти якої безпорадні прості смертні. Вона зваблює молодих дівчат та хлопців, приходить уночі й кого поцілує, той мусить умерти.
– Якби хтось промовив заклинання, – сказав інший опришок, – летюча зірка втратила б силу і не змогла перетворитися на людину.
Довбуш поринув у задуму.
Ледь засіріло, хмари перекочувалися над нами, наче хвилі моря. Пролунали постріли. Усі кинулися до зброї.
– На нас нападають, – закричали деякі. – Нас зрадили! Чути було свисти, гавкіт собак та протяжні звуки трембіти. Довбуш спокійно підвівся й підніс топір.
– Не лякайтеся, браття! Доки я ваш отаман, гори наші!
Постріли й справді стосувалися нас, але то були не солдати, які нас переслідували, а двоє селян із Космача, котрі розшукували Довбуша. Прийшли скаржитися.
Штефан, так називався один, мав молоду жінку і не хотів пускати її на панщину, сам відробляв за неї. Пан звелів йому привести жону на поле жати збіжжя, бо була вона вродлива і впала в око панові. Та коли Штефан знову прийшов сам, пан наказав упрягти його в ярмо й пригрозив наступного разу вилупцювати. Довбуш вислухав Штефана й усміхнувся.
Склалося так, що той пан вирушив на полювання, селяни мали загнати йому сарну. Та ось непомітно відслонилося гілля, й з лісу вийшов Довбуш.
– Штефан поскаржився мені, – заговорив він. – Дай йому і його жінці спокій, бо інакше так тебе відшмагаю, що душа до пекла проситиметься.
Пан прицілився в Довбуша.
– Ну, стріляй! – мовив Довбуш без страху. – Мене ніхто не годен застрелити.
Зухвалець таки стрелив, вцілив Довбушеві в груди, але куля тільки відскочила та й упала на землю. Довбуш засміявся.
– Бач, тобі мене не убити, то ж роби, як велю.
– Усе зроблю, як кажеш, – затремтів пан, мов осика.
Ще тієї самої ночі прийшов Довбуш у Космач до Штефана, аби сказати йому, що вже нема чого боятися. Сказав так братчикам, але його щось мов чарами тягнуло глянути на Штефанову жінку, чи справді така гарна, як кажуть люди. Отож він постукав, і Штефан впустив його до хати, запросив до господи, збудив жінку й сказав їй накрити стіл для високого гостя.